Читать книгу П’ята жінка - Хеннинг Манкелль - Страница 8

За дві години виявилося, що Мартінсон таки мав рацію. Вирішивши самому відвідати Ваню Андерссон, Валландер дорогою до Істада згадав, що хтось сказав був про подібність цих двох справ. Торік Гольґер Ерікссон заявив у поліцію про злом, у якому нічого не вкрадено. У крамницю Єсти Рунфельдта теж вламалися й начебто нічого не взяли. Їдучи до Істада, Валландер дедалі дужче непокоївся. Вбивство Ерікссона – це вже більш ніж досить. І ось – маєш іще одне зникнення. Аби тільки воно не мало зв’язку з Гольґером Ерікссоном. Досить уже тих канав і гострих паль. Валландер їхав надто швидко, неначе втікав від думки про те, що знову доведеться потрапити в сущий кошмар. Час від часу він різко натискав на гальма, немовби змушував опам’ятатися й заспокоїтися якщо вже не себе, то хоч машину. Власне кажучи, які факти свідчать про те, що Єста Рунфельдт пропав безвісти? Либонь, можна якось раціонально пояснити, чому він зник. Те, що сталося з Гольґером Ерікссоном, – небувала річ, яка не може повторитися. Принаймні не в Сконе й аж ніяк не в Істаді. Так, має бути пояснення, і Ваня Андерссон дасть його.

Однак Валландерові так і не вдалося вмовити самого себе. Перш ніж податися до крамниці на вулиці Вестра Валльґатан, він заскочив на роботу, де застав Анн-Брітт Геґлунд у коридорі. Удвох вони пішли до їдальні, де напівдрімало кілька стомлених автоінспекторів над обідніми порціями, взяли каву й сіли за стіл. Валландер розповів про Мартінсонову телефонну розмову, і Геґлунд розсудила так само, як і він. Еге ж, між цими двома справами нема зв’язку. Цілком певно, це тільки збіг обставин. А все-таки Валландер попросив співрозмовницю знайти копію заяви Гольґера Ерікссона й з’ясувати, чи було в нього щось спільне з Єстою Рунфельдтом. Якщо було, то це легко знайти в комп’ютерних даних. Звичайно, в неї чимало іншої роботи. Але конче треба зробити це негайно. Прибрати світлицю перед приходом гостей. Самому Валландерові різала вухо ця недоладна приказка. Бозна-звідки вона взялася. Здивована Геґлунд дивилася на колегу й чекала, що він розвине цю думку. Не розвинув. Сказав щось інше.

– Нам треба поспішати. Найкраще буде, якщо ми якнайскоріш і без зайвої мороки з’ясуємо, що Ерікссон не мав нічого спільного з Рунфельдтом.

Валландер квапився й уже вставав з-за стола. Але Анн-Брітт зупинила його запитанням.

– Хто б міг це скоїти?

Він опустився на стілець. Перед очима постали закривавлені кілки. Нестерпна картина.

– Не знаю. Неможливо уявити раціональний мотив такого моторошного садистичного злочину. Якщо взагалі є якийсь мотив відібрати людині життя.

– Є, – рішуче ствердила вона. – І ти, і я буваємо на когось такі люті, що бажаємо йому смерті, але на тому й обмежуємося. А деякі люди переступають заборонну межу й убивають.

– Аж лячно від того, що злочин так добре сплановано, – вів далі Валландер. – Убивця мав час і добре знав звички Гольґера Ерікссона. Ймовірно, спостерігав його.

– Може, за цю нитку варто вчепитися, – підхопила вона. – Очевидно, Ерікссон не мав близьких приятелів. Однак зловмисник так чи сяк, а мав би крутитися біля нього. У всякому разі він побував у канаві й підпиляв дошки. Прийшов і відійшов. Хтось міг його побачити. Або ж автомобіль, який не належить ні Ерікссону, ні сусідам. Людям впадає в око все, що діється. Провінціали, як ото тварини в лісі, стежать за нами, а ми їх не бачимо.

Валландер неуважливо кивнув. Мав би слухати уважніше.

– Побалакаємо пізніше, – сказав він. – Зараз по їду до квіткової крамниці.

– Я пошукаю. Може, щось знайду.

Вони розійшлися біля дверей їдальні. На виході з будинку дізнався від Ебби, що телефонував його батько.

– Подзвоню йому, – відповів він, заскочений зненацька. – Але не тепер.

