Читать книгу П’ята жінка - Хеннинг Манкелль - Страница 5

Минуло кілька годин, і він почав гризти канат.

Увесь цей час він гадав, що божеволіє. Нічого не видно. Хтось зав’язав очі й затемнив світ. Нічого не чути. Вуха чимсь щільно набито, аж давить на барабанні перетинки. Долинає звук. Зсередини. Шум виривається з голови назовні, не навпаки. Найбільше дошкуляє те, що неможливо рухатися. Саме ця нерухомість доводить до божевілля. Хоча лежиш горілиць, але не можеш позбутися враження, що падаєш. Запаморочливе, безконечне падіння. Напевно, це галюцинація, зовнішнє відображення руйнації внутрішнього світу. Безумство роз’єднує тіло і свідомість, відчужує їх одне від одного.

А проте він хапався за дійсність. Відчайдушно змушував себе думати. Здоровий глузд і здатність до останку підтримувати душевну рівновагу напевно допоможуть збагнути, що сталося. Чому він не може рухатися? Де він? З якої причини тут опинився?

У безвиході він спробував пригнітити бунтівну паніку й прогнати скрадливе божевілля, змусивши себе пильнувати час. Рахував хвилини і години, силував себе до безнадійної безконечної рутини. Не було ні дня, ні ночі, незмінно панувала пітьма; він отямився тут і лежав, зв’язаний, спутаний, позбутий пам’яті про рух; отож не було й початку. Немовби тут і судилося народитись.

Саме в цьому пережитому й зародилося божевілля. У ті короткі миті, коли вдавалося придушити сполох і ясно думати, він пробував чіплятися за все, що могло мати зв’язок із дійсністю.

Була ж якась точка опори та відліку.

Хоча б те, на чому довелося лежати. Ця річ не привиділася. Він був певен, що лежить горілиць на чомусь твердому.

Сорочка задерлася понад ліве стегно, і голе тіло дотикалося чогось плоского й дуже шорсткого. Ця поверхня дряпала шкіру, коли він пробував рухатися. Це бетонна підлога. Чому він на ній опинився? Як потрапив сюди?

Він подумки повернувся до останньої відправної точки в нормальному існуванні, зразу ж перед раптово нахлинулою темрявою. Але вже там усе немов розпливалося в тумані. Він чи то знав, чи то не знав, що діється. Саме тоді, коли втрачалася здатність розрізняти уявне і реальне, на нього й нападала паніка. У ці миті він ридав – судомно й коротко. Обривав ридання, бо ніхто не міг його почути. Ніколи не плакав на самоті. Є люди, які ховаються зі своїм плачем. До таких він не належав.

Власне, тільки того він і був цілковито певен. Що ніхто його не чує. Хоч куди він потрапив, хоч де залили цю жахливу бетонну підлогу, хоч у яких незвіданих просторах вона ширяє, а все одно нема нікого поблизу. Того, хто міг би почути плач.

Крім скрадливого безумства, у нього залишилося тільки кілька точок опори. Все інше відібрано – не тільки власне «я», а ще й штани.

Це сталося вночі, напередодні подорожі до Найробі. Наближалася північ, він замкнув валізку й сів на стільці за столом, щоби востаннє перевірити свої проїзні реквізити. Усе це досі стоїть перед очима. Сам не відаючи того, він сидів у залі очікування смерті, яку приготував йому хтось невідомий. Ліворуч на письмовому столі лежав паспорт. Рука стискала авіаквитки. На колінах помістилися вкладені в пластиковий пакет долари, кредитна картка та дорожні чеки і ждали перевірки. Задзвонив телефон. Відклавши все набік, він узяв трубку й обізвався.

Востаннє в житті він почув людський голос, а тепер щосили чіплявся до живого спогаду про цю розмову. До останньої ланки, яка пов’язувала життя з дійсністю й наразі не давала доступитися безумству.

У слухавці прозвучав милозвучний, дуже м’який і приємний голос незнайомки. Чоловік був певен, що ніколи не бачив її.

