Читать книгу П’ята жінка - Хеннинг Манкелль - Страница 6

Прокинувшись у четвер о шостій ранку, Валландер почувався відпочилим. Вгамувався біль шлунка. Термометр за кухонним вікном показував п’ять градусів тепла. Важкі хмари покрили небо. Вулиці були мокрі, але не дощило.

На роботу він прийшов кілька хвилин по сьомій. Тут іще панував ранковий спокій. Ідучи коридором до свого кабінету, Валландер розмірковував, чи вдалося з’ясувати, що сталося з Гольґером Ерікссоном. Повісивши куртку, він сів за стіл, на якому лежало кілька папірців із телефонними номерами. Ебба нагадала, що на сьогодні він умовився з окулістом. Геть вилетів із голови цей візит, таки неминучий. Конче потрібні окуляри для читання. Коли довго сліпаєш над паперами, перед очима розпливаються літери й болить голова. Незабаром стукне сорок сім. Нічого не вдієш, вік дає себе знати. Інша записка повідомляла, що з ним хоче поговорити Пер Окессон. Той був ранній птах, тож Курт негайно зателефонував йому в прокуратуру, розміщену в тому самому будинку, що й поліція. І дізнався, що Окессон увесь день буде в Мальме. Відклавши цю записку, Валландер пішов по чашку кави. Повернувшись, сів, відкинувся на спинку стільця і вкотре вже спробував розробити план дальших дій у справі контрабанди автомобілів.

У всіх організованих злочинних угрупованнях є слабке місце – ланка, яка розривається, коли її добряче обтяжити. Щоб була хоч якась надія добратися до контрабандистів, треба зосередитися на пошуках такої ланки.

Ці роздуми перервав телефонний дзвінок. Ліза Гольґерссон, нова начальниця, привітала з поверненням додому.

– Як подорожувалося? – поцікавилася вона.

– Дуже вдало.

– Після таких подорожей заново відкриваєш батьків.

– А ті, своєю чергою, вже по-іншому дивляться на дітей, – відказав Валландер.

Начальниця квапливо перепросилася. Було чути, що хтось увійшов до її кабінету і щось сказав. На думку спало, що Б’єрк ніколи не став би розпитувати про відпустку. За хвилинку вона знову взяла трубку.

– А я провела кілька днів у Стокгольмі. Там було не дуже весело.

– Що вони там надумали цього разу?

– Маю на увазі «Естонію». І всіх поліцаїв, що втопилися.

Валландер промовчав. Мав би здогадатися.

– Мабуть, ви розумієте, який у нас був настрій, – вела вона далі. – Ну як ми могли там сидіти й обговорювати проблеми координації між Державним поліційним управлінням і місцевими відділками?

– Ми такі самі безпорадні перед лицем смерті, як і всі інші люди, – відповів Валландер. – Либонь, мало б бути інакше. Ми ж то всякого надивилися. Отож і вважаємо, що набралися досвіду. А це не так.

– Вітряної ночі тоне пором, і раптом перед очима всіх шведів постає нагла смерть. При тому, що її дедалі старанніше приховували й дедалі завзятіше заперечували.

– Напевно, маєте рацію. Хоч я досі був іншої думки.

Було чутно, що вона кашлянула в трубку. За якусь мить заговорила знову.

– Ми обговорювали проблеми узгоджених дій. І оте віч не питання – які мають бути наші пріоритети.

– Як на мене, наше діло – ловити злочинців, – ствердив Валландер. – Приводити їх до суду і дбати про докази провини.

– Якби все було так просто, – зітхнула вона.

– Добре, що я не начальник.

– Іноді я сама задумуюся… – почала була Гольґерссон і змовкла на пів слові. Валландер гадав, що на тому розмову закінчено, але помилився.

– Я пообіцяла, що на початку грудня ви завітаєте до Вищої поліційної школи, – обізвалася вона. – Там хочуть, щоб ви виступили з доповіддю про розслідування, яке ми провадили влітку. Якщо я правильно зрозуміла, цього попросили самі курсанти.

Валландер налякався.

– Я не зможу. Не зумію прикидатися викладачем перед аудиторією. Нехай хтось інший виступить. Он у Мартінсона добре язик підвішений. Колись буде з нього політик.