– Сталося страхіття, – мовила Ебба так, неначе співчувала саме йому. – Колись я купила в нього машину. PV-444.

Валландер не зразу втямив, що йдеться про Ерікссона.

– Ти вмієш керувати машиною? – здивувався він. – А я й не знав, що в тебе є водійські права.

– Ось уже тридцять дев’ять років їжджу, і ні разу мені не продірявили картки. У мене досі те саме авто.

Валландер пригадав, що не раз бачив на стоянці біля поліційного відділка чорне, дуже добре доглянуте «вольво» й ніколи не цікавився, чиє воно.

– Сподіваюся, вдала була ця оборудка, – сказав він.

– Так, для Гольґера Ерікссона, – відрубала вона. – За цю машину я надто вже переплатила. Але я її добре доглядала й у кінцевому підсумку найбільше на тому виграла. Тепер моє «вольво» вважають антикварним.

– Мушу йти, – мовив Валландер. – Запроси мене коли-небудь на прогулянку машиною.

– Не забудь подзвонити батькові.

Валландер спинився на півкроці й трохи подумав.

– Зателефонуй йому сама, – попросив він Еббу. – Зроби мені ласку. Поясни, що тепер я дуже зайнятий і дамся чути зразу ж, як тільки буде змога. Сподіваюся, йшлося не про щось пильне й нагальне?

– Він хотів тільки побалакати про Італію.

Валландер кивнув.

– Побалакаємо з ним про Італію. Але не тепер. Передай йому.

Валландер поїхав навпростець до вулиці Вестра Валльґатан. Недбало припаркувавши авто, наполовину загородивши вузький тротуар, він зайшов до крамниці. Там були клієнти. Валландер дав знак Вані Андерссон, що може почекати. Хвилин за десять приміщення спорожніло. Андерссон написала записку, приліпила її на шибі вхідних дверей і замкнула їх. Удвох вони ввійшли в тісну службову кімнатку на задвірку. Від запаху квітів тут паморочилася голова. Як завжди, Валландер не мав на чому писати, тож присунув до себе стосик карток для букетів і став занотовувати на їх звороті. На стіні висів годинник. За п’ять одинадцята.

– Почнімо з самого початку, – сказав Валландер. – Ви зателефонували в туристичне агентство. Навіщо?

Було видно, що крамарка бентежиться й непокоїться. На столі лежала розгорнута газета «Істадс аллеганда» з великою, на весь розворот, статтею про вбивство Гольґера Ерікссона.

«Цілком певно, вона не здогадується, – подумав Валландер, – що я тут маю надію не виявити зв’язку між Гольґером Ерікссоном і Єстою Рунфельдтом».

– Єста написав мені записку про те, коли він повернеться, а я її кудись заподіла. Скільки нашукалася – не знайшла. Ото й зателефонувала в агентство. Мені відповіли, що він мав відлетіти двадцять третього, але так і не з’явився в «Каструпі».

– Яка назва цього агентства?

– «Незвичайні подорожі». Воно в Мальме.

– З ким ви розмовляли?

– З Анітою Лаґерґрен.

Валландер записав.

– Коли ви подзвонили?

Андерссон подала час.

– Що ще повідомила Аніта Лаґерґрен?

– Єста не відлетів. Він не зареєструвався в «Каструпі». Єсті зателефонували на номер, який він подав перед тим, але ніхто не відповів. Лайнер полетів без нього.

– І на тому вони заспокоїлися?

– Лаґерґрен запевнила, що агентство надіслало Єсті письмове пояснення, чому він не може розраховувати на повернення частини витрат на подорож.

Було видно, що Андерссон хотіла щось додати, але стрималася.

– Ви про щось подумали, – лагідно сказав він.

– Подорож була дуже дорога. Лаґерґрен назвала ціну.

– Яку саме ціну?

– Майже тридцять тисяч крон. За два тижні.

Валландер згодився. Дуже дорого. Він навіть не подумав би вирушати в таку мандрівку. Тиждень у Римі коштував йому й батькові близько десяти тисяч.

– Нічогісінько не розумію, – раптом вихопилася вона. – Єста ніколи б так не повівся.

Валландер ухопився за ці слова.

– Чи довго ви працюєте в нього?

– Майже одинадцять років.

– Чи гарно вам працювалося?

– Єста справді добрий. Він любить квіти. Не тільки орхідеї.