Вона спитала, чи не можна було б купити троянди. Зразу ж попросила пробачення за те, що подзвонила так пізно. Але їй дуже потрібні ці квіти. Не пояснила навіщо. А він відразу ж їй повірив. Хто ж стане брехати в такій справі? Він уже й не міг пригадати, чи розпитав цю жінку й чи сам подумав про те, звідки така нагла потреба троянд уночі, коли зачинені всі квіткові крамниці.

І він ні на мить не завагався. Від дому до крамниці недалеко, та й не пора ще лягати спати. На те, щоб їй допомогти, піде хвилин десять, не більше.

А тепер, лежачи в темряві й розмірковуючи про минулі події, він усвідомив, що є одна річ, яку неможливо пояснити. Він зразу відчув, що ця незнайомка зателефонувала десь зблизька. З якоїсь невідомої причини – саме йому, не комусь іншому.

Хто вона? Що сталося після цього дзвінка?

Одягнувши пальто, тої ночі він вийшов на вулицю. Ключі від крамниці тримав у руці. Не було вітру, у ніздрі вдаряв прохолодний дух мокрої вулиці. Цього вечора хлинув був заливний дощ і зразу ж припинився. Чоловік зупинився під дверима крамниці, що виходили на вулицю. У пам’яті збереглося те, що він відімкнув замок і ввійшов усередину. І тоді вибухнув увесь світ.

Годі й полічити, скільки разів він подумки пройшов цей останній відрізок шляху в миті, коли відступав панічний страх і полегшувався ненастанний біль. «Я сподівався, що ця жінка чекатиме мене біля крамниці. Але там нікого не було. Я міг би зразу повернутися додому. Міг би розсердитися за дурнуватий розіграш. Натомість я відчинив двері, бо був певен, що вона прийде. Адже сказала, що їй потрібні троянди».

Ніхто не бреше про троянди.

Вулиця була безлюдна. У цьому він не сумнівався. Насторожувало тільки те, що неподалік стояла машина з увімкненими фарами. Коли він обернувся до дверей і став намацувати ключем замкову шпарину, за плечима з’явилася ця машина. Світили фари. А тоді світ розірвався у сліпучому білому спалаху.

Було тільки одне пояснення, яке навівало істеричний страх. Напевно, це був напад. Ззаду хтось ховався в тіні. Невже це була жінка, що подзвонила, захотівши троянд?

На тому обривалася нитка спогадів про дійсність. Цієї миті закінчувалося все, що можна було осягти розумом і пояснити. А далі він, насилу дотягнувшись зв’язаними руками до рота, вгризся в мотузку. Спершу кусав і шарпав її, наче голодний хижак, що накинувся на падлину. Мало не відразу виламався зуб із нижньої щелепи. Страшенно заболіло, але скоро минуло. Коли він знову взявся гризти мотузку, то робив це помалу й обережно, уявляючи себе звіром, що відгризає собі лапу, аби тільки вирватися з пастки.

Гризти сухі тверді мотузки – це таки розрада. Нехай не вивільнишся з пут, та принаймні зможеш відгризти безумство від свого єства. Отож він жував ці пута й міг ясно мислити. На нього напали. Його зв’язали й поклали на підлозі. Два рази чи то щодня, чи то щоночі чутно якесь скрипіння поряд. Чиясь рука в рукавичці розтуляє йому рота і вливає туди воду. Тільки воду, доволі холодну. Рука бере за щелепи міцно, але не брутально. Згодом вона вставляє в рот трубочку. Він смокче теплуватий суп, а тоді залишається один у темряві й тиші.

На нього напали, його зв’язали. Під ним бетонна підлога. Хтось підтримує в ньому життя. Мабуть, це вже тиждень тягнеться. Не втямиш, чому й навіщо. Напевно, сталася помилка. Яка помилка? Навіщо вкладати людину на підлозі й тримати в темряві? У голові крутиться думка: божевілля корениться в переконанні, яке він не наважується визнати. Що це не помилка. Що ось це жахіття призначено саме для нього, не для когось іншого. І чим воно закінчиться? Такий кошмар, можливо, триватиме цілу вічність, а він ніколи не дізнається, в чому річ.

