Читать книгу П’ята жінка - Хеннинг Манкелль - Страница 4

У вівторок, двадцять сьомого вересня, у Сконе й далі дощило. Синоптики передбачили, що після теплого літа прийде дощова осінь. Наразі ніщо не суперечило цим прогнозам.

Учора ввечері Курт прийшов додому після першого робочого дня, зготував сяку-таку вечерю, змусив себе з’їсти її і кілька разів спробував додзвонитися до дочки Лінди, що мешкала в Стокгольмі. Вперта негода зробила недовгу перерву, тож він відчинив двері на балкон. Спіймав себе на роздратуванні від того, що Лінда сама не зателефонувала й не поцікавилася, як подорожувалося. Він постарався умовити себе, але без особливого успіху, що дочці нíколи. Цієї осені вона суміщає навчання у приватній театральній школі й роботу офіціанткою в ресторані на Кунґсгольмені.

Об одинадцятій Курт зателефонував до Байби в Ригу. Знову задощило, знявся вітер. Дедалі важче поновлювати в пам’яті теплі дні в Італії.

У Римі він якщо й робив щось інше, ніж слугував компаньйоном батькові й насолоджувався теплом, то хіба що думав про Байбу. Удвох із нею влітку, всього кілька місяців тому, вони поїхали до Данії, й одного з останніх днів цієї мандрівки Валландер, досі втомлений і пригнічений від виснажливого полювання на чотирнадцятирічного вбивцю, спробував розвідати, чи не хоче Байба вийти заміж за нього, за Курта. Вона відповіла ухильно, не спаливши мостів за собою. Не приховувала причини свого вагання. Вони йшли нескінченним пляжем біля Скагена, де зустрічаються два моря й де Валландер багато років тому ходив зі своєю колишньою дружиною Моною, а згодом і самотою, коли потерпав від депресії і подумував, чи не кинути роботу в поліції. Вечорами панувала мало не тропічна спека, однак пляжі були майже порожні. Мабуть, люди воліли дивитися телетрансляції матчів чемпіонату світу з футболу. Удвох вони прогулювалися, збирали камінчики та черепашки, і Байба сказала, що не знає, чи варто й думати про те, щоб знову почати спільне життя з поліцаєм. Її чоловіка, майора латвійської поліції Карліса, вбили 1992 року. Саме тоді, за тих бентежливих фантасмагоричних часів у Ризі, Курт познайомився з Байбою. У Римі Валландер спитав себе, чи справді він сам хоче ще раз одружитися. Та чи взагалі доцільно це робити? Навіщо вплутуватися в непростий формальний зв’язок, який у наш час мало що значить? Курт довго жив у шлюбі з першою дружиною, а п’ять років тому почувся ні в сих ні в тих, коли вона несподівано повідомила, що хоче розлучитися. Тільки тепер він міг витлумачити і принаймні частково виправдати рішення Мони почати нове життя без нього. Міг зрозуміти, чому так мало статися. Міг оцінити свій вплив на розвиток подій і навіть узяти на себе більшу частину провини, адже ж він майже не бував удома й байдужів до справ, які жінка вважала дуже важливими. Якщо тут взагалі можна говорити про чиюсь провину. Перший відрізок життєвої дороги вони з Моною йшли поруч. Далі дороги почали розходитися, та так повільно й непомітно, що цю розбіжність стало видно, коли вже було пізно щось виправляти. Коли вони вже не бачили одне одного.

Про це він не раз і не два думав у Римі. І нарешті дійшов висновку, що справді хоче оженитися з Байбою. Хоче, щоб вона переїхала до Істада. Хоче все змінити й перебратися з квартири на вулиці Маріяґатан до своєї власної оселі. Десь у передмісті. З гарним садом. Нехай це буде дешевий будиночок, але в такому стані, щоби вдалося самотужки впоратися з ремонтом. Мабуть, варто купити пса, про якого Курт віддавна мріяв.

