Читать книгу П’ята жінка - Хеннинг Манкелль - Страница 11

Минуло майже шість годин, поки Валландер прочитав увесь щоденник. Час від часу читання переривали телефонні дзвінки. О четвертій дня на хвилинку заскочила Геґлунд. Він старався, щоб такі перерви тривали якнайкоротше. З усього досі прочитаного ці записи були найцікавіші й водночас найжахітливіші. Оповідь про кілька років життя людини впровадила Валландера в зовсім чужий йому світ. Хоча Гаральд Берґґрен не належав до майстрів пера, хоча в багатьох місцях він грішив сентиментальністю, невиразністю, а то й безпорадністю, зате зміст написаного і значимість пережитого затінювали прикре враження від недоладних пасажів, крізь які доводилося пробиратися. Валландер відчував, що цей щоденник допоможе зрушити слідство з місця й зрозуміти, що сталося з Гольґером Ерікссоном. Але водночас внутрішнє чуття раз у раз застерігало, що такий слід може завести на манівці, далеко від розв’язку. Відомо, що зазвичай істина буває сподіваною й несподіваною нараз. Завжди треба з’ясовувати, як належить трактувати різноманітні зв’язки та пов’язання. Крім того, кожне кримінальне розслідування значно різниться від інших принаймні глибинною суттю, коли вдається проникнути крізь оболонку поверхневої схожості.

У Берґґреновому щоденнику описано війну. Читаючи, Валландер дізнався імена інших двох молодиків на знімку, але так і не зміг добрати, хто є хто. Шведа Гаральда Берґґрена, ірландця Террі О’Баніона і француза Сімона Маршана сфотографував якийсь Рауль невідомої національності. Усі вони були найманці й понад рік воювали в Африці. На самому початку записок зазначено, що під новий 1958 рік у Стокгольмі Берґґрен почув про кафе в Брюсселі, де можна налагодити зв’язок із темним світом найманців. Не вказано, що саме привело туди молодого шведа за два роки. У своєму щоденнику Гаральд Берґґрен постає як людина з нізвідки. У нього немає батьків, немає спогадів, немає минулого. Автор виступає на порожній сцені. Можна виснувати одне: він, двадцятитрирічний, розпачає над тим, що Гітлер програв війну п’ятнадцять років тому.

Тут Валландер і зупинився, натрапивши в тексті на слово «розпач» і кілька разів перечитавши речення: «Охоплює розпач від поразки, якої зазнав Гітлер через своїх віроломних генералів». Треба з’ясувати, що й до чого. Це слово вагомо характеризує Гаральда Берґґрена. Про що воно свідчить? Про політичні переконання? Чи ще й про вразливість і розгубленість? Не вдалося знайти жодної підказки, яка дозволила б зробити вибір. Автор не дав ніяких пояснень. У червні 1960 року він виїжджає потягом зі Швеції й на один день зупиняється в Копенгагені, щоб піти до парку розваг «Тіволі». Теплого літнього вечора Берґґрен танцює з дівчиною на ім’я Ірене, «гарненькою, але надто вже високою». Назавтра він уже в Гамбурзі, а наступного дня, дванадцятого червня 1960 року, приїжджає до Брюсселя. Десь за місяць він домагається свого – підписує контракт як найманець і гордо відзначає, що дістав гроші й поїде на війну. Берґґрен почувається так, ніби ось-ось здійсниться його заповітна мрія. Все це описано в щоденнику згодом, двадцятого листопада 1960 року. У цьому першому і найдовшому записі підсумовано події, які привели автора до місця, де він перебуває тепер. До африканського містечка Омеруту.

Наткнувшись на цю географічну назву, Валландер заходився шукати старий шкільний атлас і зрештою знайшов його на дні картонної коробки, схованої в шафі. А ось Омеруту він, звичайно ж, не знайшов. Однак залишив розгорнений атлас на кухонному столі і став читати далі.