Щодня чи щоночі його двічі напоюють водою і супом. Також двічі тягнуть за ноги до отвору в підлозі. З чоловіка зняли штани та труси, на ньому тільки сорочка. Коли справить потребу, його відтягують на попереднє місце. Нема чим підтиратися. Та й руки зв’язані. Навколо нього тхне.

Нечистотами. І парфумами.

Чи є тут хтось напахчений? Може, це жінка, що хотіла купити троянди? А може, це просто дві руки в рукавичках? Руки, що тягнуть його до отвору в підлозі. І слабкий, майже непомітний запах парфумів, що стоїть після годування та справляння потреби. Звідкись оті руки і пахощі та й взялися.

Звичайно ж, він пробував говорити з цими руками. Десь там мали б бути вуста. І вуха. Хай там хто виробляє таке з ним, а мав би вислухати сказане. Щоразу, відчувши дотик рук на обличчі та плечах, він старався розпочати розмову. По-всілякому – то благав, то погрожував, то говорив спокійно й розсудливо, по суті справи.

«Є ж на світі якесь право, – доводив він, то крізь сльози, то у гніві. – Його має кожна людина, навіть зв’язана. Це право знати, чому її позбавили всіх прав. Якщо його відібрати, то весь світ обернеться в безглуздя».

Він не просився на волю. Хотів лише дізнатися, чому його ув’язнили. Нічого більш. Хоча б тільки почути відповідь на це запитання.

Так і не дійшло до відповіді. У цих рук не було тіла, вуст і вух. У розпачі він кричав і ридав. Руки на те не зважали. Нічого не змінювалося. Трубочка в роті та слабкий запах різких пряних парфумів.

Чоловік передчував свій кінець. Єдине, що підтримувало в ньому життя, – ненастанне жування шнурків. За не менш як тиждень він подужав тільки надгризти їх тверду поверхню. Однак тільки в тому він вбачав який шанс на порятунок. Він виживав жуючи. Якби не пішов тоді до крамниці по букет троянд, то за тиждень уже б повертався з подорожі. А зараз ходив би в глибині кенійського пралісу з орхідеями й тішив би душу прекрасними ароматами. За тиждень мав би повернутися. Якщо вийде інакше, то Ваня Андерссон занепокоїться. Якщо досі не занепокоїлася. Є ще одна обставина, яку не варто нехтувати. Туристичне агентство має відповідати за своїх клієнтів. Він купив квиток, але так і не з’явився в «Каструпі». Хтось, мабуть, це зауважив. Ваня Андерссон і туристична фірма – це єдина можливість врятуватися. Наразі ж мусиш жувати мотузки, щоб не з’їхати з глузду. Поки ще є з чого з’їжджати.

Він знав, що потрапив у пекло. Але не знав, за що.

Страх засів у його зубах, що гризли тверді шнури. Страх і єдиний можливий порятунок.

Він безперестанку жував.

І плакав. Хапали його судоми. Та він далі жував.

* * *

Вона обладнала своє житло, як жертовник.

Ніхто не зміг би розгадати цю таємницю. Хіба що хтось підказав би. Знала її тільки ця жінка.

Колись це помешкання складалося з багатьох кімнаток. З низькими стелями, темними стінами, роз’ясненими тільки скупим світлом, що сочилося крізь віконця, глибоко втоплені у товстих мурах. Такий вигляд усе це мало, коли вона побувала тут уперше. В усякому разі так збереглося в ранніх споминах. Досі можна було пригадати події того літа, коли вона востаннє бачила живою бабусю по матері. На початку осені бабуся померла, а влітку ще сиділа в тіні яблуні, сама схожа на тінь. Мала близько дев’яноста років і хворіла на рак. У ті останні літні місяці бабуся була нерухома та недоступна всьому світу, й онукам наказали не порушувати їй спокою, не галасувати, та й наближатися до неї тільки тоді, коли сама покличе.