– Про це ми поговоримо згодом. Чи не могли б ви його описати?

Андерссон задумалася.

– Він милий і доброзичливий, – відповіла вона. – Трохи дивак. І відлюдник.

Валландер із прикрістю відзначив, що цей опис міг би підійти Гольґерові Ерікссону. Ось тільки той навряд чи був милим.

– Він не одружений?

– Удівець.

– Чи є в нього діти?

– Двоє. Вони одружені й мають своїх дітей. Ніхто з них не живе тут, у Сконе.

– Скільки років Єсті Рунфельдту?

– Сорок дев’ять.

Валландер подивився на свої нотатки.

– Вдівець, – проказав він. – Мабуть, дружина померла ще молодою. Може, у нещасливому випадку?

– Не знаю, як це сталося. Єста ні разу про це не говорив. Здається, вона втопилася.

Валландер облишив розпитувати. Свого часу можна буде все докладно з’ясувати. Якщо це виявиться потрібним. Менш за все хотілося б, щоб так сталося.

Валландер поклав ручку на стіл. У повітрі стояв густий аромат квітів.

– Ви ж, мабуть, подумали, – сказав він. – За ці години ви мали б задуматися над двома питаннями. По-перше, чому Єста Рунфельдт не полетів до Африки. Подруге, де він тепер, якщо не в Найробі.

Крамарка кивнула. Валландер раптом побачив сльози в її очах.

– Напевно, сталося щось лихе, – припустила вона. – Поговоривши з Анітою, я зразу ж пішла на його квартиру. Вона тут, поряд. Маю ключ від вхідних дверей, бо мушу поливати квіти. Від того дня, коли Єста мав відлетіти, я побувала там двічі й клала на стіл усе, що прийшло поштою. Сьогодні я пішла туди втретє, а Єсти нема вдома. І не було всі ці дні.

– Звідки ви знаєте?

– Я б це зауважила.

– Що, на вашу думку, могло з ним статися?

– Не знаю. Він тішився цією подорожжю. Взимку мав закінчити книжку про орхідеї.

Валландера проймав неспокій. У нутрі зацокав годинниковий механізм, що попереджував про небезпеку. Іноді озивається цей знайомий ледь чутний сигнал тривоги. Курт зібрав картки зі своїми нотатками.

– Мені треба оглянути його помешкання, – пояснив він. – Відчиніть крамницю. Я певен, що це зникнення можна просто й природно пояснити.

Андерссон шукала підтвердження цих слів у виразі його обличчя. Валландер знав, що вона навряд чи знайде щось втішне. Він дістав ключі. Рунфельдт мешкав на тій самій вулиці, на один квартал ближче до центру міста.

– Я віддам ключі, коли закінчу огляд, – пообіцяв Валландер.

Він вийшов на вулицю саме тоді, коли пара літніх людей насилу пробралася повз його невдало припарковане авто. Старенькі з осудом глянули на Валландера, але він удав, що нічого не зауважив, і пустився пішки.

Квартира була на другому поверсі будівлі, спорудженої на рубежі століть, як припустив Валландер. Він не скористався ліфтом, пішов сходами. Кілька років тому подумував про те, щоб переселитися в такий будинок. Тепер ця ідея видавалася нісенітною. Якщо вже міняти квартиру на Маріяґатан, то тільки на будинок із садком. Там жила би Байба. І, мабуть, пес. Відімкнувши замок, Валландер увійшов у квартиру. Майнула думка: скільки разів уже доводилося переступати чужі пороги – забиратися в житла незнаних людей. Біля дверей він застиг на місці. У кожного житла свій характер. З плином років Валландер виробив звичку розпізнавати людей по їхніх оселях. Він неквапно обійшов квартиру. Перший крок, дуже часто найважливіший. Перше враження. До нього не раз доведеться повертатись. Тут живе чоловік на ймення Єста Рунфельдт, який рано-вранці не з’явився в належному місці – в аеропорту «Каструп». Ваня Андерссон сказала, що Рунфельдт тішився подорожжю до Африки. Валландер дедалі дужче непокоївся.