Разом із Террі О’Баніоном і Сімоном Маршаном Гаральд Берґґрен потрапив у військовий підрозділ, що складався із самих найманців. Про командира-канадця, у записках званого Семом, дуже скупо написано. Як видно, автор не дуже-то цікавився тим, за що воює. Та й сам Валландер мав туманне уявлення про війну у країні, що тоді – як і на карті у старому атласі – називалася Бельгійським Конго. Гаральд Берґґрен не відчував потреби виправдовуватися за свою участь у війні. Тільки ствердив, що воює за свободу. Чию свободу? Цього він не уточнив. Натомість наголосив кілька разів – зокрема 11 грудня 1960-го і 19 січня 1961 року, – що не завагається застосувати зброю, якщо дійде до бою проти шведських солдатів із миротворчих сил ООН. Берґґрен ретельно фіксує дні, коли йому видають платню. В останній день кожного місяця він скрупульозно підбиває підсумки: скільки заробив, скільки витратив і скільки відклав. І залюбки записує кожний трофей, який вдалося запопасти. Автор описав украй бридкий епізод, коли найманці вийшли на занедбану випалену плантацію і в будинку натрапили на два гнилих, обліплених чорними мухами трупи, що лежали в ліжках. То були тіла бельгійців – плантатора та його жінки. Обом відрубали руки і ноги. Стояв жахливий сморід. Найманці не зважали на те. Обнишпорили житло й знайшли діаманти та золоті прикраси, які ліванський ювелір згодом оцінив на більш як двадцять тисяч крон. З цього приводу Берґґрен зауважив, що війна виправдовує себе добрими заробітками. Тільки один раз у щоденнику Гаральд Берґґрен ставить запитання, чи міг би він доробитися таких статків, якби залишився у Швеції й працював автомеханіком. І сам собі відповідає: ні. Ніколи й нізащо. Отож і далі завзято воює.

Пройнятий нав’язливою ідеєю заробляти гроші й вести їх точний підрахунок, Гаральд Берґґрен був акуратний у ще одній звітності.

Він убивав людей на цій африканській війні, записував їх кількість і дату смерті. Якщо була можливість наблизитися до трупа й роздивитися, то додавав уточнення: чоловік, жінка, дитина. І вказував місце, куди влучила куля. Раз у раз повторювалися ці пасажі, Валландер читав їх і проймався огидою та гнівом. На цій війні Гаральд Берґґрен був зайвим зайдою. Він діставав платню за те, що убивав. Невідомо, хто йому платив. Рідко коли його жертвами ставали солдати, чоловіки в уніформі. Берґґренова військова частина вирушала в каральні рейди по селах, жителі яких вважалися противниками свободи. Маючи обов’язок її захищати, найманці розстрілювали людей, мародерили, а тоді відступали. Патрулі-вбивці, усі як один європейці, не вважали людьми тих, кого винищували. Берґґрен не приховував зневаги до чорношкірих. Із видимим задоволенням він відзначає, що «вони дають дьору, як одурілі кози, коли ми підходимо. Але наші кулі летять прудкіше».

Дійшовши до цього рядка, Валландер був ладен жбурнути щоденника на стіну. Проте змусив себе читати далі, перепочивши й промивши подразнені очі. У цю мить, як ніколи, праглося мати за плечима той візит до окуліста й почепити такі потрібні окуляри.

За Валландеровими підрахунками, Гаральд Берґґрен, якщо вірити записам у його щоденнику, вбивав у середньому десятьох осіб за місяць. Повоювавши сім місяців, захворів на амебіаз і був доставлений літаком до лікарні в Леопольдвілі. Там він у важкому стані пролежав кілька тижнів. На тому щоденникові записи тимчасово перериваються. Потрапивши до лікарні, Берґґрен мав на рахунку понад п’ятдесят жертв. Волів убивати людей, ніж працювати автомеханіком у Швеції. Одужавши, він повернувся до своєї роти, а за місяць опинився в Омеруту. Разом із Террі О’Баніоном та Сімоном Маршаном він стоїть перед каменем, тобто не каменем, а термітником, і якийсь Рауль фотографує їх.

Валландер стояв із цією фотографією біля кухонного вікна. Він ніколи не бачив термітника, але зрозумів, що у щоденнику йдеться саме про цей знімок, і став читати далі.

За три тижні вони потрапили в засаду, і Террі О’Баніон загинув. Їм довелося відступити, причому безладно, неорганізовано. Це була панічна втеча.