– Я ж пообіцяла, що ви прийдете, – сказала вона й засміялася. – Вам добре вдасться.

– Я хворію.

– До грудня ще далеко. Маємо час докладно все обговорити. Я тільки хотіла дізнатися, як ви відпочили. Вже знаю, що гарно.

– Тут усе спокійно, – заговорив про інше Валландер. – Тільки одне зникнення безвісти. Але за цю справу взявся хтось інший.

– Зникнення?

Валландер коротко переказав свою розмову у вівторок зі Свеном Тюреном, занепокоєним, що Гольґера Ерікссона не було вдома, коли йому привезли мазут.

– Чи часто стається щось справді серйозне зі зниклими безвісти? – поцікавилася Гольґерссон. – Що каже статистика?

– Не знаю, що вона каже. Знаю тільки, що такі зникнення вкрай рідко пов’язані зі злочинами чи нещасливими випадками. Здебільшого старі люди губляться, а молоді або бунтують проти батьків, або шукають пригод. Дуже рідко трапляється щось серйозне.

Валландерові прийшло на думку останнє з таких трагічних зникнень. Неприємно було згадувати, як кілька років тому пропала безвісти жінка, посередниця в торгівлі нерухомістю, а за якийсь час її тіло знайшли в колодязі. Одна з найприкріших історій за всю його поліційну кар’єру.

Розмова закінчилася. Валландер твердо постановив не читати лекцій у Вищій поліційній школі. Звичайно ж, лестило, що запросили саме його. Але переважила нехіть. Може, вдасться вмовити Мартінсона виступити замість нього. Думки знову повернули на контрабанду автомобілів. Як же знайти оту слабку ланку й розгромити злочинне угруповання? О восьмій Курт знову пішов по каву, а що був голодний, узяв ще кілька сухариків. Зі шлунком начебто все гаразд. Щойно сів за стіл – у двері постукав Мартінсон і ввійшов до кімнати.

– Ти вже краще почуваєшся? – спитав він.

– Цілком добре. Що там із Гольґером Ерікссоном?

Мартінсон видивився на Валландера.

– З яким іще Ерікссоном?

– З тим, що, ймовірно, пропав безвісти. Я ж подав рапорт на його розшук і сказав тобі про це телефоном.

Мартінсон похитав головою.

– Коли це було?

– Учора вранці. Коли я захворів.

– До мене це не дійшло. Надто вже я перейнявся катастрофою порома.

Валландер підвівся.

– Чи прийшов уже Ганссон? – спитав він. – Треба негайно розпочати дії.

– Я бачив його в коридорі.

Вони зайшли до Ганссона. Той сидів і розглядав лотерейну скреч-картку. Тоді розірвав її на клаптики й викинув у кошик.

– Йдеться про Гольґера Ерікссона, – озвався Валландер. – Ймовірно, він пропав безвісти. Пам’ятаєш той бензовоз, що загородив тобі в’їзд на стоянку? Це було у вівторок.

Ганссон кивнув.

– Шофер зветься Свен Тюрен, – вів далі Валландер. – Ти сказав, що він був замішаний у кількох бійках.

– Пам’ятаю, – відповів Ганссон.

Валландер насилу приховував нетерплячку.

– Отож він прийшов сюди й повідомив про зникнення. Я поїхав на садибу Гольґера Ерікссона, оглянув її й написав відповідний звіт. Вчора вранці я, прихворівши, зателефонував і переказав, щоб узятися за цю справу. Як на мене, вона серйозна.

– Справа зависла в повітрі, – признався Мартінсон. – Це я винен.

Валландер не міг розсердитися.

– Це неприпустиме недбальство, – розсудив він. – Спишемо його на непередбачені обставини. Я ще раз поїду на ту садибу. Якщо не застану господаря, розпочнемо пошуки. Сподіваюся, не натрапимо на мерця. Попри те що вже цілу добу промарновано.

– Може, скликати пошукову групу? – винувато пробурмотів Мартінсон.

– Ще ні, – відповів Валландер. – Спершу туди поїду, а тоді дам знати.

Повернувшись до свого кабінету, він знайшов у довіднику номер телефону фірми ОК. Трубку підняли після першого ж гудка. Відрекомендувавшись, Валландер попросив покликати Свена Тюрена.