Обійшовши чотири кімнати і кухню, він зупинився посеред вітальні – великої і світлої. Складалося враження, що квартиру меблювали абияк, не вкладаючи душі. Тільки в кабінеті відчувалося щось особисте. Тут панувало затишне безладдя. Книжки, папери, літографії із зображеннями квітів, географічні карти. Захаращений робочий стіл. Вимкнений комп’ютер. Обрамлені й засклені світлини. Діти і внуки. Знімок Єсти Рунфельдта серед орхідей на тлі якогось азійського краєвиду. На звороті написано чорнилом, що знято в Бірмі 1972 року. Рунфельдт усміхається невідомому фотографові. Приязна усмішка засмаглого чоловіка. Поблякли барви. Вона не поблякла. Поставивши на місце світлину, Валландер задивився на карту світу, що висіла на стіні, і не без труднощів з’ясував, де ж вона, ота Бірма. Тоді сів на стілець біля письмового стола. Єста Рунфельдт збирався в подорож. Але нікуди не поїхав. Якщо кудись і вибрався, то не тим чартерним авіарейсом «Незвичайних подорожей». Підвівшись, Валландер пішов до спальні. Застелене ліжко. Вузьке, односпальне. Стос книжок на нічному столику. Судячи з назв, усі вони про квіти. Крім однієї – про міжнародний валютний обіг. Валландер відклав цю книжку. Треба знайти щось інше. Нахилившись, він заглянув під ліжко. Нічого. Відчинив шафу. На горішній полиці стояли дві дорожні сумки. Зіп’явшись навшпиньки, він зняв їх. Обидві порожні. Тоді він приніс із кухні стільця, виліз на нього і почав оглядати полицю. Знайшов те, що шукав. У дуже небагатьох парубоцьких оселях зовсім немає пилу. Рунфельдтова оселя не стала винятком. На запорошеній полиці виразно виднів відбиток третьої сумки. Дві інші були старі, одна з них із поламаним замком, тож очевидно, що Рунфельдт взяв із собою цю третю. Якщо не залишив її десь тут у квартирі. Знявши куртку й повісивши її на стільці, Валландер відчинив усі шафи та сховки, у яких могла бути сумка. Нічого не знайшовши, він повернувся до робочої кімнати. Якщо господар помешкання виїхав, то мав би взяти з собою паспорт. Валландер обшукав усі шухляди. Гаразд, що не замкнені. В одній із них надибав старий гербарій. На першій сторінці написано: «Єста Рунфельдт, 1955 рік». Ще школярем він засушував рослини. Ось сорокалітня волошка. Досі збереглася синя барва – принаймні вицвіла пам’ять про неї. Сам Валландер ніколи не збирав рослин. Пошуки тривали. Годі було знайти паспорт. Валландер наморщив лоба. Нема дорожньої сумки. Як і паспорта. Як і квитків. Перейшовши до вітальні, Курт всівся у кріслі. Така зміна місця іноді допомагала зібрати думки. Еге ж, багато чого вказує на те, що Єста Рунфельдт кудись вибрався з паспортом, квитками та упакованою сумкою.

Валландер розмірковував. Чи не сталося чогось дорогою до Копенгагена? Чи не впав він за борт якогось порома? Якщо так сталося, то мала б залишитися сумка. Вийнявши з кишені одну з карток для букетів і глянувши на записаний телефонний номер, Курт вийшов на кухню й подзвонив. За вікном маячив високий елеватор у порту. Трохи далі відпливав польський пором повз кам’яний пірс. Озвалася Ваня Андерссон.

– Я досі у квартирі, – сказав Валландер. – Хочу дещо з’ясувати. Чи не сказав вам Рунфельдт, як він добиратиметься до Копенгагена?

Вона відповіла зразу ж і дуже впевнено.

– Він завжди їздив через Лімгамн і Драгер.

– Ще одне. Чи знаєте, скільки сумок і валіз має Рунфельдт?

– Ні. Звідки мені знати?

Зрозуміло. Треба поставити питання по-іншому.

– А як виглядала сумка вашого роботодавця? Може, ви її колись бачили?

– Він рідко коли брав із собою великий багаж. То був досвідчений мандрівник. Обмежувався наплічною сумкою і валізою на коліщатах.

– Якого кольору?

– Чорного.

– Ви певні цього?

– Так. Кілька разів я зустрічала Єсту після його подорожей. На залізничному вокзалі або в нашому мальмському аеропорті «Стуруп». Єста ніколи нічого не викидав просто так. Якби мусив купити нову сумку, то я знала б про це. Тоді б він нарікав на дорожнечу. Іноді Єста скупиться.