Одного разу вона звела руку й поманила внучку до себе. Дівчинка боязко підійшла. Старість – це небезпечно, це хвороби і смерть, темні могили і страх. Але бабуся тільки глянула на дитину з лагідною усмішкою, яку не вдалося здолати раку. Може, щось і сказала, нині вже не пригадаєш. Тоді старенька була ще жива, тривало щасливе літо чи то 1952-го, чи то 1953 року, нескінченно давній час. Усі катастрофи ще були попереду.

Тоді ще були маленькі кімнати. А наприкінці шістдесятих років онука, ставши власницею будинку, розпочала великі зміни. Не самотужки руйнувала всі внутрішні стіни без ризику розвалити все житло. У цьому їй допомагали двоюрідні брати – молодики, раді показати свою силу. Вона теж гатила кувалдою, та так, що дрижав увесь будинок і облітав тиньк. Осів пил, і перед очима постала простора кімната з величезною піччю, що залишилася з тих давніх часів і тепер бовваніла посередині, немов чудернацька скеля. Усі, що після великої перебудови вперше приходили сюди в гості, завмирали на порозі, захоплені від такої краси. Ця стара оселя оновилася й зовсім змінилася. Крізь новопрорубані вікна щедро лилося світло. Коли господиня хотіла побути в темряві, зачиняла знадвору вікна масивними дубовими віконницями, зробленими на її замовлення. Тут замінили стару підлогу, зняли стелі, так що стало видно крокви.

Хтось сказав, що тут як у церкві.

Відтоді й сама власниця житла вважала його своєю святинею. Тут на самоті вона почувалася пупом землі. Тут було дуже спокійно й дуже далеко від небезпеки навколишнього світу.

Були часи, коли господиня рідко відвідувала свій собор. У її житті часто змінювався розпорядок. Не раз вона задумувалася, чи не варто було б позбутися цього будинку. Дуже вже багато пов’язано з ним спогадів, їх нізащо не знищиш кувалдою. Однак несила покинути цю кімнату з великою піччю, яку господиня зберегла, хоч і звеліла перемурувати. Ця біла скеля неначе стала частиною її самої, останнім редутом, який доведеться захищати в житті.

І ось надійшов лист із Алжиру.

І відтоді все змінилося.

Вона постановила не розставатися з цим будинком.

У середу, 28 вересня, вона приїхала з Гесслегольма до Волльше о третій дня. Перш ніж повернутися до свого дому на околиці містечка, зайшла до крамниці. Знала, що має купити. Сумнівалася тільки в тому, скільки взяти трубочок. Про всякий випадок вона вирішила взяти ще один пакет. Продавець кивнув їй. Усміхнувшись, вона сказала кілька слів про погоду. Після короткої розмови про страшну катастрофу на поромі клієнтка розрахувалася, сіла в машину й поїхала далі. Її найближчих сусідів не було вдома. Вони мешкали в Гамбурзі й бували у Волльше тільки в липні. Вона віталася з цими німцями, ото й усе знайомство.

Жінка відімкнула вхідні двері. У передпокої постояла й прислухалася. Увійшовши у велику кімнату, вона зупинилася біля печі. Тиша. Хотілося, щоб саме така тиша панувала в усьому світі.

Чоловік, який лежав у печі, не міг її чути. Цілком певно, що він живий, не варто й завдавати собі труду – дослухатися до його подиху. Тим більше до плачу.

Жінка подумала, що весь час нею керувала якась таємнича спонука і зрештою привела до такої несподіваної кінцевої мети. Спочатку домовласниця постановила не продавати цього житла, дарма що в такому разі можна було б помістити непогані гроші в банку. Потім вирішила не руйнувати старої печі. Тільки тоді, коли надійшов лист із Алжиру, прийшло розуміння, що саме робити і для чого насправді призначена ця піч.