– Він розвозить паливо, – повідомила дівчина. – Але в нього є телефон у кабіні.

Валландер записав номер на берегах одного з циркулярів і подзвонив. Свен Тюрен відповів. У слухавці подиркувало.

– Мабуть, ви маєте рацію, що Гольґер Ерікссон зник, – сказав Валландер.

– Певно, що маю, – відрік Тюрен. – То ви так довго до цього додумувалися?

Валландер не відповів на це запитання. Натомість поставив своє:

– Може, маєте ще щось мені повідомити?

– Що саме?

– Це вже вам видніше. Чи не їздить він у гості до родичів? Чи він взагалі кудись виїжджає? Хто з ним приятелює? Всі ці дані могли б якось пояснити, чому Ерікссона нема на місці.

– Я вже сказав, що тут ніяк не поясниш. Тому-то й пішов до поліції.

Валландер задумався. Свен Тюрен не мав причини йти на обман. Було видно, що він справді занепокоївся.

– Де ви? – спитав Валландер.

– Повертаюся з Мальме. Набрав мазуту в портовому терміналі.

– Я їду до Ерікссонової садиби. Чи не могли б ми там зустрітися?

– Буду там за годину. Після того як скину трохи мазуту в богадільні. Не можна допустити, щоб старенькі мерзли. Правда ж?

На тому розмова закінчилася. Курт Валландер вийшов на вулицю. Почалася мжичка.

З Істада він виїхав у поганому настрої. Якби не розлад шлунка, не було б непорозуміння.

Певна річ, Свен Тюрен недарма непокоївся. Внутрішнє чуття підказало це ще у вівторок. Сьогодні вже четвер, а справа стоїть на місці.

На підході до Ерікссонової садиби дощ припустив. Курт видобув із багажника гумові чоботи й узув їх. У поштовій скриньці була газета й кілька листів. Подзвонивши у вхідні двері, він трохи перегодив і сам відімкнув замок запасним ключем. Треба було з’ясувати, чи хтось іще тут побував за ці два дні. Начебто ні, все залишилося на місці. Як і раніше, у передпокої на стіні висів порожній футляр бінокля, а на письмовому столі лежав той самий аркуш. Валландер вийшов на подвір’я. Якусь мить він стояв і задумливо розглядав порожню собачу будку. Десь у полі гучно каркали ворони. Мабуть, над мертвим зайцем. Принісши з машини ліхтарика, Валландер заходився ретельно обшукувати все житло. Всюди був добрий порядок. У довгій будівлі, що правила за гараж і майстерню, він довго стояв і милувався начищеним до блиску старим мотоциклом марки «Гарлі-Дейвідсон». Долинув звук вантажівки, що наближалася дорогою. Вийшовши назустріч Свенові Тюрену, Валландер похитав головою, коли той вибрався з кабіни й кинув запитальний погляд.

– Нема його тут, – озвався Валландер.

Запровадивши Тюрена на кухню, він вийняв із кишені куртки кілька складених аркушів паперу. Не мав ручки, тож узяв ту, що лежала на столі поряд вірша про дятла.

– Я нічого не можу додати до сказаного, – буркнув Тюрен. – Чи не краще було б, якби ви почали його шукати?

– Кожен завжди може сказати більше, ніж сам собі гадає, – відповів Валландер, не приховуючи роздратування від такого тону.

– То що ж тоді, я знаю більше понад те, що сам собі гадаю?

– Це він у вас замовляв мазут?

– Ні, дзвонив до контори. Там у нас є дівчина. Саме вона виписує мені транспортні накладні й завжди знає, де я є. Я з нею балакаю телефоном кілька разів щодня.

– Чи поводився Ерікссон як звичайно, коли востаннє замовив паливо?

– Питайте її, а не мене.

– Її теж спитаю. Як її звати?

– Рут. Рут Ерікссон.

Валландер записав ім’я та прізвище.

– Востаннє я бачив його тут на початку серпня, – буркнув Тюрен. – Був такий, як завжди. Пригостив мене кавою й прочитав кілька своїх нових віршів. Добрий з нього оповідач. Та тільки масні історійки він розповідав.