Про ці сподівання на майбутнє він поговорив із Байбою того понеділкового вечора, коли в Істаді знову задощило. Здавалося, це продовження розмови, яку він подумки вів ще в Римі. Розмовляв із Байбою, хоча її не було поруч. Кілька разів заговорив уголос. Звичайно ж, цього не міг не помітити батько, що брів поряд під спекотним сонцем. Отож і спитав, ущипливо, хоча й доволі приязно, кому з них двох на старість голова туманіє.

Байба зразу ж узяла слухавку. Курт відчував, що вона рада. Розповівши про свою відпустку, він повторив запитання, що вже поставив кілька місяців тому. Якусь мить між Ригою й Істадом мандрувала тиша. Тоді Байба відповіла, що думала про це. Вона й далі сумнівається – ні більше, ні менше.

– Приїдь сюди, – сказав Курт. – Це не телефонна розмова.

– Гаразд, – пообіцяла вона. – Приїду.

Вони не уточнили часу зустрічі. Про це умовляться пізніше. Байба працювала в Ризькому університеті й завжди йшла у відпустку відповідно до запланованого графіка. Поклавши телефонну трубку, Курт був майже певен, що в його житті починається нова фаза. Байба таки приїде і вийде за нього заміж.

Цієї ночі він довго не міг заснути. Кілька разів вставав із ліжка, підходив до вікна на кухні й стояв, вдивляючись у завісу дощу. На думку спало, що на новому місці бракуватиме ось цього самотнього ліхтаря, що вигойдується від вітру.

Хоча він пізно заснув, та прокинувся рано-вранці. Вже кілька хвилин по сьомій припаркував машину біля поліційного відділка й під дощем та вітром поспішив до будинку. Увійшовши у свою кімнату, Валландер вирішив негайно переглянути об’ємисту документацію справи про крадіжки автомобілів. Що довше зволікати, то більше тяжітимуть нехіть і лінь. Повісивши куртку на стілець для відвідувачів, щоб висохла, він зняв із полиці майже півметровий стос документації слідства. Саме почав упорядковувати папки, коли хтось постукав у двері. Напевно, це Мартінсон. Валландер гукнув, щоб той увійшов.

– Коли тебе нема, вранці я завжди приходжу першим, – сказав Мартінсон. – Відтепер я знову другий.

– Я скучився за своїми машинами, – відповів Валландер і тицьнув пальцем у завалений папками стіл.

Мартінсон тримав у руці якийсь папірець.

– Вчора я забув дати тобі ось це, – пояснив він. – Ліза Гольґерссон захотіла, щоб ти глянув на цей папір.

– Що це таке?

– Ось візьми та й прочитай. Як знаєш, люди вважають, що ми, поліцаї, маємо висловлювати свою думку геть про все.

– Це нам дали на розгляд?

– Ніби так.

Здивувавшись, Валландер зиркнув на колегу. Той рідко давав невизначені відповіді. Кілька років тому Мартінсон активно допомагав Ліберальній народній партії і, либонь, плекав мрії про політичну кар’єру. Знаючи, що ці мрії розвіюються в такому самому темпі, у якому скорочується число членів партії, Валландер вирішив не говорити з ним про те, як пішло лібералам на виборах тиждень тому.

Колега вийшов. Курт усівся на стільці й став читати. Двічі прочитавши написане, він лютував. Бозна-коли востаннє трапилося йому так обуритися. Він вибіг у коридор і ввірвався в кімнату Сведберга, двері якої завжди були прочинені.

– Ти бачив ось це? – спитав Валландер і помахав папірцем.

Сведберг похитав головою.

– Що це таке?

– Лист від керівників новоствореної організації. Хочуть дізнатися, чи поліція не заперечує проти її назви.

– А саме?

– Придумали назву – «Друзі сокири».

Спантеличений Сведберг видивлявся на Валландера.

– «Друзі сокири»?