«Але не пошкодував тридцяти тисяч на мандрівку до Найробі, – подумав Валландер. – І викинув гроші на вітер. Навряд чи добровільно».

Його гризла тривога. Він закінчив розмову, пообіцявши, що за пів години поверне ключі.

Уже поклавши трубку, Валландер зміркував, що крамницю, мабуть, зачинено на обід. Думки перейшли на почуте від Андерссон. Чорна сумка. Ті дві, знайдені в шафі, сірого кольору. Ніде не було видно наплічної сумки. Тепер уже відомо, що на початку кожної далекої подорожі Єста Рунфельдт проїжджав через Лімгамн. Підійшовши до вікна, Валландер задивився в далину, понад дахи. Уже не видно польського порома.

«Щось не те, – думав він. – Не зі своєї волі зник Рунфельдт. Може, стався нещасливий випадок. Ні в чому нема певності».

Щоб відразу дістати відповідь на одне з найважливіших запитань, він зателефонував у довідкове бюро й дізнався номер поромної лінії між Лімгамном і Драгером. Пощастило: до телефона тут же покликали службовця, відповідального за речі, забуті чи покинуті на поромах. Той службовець говорив по-данському. Відрекомендувавшись, Валландер сказав йому про чорну сумку, назвав дату, коли вона могла пропасти, і став чекати. За кілька хвилин данець, що назвався Моґенсеном, знову взяв трубку.

– Нема такої сумки, – запевнив він.

Подумавши, Валландер спитав навпростець.

– Чи буває, що на ваших поромах зникають люди? Скажімо, падають за борт.

– Дуже рідко.

Відповідь прозвучала доволі переконливо.

– Але все-таки буває?

– Таке трапляється на всіх суднах, – сказав Моґенсен. – Є самогубці. Є п’яниці. Є дурники, що балансують на перилах. Але це рідкість.

– Чи є у вас статистичні дані про потерпілих? Скільки людей врятувалося й скільки втопилося?

– Таких даних я не маю. Знаю з чуток. Переважно цих потерпілих виносить на берег уже мертвими. Декотрі застрягають у рибальських сітях. Декотрі пропадають безслідно. Але таких небагато.

Валландер більше не мав запитань. Подякувавши за допомогу, він поклав слухавку.

Хоч нічого не знав напевно, однак був переконаний, що Єста Рунфельдт не поїхав до Копенгагена. Спакував сумку, взяв паспорт і квитки та вийшов із дому.

А тоді зник.

На думку навернулася калюжа крові у квітковій крамниці. Про що вона свідчить? А чи не хибні висновки тут зроблено? Цілком можливо, що цей злом стався не через помилку.

Валландер ходив по квартирі. Силкувався добрати розуму. Ось уже чверть по дванадцятій. Задзвонив телефон у кухні. Курт здригнувся. Тоді швидко підійшов до апарата й відповів. Телефонував Ганссон із місця вбивства.

– Я дізнався від Мартінсона, що Рунфельдт зник, – сказав він. – Ти щось з’ясував?

– Принаймні те, що він не тут.

– У тебе є якась версія?

– Ні. Мені здається, що Рунфельдт мав намір вирушити в подорож, але щось йому завадило.

– Гадаєш, це якось пов’язано з Гольґером Ерікссоном?

Валландер задумався. А про що тут гадати? Невідомо. Десь так він і висловився:

– Ми не можемо відкинути таку можливість. Нічого не можна відкидати.

Тоді Валландер змінив тему і спитав, чи не сталося чогось нового. Новин не було. Побалакавши, він ще раз повільно обійшов усе помешкання. Відчував, що тут є щось варте уваги. Нарешті він здався. Переглянув кореспонденцію в передпокої. Надійшов лист від туристичного агентства. Був також рахунок за електроенергію. І ще повідомлення про замовлений у буроської компанії пакет, за який належало розрахуватися післяплатою. Валландер засунув у кишеню цей папірець.

Коли Валландер прийшов із ключами до квіткарні, його вже чекала Ваня Андерссон. Він попросив її зателефонувати, якщо пригадає щось важливе.

Повернувшись на роботу, Валландер дав Еббі повідомлення й доручив забрати на пошті цей пакет.

О першій він замкнув двері свого кабінету.

Був голодний.

Однак тривога пересилювала голод. Знайоме почуття. Відомо, що воно передвіщає.

Те, що навряд чи вдасться знайти Єсту Рунфельдта живим.