– Що за масні історійки?

– Такі, що я від них червонів.

Курт задивився на нього. Спіймав себе на думці, що батько теж не одну таку історійку може розказати.

– А вам не здавалося, що в нього старече слабоумство?

– У нього голова краще варить, ніж у нас двох разом узятих.

Спостерігаючи Тюрена, Курт розмірковував, чи розцінювати ці слова як образу. Зрештою облишив.

– Чи мав Гольґер Ерікссон родину?

– Він був нежонатий. Не мав ні дітей, ні коханок. Як знаю.

– А чи були в нього далекі родичі?

– Він ні разу не сказав про таких. Вирішив заповісти всі свої статки якійсь організації в Лунді.

– Якій організації?

Тюрен знизав плечима.

– Здається, краєзнавчій. Не знаю.

Валландерові стало неприємно від згадки про «Друзів сокири». Напевно, спадкоємцем має стати Лундське історично-культурне товариство. Він записав це.

– Чи є в нього ще щось цінне?

– Що саме?

– Наприклад, інша садиба, якась нерухомість у місті або ж помешкання.

Тюрен подумав, перш ніж відповісти.

– Ні. Тільки ця садиба. Решта – у банку «Гандельсбанкен».

– Звідки ви знаєте?

– Через цей банк він оплачував рахунки за паливо.

Валландер кивнув і склав папери. Більш нема про що питати. Тепер уже годі сумніватися в тому, що з Гольґером Ерікссоном сталося лихо.

– Дам себе чути, – сказав він, встаючи.

– А тепер що робитимете?

– Провадитиму слідство відповідно до усталеної процедури.

Вони вийшли на подвір’я.

– Я б хотів допомогти в пошуках, – напросився Тюрен.

– Не варто. Ми воліємо працювати на власну руку.

Шофер не став сперечатися. Забравшись у кабіну, він показав високу майстерність водіння, розвернувшись на тісному місці. Бензовоз від’їхав. Ворони й далі каркали. Зупинившись на краю поля й глянувши на гай, що виднів у далині, Валландер вийняв телефон із кишені й подзвонив до Мартінсона.

– Як там у тебе? – поцікавився той.

– Починаємо пошуки, і то вже, якнайскоріш. Ганссон має адресу. Пришліть сюди кількох патрульних із собаками.

Валландер хотів закінчити розмову, та Мартінсон повів її далі.

– Ще одна річ. Я пошукав у комп’ютері хоч якихось даних про Гольґера Ерікссона. Така собі звичайна перевірка. І знайшов.

Притиснувши трубку до вуха, Валландер підійшов до дерева, щоб сховатися від дощу.

– Що саме?

– Десь рік тому Ерікссон подав заяву, що в його будинок вламалися. Це ж його садиба називається «Самотність»?

– Так. Кажи далі!

– Цю заяву зареєстровано дев’ятнадцятого жовтня 1993 року. Справу вів Сведберг. Отож я звернувся до нього, а він, звичайно ж, усе забув.

– Що ж там сталося?

– Заява була трохи дивна, – вагаючись, відповів Мартінсон.

– Чим дивна? – нетерпляче спитав Валландер.

– Нічого там не вкрали. Але Ерікссон був цілком певен, що хтось вламався в його житло.

– Що далі?

– Нічого. Справу закрили. Ми нікого й не послали туди, бо ж нічого не вкрадено. А заява досі є. І написав її Гольґер Ерікссон.

– Незвичайна річ. Треба буде уважніше придивитися до цієї справи. Подбай, щоб сюди якнайскоріше прислали пошукову групу.

– Чи не навела тебе на одну цікаву думку Ерікссонова заява? – розвеселився Мартінсон.

– Яку саме?

– Уже вдруге за останні кілька днів ми говоримо про зломників, які нічого не крадуть.

Еге ж, Мартінсон має рацію. У квітковій крамниці на вулиці Вестра-Валльґатан теж нічого не вкрадено.

– І на тому закінчується вся подібність, – зауважив Валландер.

– Власник крамниці теж зник, – заперечив Мартінсон.

– Ні. На противагу Гольґерові Ерікссону, він не зник, а подорожує в Кенії.