– «Друзі сокири». Взявши до уваги події минулого літа, вони застерігають, щоб назву не витлумачили хибно. Бо ця організація не має наміру знімати скальпи.

– Які ж у них наміри?

– Якщо я правильно зрозумів, це щось на зразок товариства краєзнавців. Вони бажають заснувати музей давніх знарядь праці.

– Це ж непогано звучить. Чого ти так розійшовся?

– Бо вони гадають, що поліція має час судити про такі речі. Як цивільна особа, я вважаю, що «Друзі сокири» – чудернацька назва краєзнавчого товариства. Але як поліцай обурююся, що мусимо марнувати час на дурниці.

– Скажи це нашій начальниці.

– Ось візьму та й скажу.

– А вона з тобою не згодиться. Знову станемо відкритою поліцією, близькою до народу.

Валландер розумів, що Сведберг, скоріше за все, має рацію. Усі роки їхньої служби поліція раз у раз зазнавала радикальних змін. Особливо, коли йшлося про складні стосунки з розпливчастою грізною марою, що звалася громадськістю. Ота громадськість загрозливо нависала як над начальством, так і над рядовими поліцаями й відзначалася яскравою рисою – віроломністю. Остання з ліку спроба догодити цій марі полягала в тому, щоби перед нею відкрити й зробити доступнішою всю поліційну систему Швеції. Ніхто не знав, як це здійснити. Начальник Державного поліційного управління по всіх усюдах розіслав свою тезу, що поліція має бути на видноті. А що досі ніхто ніколи не чував про невидиму поліцію, то годі було втямити, як далі служити згідно з цією проповіддю нової віри. Раніше патрулі ходили пішки, а тепер деякі з них пересіли на велосипеди. Так видніше. Але, мабуть-таки, начальник мав на увазі не фізичну, а духовну видноту. Звідси очевидно випливало, що здуто пилюку із давньої ідеї зближення поліції з народом. Відкрита, близька до народу поліція – ці слова стелилися мило і м’яко, як подушка під головою. Однак ніхто не міг пояснити, як узгодити оновлену ідею з тим фактом, що у Швеції набирає розмаху злочинність і коїться дедалі більше жорстоких злочинів. У всякому разі нова стратегія передбачала, що треба знайти час на те, щоб висловитися про доцільність назви «Друзі сокири».

Курт вийшов із кімнати. Принісши чашку кави до свого кабінету, він замкнувся на ключ і заглибився в неосяжні матеріали слідства. Було важко зосередитися, весь час приходила на гадку розмова з Байбою попереднього вечора. Але таки вдалося присилувати себе до роботи. За кілька годин він переглянув документи й дійшов до місця, на якому зупинився перед поїздкою до Італії. Тоді Курт зателефонував до колеги в Гетеборгу, з яким співпрацював у цій кримінальній справі, щоб поговорили про деякі її моменти. Розмова закінчилась о дванадцятій, і Валландер зголоднів. Дощ не припинявся. Валландер сів у машину й поїхав пообідати в одному з ресторанів у центрі міста. О першій повернувся на роботу. Щойно сів на стілець, задзвонила Ебба з приймальні.

– До тебе прийшли, – повідомила вона.

– Хто?

– Його прізвище Тюрен. Хоче поговорити з тобою.

– Про що?

– Здається, хтось там зник.

– А чи не міг би з ним побалакати хтось інший?

– Він каже, що хоче мати справу тільки з тобою.

Валландер глянув на розкладені папки. Не таке вже це нагальне діло, щоб через нього не було як прийняти за яву про зникнення.

– Пошли його до мене, – сказав він, поклавши слухавку.

Він відчинив двері й почав прибирати папки зі стола. Підвівши очі, побачив незнайомого чоловіка на порозі, зодягненого в комбінезон із емблемою фірми ОК. Він увійшов, і в кімнаті запахло машинною олією та бензином.

– Знаю, що добрий з вас поліцай, – озвався Свен Тюрен.

По говірці можна було розпізнати, що це уродженець західної частини Сконе, звідки походив і сам Валландер.