Валландер спробував знайти ознаки боягузтва в Гаральда Берґґрена. Був певен, що той боявся. Але цей найманець приховував свій страх. Написав тільки, що полеглих поховали в кущах і поставили на могилах прості дерев’яні хрести. Війна триває. Найманці розстрілюють стадо мавп. Іншим разом збирають крокодилячі яйця на березі річки. Берґґренові заощадження досягають тридцяти тисяч крон.

І тут улітку 1961 року все раптом закінчилося. Несподівано обриваються записи у щоденнику. Мабуть, для Гаральда Берґґрена це теж стало несподіванкою. Очевидно, він вважав, що ця дивна війна в джунглях триватиме вічно. В останній нотатці описано поспішний виліт вояків із Конго вночі, у транспортному літаку з погашеними вогнями. Причому в ньому відмовив один двигун зразу ж після злету зі смуги, яку вони розчистили в хащах. І на тому кінець. Складається враження, що Берґґрен втомився писати або вже не має що сказати. Усе обривається в літаку, і не знати, куди він летить в африканській ночі. Завмирає звук двигуна, і зникає сам Гаральд Берґґрен.

Минула п’ята, вечоріло. Валландер випростав спину і вийшов на балкон. З-над моря насувала завіса хмар. Знову задощить. Снувалися думки про щоденник. Чому він разом із засушеною головою опинився в Ерікссоновому сейфі? Якщо автор записок досі живий, то йому нині п’ятдесят із гаком. Змерзнувши на балконі, Валландер повернувся до кімнати й зачинив за собою двері. Тоді сів на канапу. Боліли очі. Для кого писав Гаральд Берґґрен? Для себе чи для когось іншого?

Чогось тут очевидно бракувало.

Годі було втямити, чого саме. Молодик провадить щоденник, воюючи далеко в Африці. Часто вдається до дуже докладних описів, але водночас у чомусь недовершених. Валландер ніяк не міг відчитати цієї недовершеності між рядками.

Здогадався аж тоді, коли Анн-Брітт Геґлунд вдруге подзвонила у двері. Побачивши її на порозі, інспектор враз утямив, чого не вистачає у щоденнику. У ньому описано світ, де панують чоловіки, а жінки – або покійниці, або біженки. Крім хіба що Ірене, з якою Берґґрен познайомився в копенгагенському парку «Тіволі». Отієї гарненької, але занадто високої. Автор пише про вільні дні в різних містах Конго, де він напивався і встрявав у бійки. Але жінок не згадує. Тільки Ірене.

Валландер не міг позбутися враження, що це щось та й означає. Гаральд Берґґрен був молодий, коли помандрував до Африки. Війна – це пригоди. А у світі юнаків і молодиків жінки – важливий складник пригод.

Над цим варто поміркувати. І наразі тримати ці міркування при собі.

Геґлунд прийшла повідомити, що разом із Нюберговим помічником обшукала квартиру Єсти Рунфельдта. Там не знайшлося нічого такого, що могло б пояснити, чому він купив пристрій для підслуховування.

– У світі Єсти Рунфельдта є тільки орхідеї, – ствердила вона. – У мене склалося враження, що це приємний удівець, відданий своїй пристрасті.

– Його дружина втопилася.

– Це була красуня. Я бачила їхню весільну фотографію.

– Мабуть, варто з’ясувати, як і чому це сталося, – зауважив Валландер.

– Мартінсон і Сведберг намагаються зв’язатися з його дітьми, – сказала Анн-Брітт. – Питання в тому, чи не пора нам вважати Рунфельдта пропалим безвісти й серйозно поставитися до його зникнення.

Валландер уже мав телефонну розмову з Мартінсоном. Той ще раніше поговорив із Рунфельдтовою дочкою. Вона нізащо не вірить у те, що батько міг би добровільно зникнути, і дуже хвилюється. Знала, що він збирався у подорож до Найробі, і гадала, що він досі там.

Інспектор згодився з Геґлунд, і так зникнення Єсти Рунфельдта стало важливою справою для істадської поліції.

– Тут дуже багато чого не в’яжеться докупи, – сказав він. – Сведберг має подзвонити, як тільки йому вдасться побалакати з Рунфельдтовим сином. Той, здається, відпочиває на дачі десь у Гельсингланді, а там немає телефона.