Валландер вимкнув телефон, засунув його в кишеню й щільніше закутався в куртку. Тоді повернувся до гаража й знову заходився шукати, сам не знаючи чого. Не варто сподіватися на якісь важливі знахідки, поки не приїхали поліцаї з собаками й не прочесали місцевість. Треба ще опитати сусідів. Трохи згодом він зайшов на кухню напитися води. Коли відкривав кран, той зашипів. Ще одна ознака, що тут кілька днів нікого не було. П’ючи, Валландер задумливо споглядав на верескливих ворон. Відставивши склянку, він вийшов надвір. Дощ не вщухав. Ворони не вгавали. Раптом Валландер застиг на місці – згадав порожній футляр бінокля, повішений на стіні біля вхідних дверей. Глянув на воронячу зграю – зразу за нею, на пагорбі, видніла вишка. Постоявши й спробувавши зібрати думки, він неквапно рушив уздовж поля. Під чоботами збивалася в грудки глина. Стало видно стежку через поле, що вела до пагорба з вишкою. Дійти до неї – метрів двісті, не більш. Валландер перейшов на стежку. Тут глина була твердіша й не липла до підошов. Ворони шугали до ріллі, зникали з очей і знову злітали вгору. Либонь, там далі улоговина або канава. До неї й веде стежка. Вже можна добре роздивитися цю вишку. Мабуть, її використовують, полюючи на зайців чи козуль. По той бік пагорба простягається гай. Напевно, теж Ерікссонова власність. Ось уже перед очима рів із кількома грубими дошками на дні. Схоже, обвалилися. Що ближче до рову, то гучнішає каркання ворон. Враз уся зграя знялася й відлетіла геть. Підійшовши до краю рову, Валландер глянув на дно.

Здригнувшись, він відступив на крок. Підступила нудота.

Згодом Курт скаже, що це видовище було чи не найжахливіше з усього побаченого в житті. А за довгі роки поліційної служби довелося надивитися на багато чого такого, що очі б не бачили.

А тепер він стояв, не зважаючи на струмені води, що затікали за комір, і не тямив, на чому спинився погляд. Перед ним маячіло щось чуже й несправжнє, ніколи й ніде не видане.

Було ясно одне – в канаві лежить мертвяк.

Присівши навпочіпки, Валландер обережно нахилився. Змушував себе дивитися. Канава була глибока, щонайменше два метри. У її дно забито кілки – загострені, наче списи. На них зависла людина. Тіло в кількох місцях пронизано цими закривавленими кілками. Жертва впала долілиць і нахромилася на ці палі. Ворони склювали шию. Валландер звівся. Дрижали ноги. Десь звіддалік долинав гуркіт автомобілів, дедалі голосніший. Мабуть, це їдуть перші патрульні з псами.

Він відступив на крок. Здається, ці кілки з бамбука. Добрячі вудлища з гострими, наче голка, кінцями. Судячи з того, що по той бік рову стежка йде далі, ці дошки, які тепер лежать на його дні, раніше правили за кладку. Чому вони зламані? Такі товсті дошки можуть витримати велику вагу. Та й рів неширокий, зо два метри, не більш.

Почувши гавкіт, Валландер подався до будинку. Почувався препогано. Було страшно. Убивство – це само собою. Але як його скоєно? Хтось устромив гострі палі в канаву. Людину пробито наскрізь.

Він зупинився й набрав повітря в груди.

У голові мигтіли картини подій минулого літа. Невже знову починається? Невже немає меж лиходійству в цій країні? Хто садовить старого діда на палі?

Він ішов далі. Біля будинку вже чекали два поліцаї з собаками.

Були там також Геґлунд і Ганссон – обоє в куртках із піднятими капюшонами.

Валландер ступив на мощене бруківкою подвір’я, і співробітники, глянувши на нього, відразу ж зрозуміли, що сталося лихо.

Валландер витер обличчя й пояснив, у чому річ. Голос зривався. Обернувшись, він тицьнув пальцем у зграю ворон, що повернулися, як тільки він відійшов від канави.

– Він там лежить, – мовив Валландер. – Мертвий. Це вбивство. Залучіть усю пошукову групу.

Співробітники чекали, що він скаже ще щось.

Не сказав.