– У нас таких більшість.

Відповідь Свена Тюрена здивувала поліцая.

– Ви ж знаєте, що це не так. Свого часу я побував під арештом за дрібнички й побачив чимало поліцаїв, що нікуди не годились.

Ці слова прозвучали з таким натиском, що Валландер на мить позбувся дару мови. Однак вирішив не сперечатися.

– Мабуть, ви прийшли сюди не для того, щоб це сказати. Йдеться про зникнення?

Тюрен крутив у руках кашкета з емблемою.

– В усякому разі це дивний випадок, – буркнув він.

Вийнявши з шухляди блокнот, Валландер погортав його й знайшов чисту сторінку.

– Як бачу, ви власник автозаправки.

Тюрен заперечливо хитнув головою.

– Я розвожу мазут у районі, що на північ від Істада. Гольґер Ерікссон мешкає між Гегестадом і Лединге. Він зателефонував до нашої контори й сказав, що в нього майже порожній бак. Ми умовилися, що я привезу паливо у четвер вранці. Але коли я приїхав, не було нікого вдома.

Валландер записав це.

– Маєте на увазі останній четвер?

– Двадцять другого вересня.

– А коли він зателефонував?

– У понеділок.

Валландер трохи поміркував.

– А чи не сталася якась помилка з днем і годиною?

– Я достачаю мазут Гольґерові Ерікссону вже більш ніж десять років. За весь цей час не було жодної помилки.

– Що ви зробили, коли виявилося, що Ерікссона нема вдома?

– Його бак на мазут був замкнений, то вкинув записку в поштову скриньку й поїхав собі.

– А далі що?

– Нічого.

Валландер відклав авторучку.

– Коли розвозиш мазут, як ото я, то помічаєш, у кого які звички, – вів далі Тюрен. – Я не міг махнути на це рукою. Ерікссон не такий, щоб плюнути на замовлення й поїхати кудись. Учора пополудні я знову поїхав до нього. Після роботи. Своєю власною машиною. Записка так і лежала в поштовій скриньці. Під усією поштою, що надійшла після четверга. Я зайшов на подвір’я й подзвонив у двері. Нікого не було вдома. Машина стояла в гаражі.

– Він живе один?

– Ерікссон нежонатий. Розбагатів на продажу автомобілів. Він ще пише вірші. Якось я дістав від нього книжку.

Раптом Валландер пригадав, що в істадській книгарні побачив ім’я Гольґера Ерікссона на полиці з творами місцевих авторів. Шукав тоді щось, щоб подарувати Сведбергу на його сорокаріччя.

– Там мене насторожило ще одне, – додав Тюрен. – Двері були незамкнені. Я подумав, що, може, Ерікссон захворів. Йому ж уже під вісімдесят. Я увійшов. Нікого не застав. На кухні стояла ввімкнена кавоварка. Тхнуло смаленим. Вода википіла, кава пригоріла. Тоді я й вирішив прийти сюди. Щось там не те.

Було видно, що Тюрен справді занепокоївся. Однак Валландер із досвіду знав, що переважно загадки таких зникнень вирішуються самі собою. Рідко коли стається щось серйозне.

– У нього немає сусідів? – запитав Валландер.

– Дім стоїть на відлюдді.

– Що, по-вашому, могло статися?

Свен Тюрен відповів відразу й рішуче.

– Гадаю, Ерікссон мертвий. Мабуть, хтось убив його. Валландер мовчав. Чекав пояснення. Не дочекався.

– Чому ви так гадаєте?

– Бо все геть не так, як мало б бути, – відповів Тюрен. – Завжди, коли Ерікссон замовляв паливо, я заставав його вдома. Він не залишив би кавоварки ввімкненою й не покинув би дверей незамкненими. Нехай навіть ненадовго вийшов прогулятися на своїй садибі.

– Чи не здалося вам, що в житло хтось проникнув?