Удвох вони постановили скликати збори в неділю пополудні. Геґлунд пообіцяла це влаштувати. Тоді Валландер переказав їй зміст щоденника – неквапно і якнайдокладніше, щоб ця розповідь стала йому самому своєрідним резюме прочитаного.

– Гаральд Берґґрен, – мовила вона, вислухавши до кінця. – Чи не він скоїв цей злочин?

– У всякому разі колись він заробляв гроші на тому, що коїв жорстокі злочини. Цей щоденник страшно читати. Ймовірно, нині Берґґрен боїться, що вийде наяву зміст його записок.

– Одне слово, ми мусимо його знайти. Це наше першорядне завдання. Але як і де почати пошук?

Валландер кивнув.

– Щоденник лежав у сейфі Ерікссона. Наразі це найчіткіший слід. Але не варто забувати, що треба покладатися не тільки на передумови, а й на інтуїцію.

– Ти ж знаєш, що це не так, – здивувалася Геґлунд. – Коли ми знаходимо слід, то це вже конкретна передумова, а не щось інтуїтивне.

– Це просто засторога, – ухильно відповів Валландер. – На випадок, коли ми помиляємося, розглядаючи передумови.

Вона вже ладна була піти, коли озвався телефон. Дзвонив Сведберг, що вже побалакав із сином Єсти Рунфельдта.

– Він дуже стривожився, – сказав Сведберг. – Хотів зразу ж сісти в літак і прилетіти сюди.

– Коли він востаннє говорив із батьком?

– За кілька днів перед від’їздом до Найробі. Тобто перед запланованим від’їздом. Усе було так, як повелося. Зі слів сина, батько завжди тішився майбутніми подорожами.

– Про це ми вже чули.

Валландер передав трубку Анн-Брітт Геґлунд, щоб повідомила колегу про завтрашні збори. Коли вона закінчила розмову, Валландер згадав, що досі не віддав Сведбергові папірця з нотатками про жінку, яка дивно поводилася в пологовому відділенні Істадської лікарні.

Анн-Брітт поспішала додому, до дітей. Залишившись на самоті, Курт зателефонував батькові й умовився зустрітися з ним завтра, рано-вранці. Той уже видрукував фотографії, які назнімав своєю старосвітською камерою.

Решту суботнього вечора Валландер підсумовував усе відоме про вбивство Ерікссона. Водночас розмірковував про зникнення Рунфельдта. Тривожився, не знаходив собі місця й ніяк не міг зосередитися.

Наростало передчуття, що слідство досі топчеться на побережжі чогось дуже великого і важливого.

І це передчуття не давало ні хвилини спокою.

На дев’яту вечора втома вже позбавила змоги думати. Відсунувши набік свого записника, він зателефонував дочці. Сигнали лунали в порожнечі. Лінди нема вдома. Тоді Валландер одягнув теплу куртку й вирушив до центру міста, де повечеряв у китайському ресторані. Там було як ніколи людно. Не дивно, сьогодні суботній вечір. Після випитої карафки вина зразу ж заболіла голова. По дорозі додому знову почався дощ.

Вночі привидівся сон про той страшний щоденник. Немовби Валландер опинився в нестерпній духоті й кромішній темряві, з якої в нього вицілює карабіном Гаральд Берґґрен.

Валландер прокинувся рано.

Дощ ущух. Знову випогодилося.

О чверть по сьомій він сів у машину й поїхав до Ледерупа, на зустріч із батьком. У ранковому світлі краєвид поставав чітким і ясним. Заманити би батька й мачуху на прохідку узбережжям. Незабаром так похолодніє, що годі буде й думати про це.

Завдав прикрощів той сон останньої ночі. На сьогоднішніх зборах конче треба розробити план дій, за яким можна буде шукати відповіді на всілякі запитання. Дуже важливо з’ясувати, хто такий Гаральд Берґґрен і де він тепер. Нехай навіть згодом виявиться, що це хибний слід.

Коли Курт заїхав на подвір’я батька, той уже вийшов назустріч і стояв на сходах. Не бачився з сином після повернення з Рима. На кухні Гертруда вже приготувала сніданок. Утрьох вони переглянули знімки, серед яких було багато нечітких. На деяких головна тема не вмістилась у кадрі. Але батько очевидно тішився й гордився ними, тож Курт схвально кивав головою.