Ці роздуми перервав сигнал наручного годинника. За годину прийдуть гості. Перед тим ще треба встигнути нагодувати чоловіка в печі. Уже п’ять днів там лежить. Невдовзі він так охляне, що не зможе опиратися. Вийнявши із сумочки графік роботи, жінка побачила, що в неї вільний час від пополудня в наступну неділю до ранку у вівторок. Тоді це й станеться. Вона витягне цього чоловіка з печі й пояснить йому, в чому річ.

Вона ще не вирішила, як саме його вб’є. Є різні способи. Нема куди квапитися. Треба добре обдумати те, що він наробив, а тоді буде видно, на яку смерть заслужив.

Жінка вийшла на кухню і підігріла суп. Дбала про гігієну, тож помила пластикового кухлика, з якого годувала свого в’язня. В інший кухлик налила води. День по дню порція зменшувалася. Чоловік діставав не більше, ніж треба для виживання. Приготувавши їжу, вона наділа поліетиленові рукавички, мазнула парфумами за вухами й подалася до великої кімнати. Ззаду в печі був отвір, прихований за кількома вільно вставленими каменями, – труба майже метр завдовжки, яку можна було обережно вийняти. Перш ніж ув’язнити чоловіка, вона поставила в піч потужну звукову колонку, пустила музику на повну гучність і затулила отвір. Ззовні не було нічого чутно.

Вона нахилилася, щоб розгледіти чоловіка. Поклала долоню на його ногу – він не поворухнувся. Промайнула тривожна гадка: чи не вмер, бува? Та ні. Чутно, що сопе. «Охляв, – подумала вона. – Незабаром закінчиться час очікування».

Нагодувавши в’язня й давши йому вже по-звичному відбути природну потребу, домовласниця заглушила отвір у печі. Тоді помила посуд, прибрала кухню, сіла за стіл і випила чашку кави. Видобувши з сумочки свою галузеву газету, вона стала неквапно гортати сторінки. Відповідно до оновленої тарифної сітки, її щомісячна платня ще з першого липня мала б зрости на сто сімдесят чотири крони. Жінка вкотре зиркнула на годинник. Робила це що десять хвилин. Ця звичка стала частиною її «я». Бо робота й усе життя складалися відповідно до ретельно запланованих графіків. Ніщо не завдавало цій жінці більшої прикрості, ніж їх порушення. Вона не приймала ніяких виправдань і завжди почувалася відповідальною за такі хиби. Знала, що декотрі співробітники насміхаються з неї поза очі. Хоч це й було боляче, однак вона нічого не казала. Безмовність стала частиною її єства. Її внутрішнього механізму. Втім, не завжди було так.

Вона пам’ятала свій голос у дитинстві. Сильний. Але не різкий. Безмовність прийшла згодом. Коли перед очима лилася кров і вмирала мама. Донька не кричала тоді. Сховалась у своїй тиші. Там можна було стати невидимою.

Це сталося тоді, коли мама лежала на столі й, плачучи та стікаючи кров’ю, позбавляла дочку довгожданої сестрички.

Вона знову глянула на годинник. Незабаром прийдуть гості. Сьогодні середа, вечір зустрічі з ними. Господиня воліла б, щоб такі посиденьки завжди відбувалися в середу. Тоді було б більше ладу та порядку. Але такого не дозволяв графік її роботи, і на те не було ради.

Вона розставила п’ять стільців. У компанії має бути не більш ніж п’ять осіб. Бо інакше не вийде задушевної розмови. Зрештою, в усякому разі нелегко створити настрій довірливості, щоб ці неговіркі жінки наважилися на відвертість. Господиня перейшла до спальні й стала роздягатися. Над кожною знятою з тіла частиною уніформи вона бурмотіла молитву. Снувалися спогади. Це ж мама колись розповіла їй про Антоніо. Ще молодою, задовго до Другої світової війни, вона зустрілася з цим чоловіком у поїзді, що їхав від Кельна до Мюнхена. Не знайшовши сидячих місць, вони випадково опинилися поруч у переповненому людьми й пропахлому димом проході між лавками. За брудними вагонними шибами пропливали мерехтливі вогні суден на Рейні. Під час цієї нічної подорожі Антоніо сказав, що стане католицьким священником, а трохи згодом пояснив, що богослужіння починається вже тоді, коли духовні особи переодягаються. Вступ до церковної відправи – це процедура їх очищення. З кожною знятою чи вбраною частиною облачення вони проказують молитву і таким чином ступають крок до своєї священної мети.