– Ні, все мало вигляд як завжди. Крім цієї кавоварки.

– Отже, ви бували там раніше?

– Кожного разу, коли я привозив мазут, Ерікссон запрошував мене на каву й читав свої вірші. Він жив одинцем, тож, мабуть, був радий мене бачити.

Валландер задумався.

– Ви припустили, що Ерікссон мертвий і що його могли вбити. З якої причини? У нього були вороги?

– Не знаю.

– Але він заможний?

– Так.

– Звідки ви це знаєте?

– Всі це знають.

Валландер облишив цю тему.

– Подивимося, – сказав він. – Напевно, знайдеться природне пояснення, чому він зник. Так зазвичай буває.

Поліцай записав адресу. На його подив, садиба мала назву «Самотність».

Валландер провів Тюрена до приймальні.

– Я певен, що сталося щось лихе, – наголосив Свен Тюрен на прощання. – Ерікссон не дозволив би собі замовити мазут і кудись поїхати.

– Я вам зателефоную, – пообіцяв Валландер.

Цієї миті до приймальні ввійшов Ганссон.

– Що за йолоп загородив бензовозом в’їзд? – сердито спитав він.

– Це я, – спокійно відказав Тюрен. – Уже їду.

– Хто це? – поцікавився Ганссон, коли той вийшов.

– Він повідомив про зникнення, – відповів Валландер. – Чи чув ти про письменника Гольґера Ерікссона?

– Письменника?

– Або ж торговця автомобілями.

– Котрого з цих двох?

– Це одна й та сама особа. Зі слів цього шофера, Ерікс сон зник.

Колеги принесли собі дві чашки кави.

– Шофер сказав це серйозно? – спитав Ганссон.

– Принаймні видавався занепокоєним.

– Я вже його ніби десь бачив, – припустив Ганссон.

Валландер шанував Ганссона за чудову пам’ять. Якщо забував чиєсь ім’я чи прізвище, звертався переважно до нього.

– Його звуть Свен Тюрен, – підказав Валландер. – Признався мені, що був під арештом за якісь дрібниці.

Ганссон став пригадувати.

– Здається мені, він був замішаний у кількох бійках. Давно це було.

Валландер задумливо слухав колегу.

– Мабуть, поїду я на садибу Ерікссона, – мовив він трохи згодом. – Запишу його в реєстр пропалих безвісти.

Повернувшись до свого кабінету, Валландер узяв куртку й засунув у кишеню папірець із адресою «Самотності». Власне, треба було б спершу заповнити бланк для реєстрації пропалого безвісти, але це не спішно. Можна відкласти на потім.

О пів на третю він вийшов із поліційного відділка. Зливу змінила мжичка. Йдучи до свого автомобіля, Курт дрижав. Він поїхав на північ і легко знайшов садибу. Відповідно до назви, оселя стояла одним одна, на високому пагорбі. Розорані бурі поля спускалися до моря, якого звідси не було видно. На дереві каркала зграя ворон. Курт підняв накривку поштової скриньки. Всередині порожньо. Мабуть, Свен Тюрен забрав пошту. Ось бруковане подвір’я. Тут усе дуже добре доглянуто. Поліцай стояв і прислухався до тиші. Садиба складалася з трьох будівель. Колись була й четверта, що замикала двір, але її зруйнували або ж вона згоріла. Курта вразила стріха на будівлях. Тюрен має рацію. Тільки багач може дозволити собі такий дах.

Підступивши до дверей, Курт спершу подзвонив, тоді постукав. Зрештою відчинив двері й увійшов. Прислухався. Пошта лежала на табуретці біля стояка для парасольок. На стіні висіло кілька біноклів. Один із футлярів був відкритий і порожній. Курт повільно обійшов усе житло. Кавоварка досі тхнула пригорілою кавою. У великій вітальні без стелі, де було видно крокви, він зупинився біля письмового стола й глянув на аркуш, що лежав на брунатній стільниці. Освітлення було слабке, тож щоб розгледіти написане, Курт обережно взяв цей папірець за сам ріжок і підійшов до вікна.