Одна фотографія відрізнялася від інших. Останнього вечора в Римі її зробив офіціант. Щойно повечерявши, батько і син сіли поруч. На білій скатертині стоїть недопита пляшка червоного вина. Обидва усміхаються в об’єктив.

Якусь мить у синовій пам’яті мерехтіло блякле фото із Берґґренового щоденника. Геть такі думки. Зараз хочеться дивитися на себе й батька. Ця світлина раз і назавжди підтвердила те, що Курт спостеріг в Італії.

Вони з батьком схожі. Більше того – дуже схожі.

– Я хотів би мати копію цього знімка, – сказав Валландер-молодший.

– Я вже її зробив, – радо відповів Валландер-старший і простягнув йому конверта.

Поснідавши, вони перейшли до студії. Батько якраз закінчував роботу над пейзажем із глухарем. Цього птаха він завжди писав останнім.

– Скільки картин ти написав за все своє життя? – поцікавився Курт.

– Ти питаєш це кожного разу, коли буваєш у мене. Як мені їх полічити? Та й навіщо? Головне, що всі вони подібні. Дуже подібні.

Син давно вже збагнув, що є лише одне можливе пояснення цієї подібності. У такий спосіб батько заклинає весь навколишній світ проти змін. На своїх картинах він опанував навіть сонце. Воно нерухоме, неначе прибите цвяхами до неба, завжди на тій самій висоті над гірськими хребтами, порослими лісом.

– Чудова мандрівка нам випала, – зауважив Курт, спостерігаючи, як батько змішує фарби.

– Я ж сказав наперед, що такою вона й буде. Без неї ти помер би, так і не побачивши Сикстинської каплиці.

Курт поміркував, чи варто розпитувати батька про його самотню прогулянку однієї з останніх ночей у Римі. Ні, не варто. Це батькова таємниця, до якої нікому нема діла, крім нього самого.

Курт запропонував поїхати до моря. На його подив, батько відразу ж згодився. Натомість мачуха вважала за краще залишитися вдома. О десятій обидва Валландери виїхали до Сандгаммарена. Тут майже не було вітру. Вони рушили до узбережжя. Коли проминали останню скелю, батько взяв Курта під руку. І ось перед очима відкрилося море. Пляж був майже порожній. Вдалині кілька осіб бавилось із собакою. Ото й усе.

– Гарно тут, – мовив батько.

Син крадькома спостерігав його. Відпочинок в Італії значно змінив йому настрій, а може, ще й завадив прихованій недузі, розвиток якої виявили лікарі. Очевидно, ніколи не вдасться осягти до дна, що означала для батька поїздка до Рима. Це була подорож усього його життя, і Курт мав честь супроводжувати його.

Рим був для батька Меккою.

Вони неквапно йшли вздовж берега. Курт подумав, чи не завести розмову про минуле. Та ні, з цим не варто поспішати.

Раптом батько зупинився.

– Що з тобою? – занепокоївся Курт.

– Останніми днями я погано почуваюся. Дрібниці, воно скоро мине.

– Хочеш, щоб ми повернулися?

– Я сказав, що це скоро мине.

Еге, знову далася взнаки батькова давня звичка огризатися на розпитування. Краще тут змовчати.

Прогулянка тривала. Над їхніми головами проплила на захід зграя перелітних птахів. Побувши над морем більш ніж дві години, Валландер-старший вирішив, що цього досить. Валландер-молодший, який геть забув про час, тепер мав поспішати, щоб не запізнитися на нараду.

Залишивши батька в Ледерупі, Курт із легким серцем повертався до Істада. Нехай батько й не позбувся підступної хвороби, однак відпочинок в Італії таки йому допоміг. Може, нарешті їм двом вдасться налагодити взаєморозуміння, втрачене багато років тому, коли Курт вирішив стати поліцаєм? Батько досі не схвалив такого вибору професії. І досі не зміг до ладу пояснити, чому він проти. Їдучи, Валландер мав надію нарешті дізнатися відповідь на запитання, над яким він надто вже довго роздумував.