Ніколи не забудеться материна оповідь про зустріч із Антоніо в тісному вагоні. І ось донька, розпізнавши в собі духовну особу, що віддано служить високій меті – ширить вістку про святощі справедливості, відповідно стала вважати переодягання чимось більшим, ніж звичайна, повсякденна дія. Та тільки її молитви не були розмовою з Богом. У безладному й безглуздому світі Бог був найбільшим безглуздям. Символом світу став брак Його. Вона молилася самій собі. Тій дівчинці, якою була колись. Перед тим як навколо неї зруйнувався світ. Перед тим як мати відібрала їй мрію. Перед тим як понурі чоловіки почали прилипати до неї поглядами, схожими на підступних, небезпечних змій.

Переодягаючись, господиня молилася своєму дитинству. Ось на ній замість жорсткої уніформи м’яка сукня пастельних барв. Щось і в ній самій змінилося. Неначе й шкіра стала дитячою.

Насамкінець надіто перуку й почеплено окуляри. Стихла остання молитва: «Ой чук-чуки, чуки-на! Наша доня чепурна…»[4]

Чутно, як на подвір’ї завищали гальма автомашини. Жінка задивилась у велике дзеркало. Це не Заснула Красуня, що прокинулася з кошмару. Це Попелюшка.

Усе готово. Здійснилося перетворення в іншу людину. Вона вклала уніформу в поліетиленовий пакет, розгладила покриття на ліжку й вийшла зі спальні. Хоча ніхто з гостей сюди не зайшов би, вона замкнула двері й про всякий випадок поторсала клямку.

Ще перед шостою зібралися всі гості, крім однієї. Попереднього вечора в неї почалися перейми, тож її відвезли до лікарні. На два тижні раніше, ніж мало б бути. Мабуть, уже й дитинка народилася.

Господиня зразу ж вирішила відвідати породіллю наступного дня. Хотілося побачити її. Хотілося побачити її обличчя після всього пережитого.

А далі вона слухала оповіді й час від часу робила нотатки в блокноті, тримаючи його в руці. Ці записи складалися тільки з чисел і утворювали собою таблиці, графіки та розклади. Величина, час, відстань. Така забава віддавна увійшла у звичку й перероджувалась у магічну формулу дійсності. Насправді ж не було потреби щось занотовувати. У душу западали всі слова, боязко мовлені тремтливими голосами, весь біль, який тепер наважилися виразити ці жінки.

Було видно, що їм усім полегшало. Нехай тільки на мить. Але що таке життя, як не коротка мить? І знову графік руху. Години стикаються, змінюють одна одну. Життя – як маятник. Коливається між болем і полегшенням. Безперервно, безконечно.

Господиня сіла так, щоб бачити велику піч за жінками. Притемнене, м’яке світло. Кімната спочивала в лагідному сутінку. Світло наводило на думку щось жіноче. Піч видавалася нерухомою німою скелею посеред опустілого моря.

Розмова тривала зо дві години. Потім почалося чаювання на кухні. Всі знали, коли наступна зустріч. Годі було сумніватися в тому, що вона не відбудеться.

О пів на дев’яту господиня провела гостей надвір, потиснула кожній із них руку й від кожної вислухала слова вдячності. Коли зник останній автомобіль, рушила до спальні й там змінила одежу, скинула перуку та окуляри. Прихопивши з собою пакет із уніформою, вона зайшла на кухню помити чайні чашки. Тоді всюди загасила світло й узяла сумочку.

Якусь мить вона ще постояла біля печі. Панувала мертва тиша.

Тоді жінка вийшла з будинку. Мжичило. Вона сіла в авто й поїхала до Істада.

А опівночі вже лежала в постелі й спала.