То був вірш про птаха. Про дятла.

Внизу вказано дату. 21 вересня 1994 року, 22 год. 12 хв.

Цього вечора Курт разом із батьком вечеряв у ресторані неподалік площі П’яцца дель Пополо.

Тут, у німотному будинку, ця вечеря видавалася далеким неправдоподібним сном.

Валландер поклав картку на стіл. Написано о десятій вечора в середу, навіть вказано точний час. Наступного дня Свен Тюрен привезе мазут. Увійде у незамкнені двері й не застане господаря.

Зблисла думка. Валландер вийшов надвір, щоб перевірити бак із мазутом. Лічильник показав, що резервуар майже порожній.

Інспектор повернувся до будинку. Сів на старовинний стілець і розгледівся навколо.

Щось йому підказало, що Свен Тюрен правий.

Гольґер Ерікссон справді зник безвісти. Не просто собі поїхав кудись.

За якусь хвилину Курт звівся і став шукати в настінних шафках запасного ключа до вхідних дверей. Знайшовши, замкнув житло й пішов до машини. Знову лило як з відра. Ще перед п’ятою він повернувся на роботу й заповнив формуляр на Гольґера Ерікссона як зниклого безвісти. Вранці його почнуть розшукувати.

Курт поїхав додому. По дорозі купив піцу, яку з’їв, сидячи перед телевізором. Лінда так і не зателефонувала. Кілька хвилин по одинадцятій він ліг і зразу заснув.

О четвертій ранку сон обірвала нудота. Курт зірвався з ліжка, але не встиг добігти до вбиральні. Заразом почався пронос. Щось недобре з животом. Чи то отруєння піцою, чи то шлунковий грип, підхоплений ще в Італії. О сьомій ранку він, змучений і знесилений, подзвонив на роботу. Хотів попередити, що сьогодні не прийде. Йому відповів Мартінсон.

– Ти, мабуть, знаєш, що сталося? – спитав він.

– Знаю тільки те, що в мене ригайлівка і срачка.

– Сьогодні вночі потонув пором, – вів далі Мартінсон. – Десь біля Таллінна. Загинули сотні пасажирів, переважно шведів. Напевно, серед них були й поліцаї.

Курта знову занудило. Однак він і далі тримався біля апарата.

– Істадські? – стривожився він.

– Ні. Суще страхіття сталося.

Не вірилося в цю новину. Кількасот загиблих у катастрофі порома? Такого не може бути. Принаймні не поблизу Швеції.

– Я вже не можу говорити, – сказав Курт. – Знову блюватиму. На моєму столі лежить папір про зникнення Гольґера Ерікссона. Треба, щоб хтось зайнявся цією справою.

Він жбурнув слухавку й цього разу встиг добігти до унітаза. Коли повертався до ліжка, знову пролунав дзвінок.

Зателефонувала Мона. Його колишня дружина. Курт занепокоївся. Вона дзвонила тільки тоді, коли щось траплялося з Ліндою.

– Я вже побалакала з Ліндою, – повідомила Мона. – Її не було на поромі.

Курт не відразу втямив, про що йдеться.

– Маєш на увазі пором, що потонув?

– А що ще я могла б мати на увазі? Коли в катастрофі гинуть сотні людей, то я таки мушу зателефонувати дочці й упевнитися, що в неї все гаразд.

– Звичайно, ти права. Вибачай, але сьогодні в мене голова не дуже варить. Я захворів. Увесь час блюю. Це, напевно, шлунковий грип. Може, побалакаємо іншим разом?

– Я хотіла, щоб ти не хвилювався, – пояснила Мона.

Розмова закінчилася. Курт повернувся до ліжка.

Хвилину-другу він думав про Гольґера Ерікссона. І про катастрофу, що сталася вночі.

Курта лихоманило. Невдовзі він заснув.

Десь у той час ущух дощ.