Читать книгу П’ята жінка - Хеннинг Манкелль - Страница 3

У понеділок 26 вересня Курт Валландер прокинувся о п’ятій ранку у своїй квартирі на вулиці Маріяґатан, у центрі Істада.

Розплющивши очі й сівши в ліжку, він зразу ж глянув на свої руки. Добряче засмагли. Курт знову відкинувся на подушку й прислухався до торохтіння осіннього дощу по шибках. Приємно згадати подорож, що два дні тому закінчилася в копенгагенському аеропорті «Каструп». Цілий тиждень відпустки з батьком у Римі. Там було спекотно, і Курт засмаг. Пополудні, коли найдужче припікало, вони знаходили вільні лавочки біля вілли Борґезе, де батько сідав у тіні, а син скидав сорочку й мружився проти сліпучого сонця. За весь час відпустки це було єдине, у чому вони з батьком не сходилися. Той не міг зрозуміти, навіщо син марнує час на витребеньки й пражиться на осонні. Але ця дріб’язкова різниця в поглядах не вадила, вона допомагала обом Валландерам виробити цілісний погляд на їхню подорож.

«Гарний видався відпочинок, – подумав Валландер, лежачи в постелі. – Ми з батьком побували в Римі, й усе йшло дуже добре. Краще, ніж можна було сподіватися».

Він глянув на годинника, що стояв на столику поряд ліжка. Сьогодні вранці знову на роботу. Ще є час. Можна ще довго ніжитися в ліжку. Він нахилився над купою газет, які погортав учора ввечері, і почав читати статтю про підсумки виборів до риксдаґу. У день виборів Курт був у Римі й голосував поштою, а тепер дізнався, що соціал-демократи здобули понад сорок п’ять відсотків голосів. І що б це мало означати? Чи викличе це якісь зміни?

Він впустив газету на підлогу й подумки повернувся до Рима.

Вони проживали в дешевому готелі неподалік Кампо-дей-Фйорі. З тераси на даху перед їхнім двокімнатним номером відкривався широкий гарний вигляд на все місто. Там вони щоранку пили каву й вирішували, що робити весь день. Ні разу не дійшло до суперечки. Батько знав наперед, на що варто подивитися. Син часом непокоївся, що він надто вже багато хоче, що може й не подужати. Весь час приглядався, чи немає в батька ознак запаморочення й непритомності. Недуга причаїлася й вичікує, вони обидва це знали. У неї дивна назва – хвороба Альцгеймера. Весь тиждень, весь цей щасливий час відпочинку батько був у дуже доброму гуморі. Куртові підступив до горла клубок на думку про те, що ця подорож уже проминула, належить минулому й стала спогадом. Вони ніколи вже не побувають в Італії. Один-єдиний раз подорожували удвох Курт і його батько, якому незабаром стукне вісімдесят.

У Римі між ними траплялися миті духовної близькості. Вперше за майже сорок років.

Пригадалося, як там вийшло наяву, що батько й син дуже подібні, подібніші, ніж можна було подумати. Хоча б у тому, що обидва вони ранні птахи. Коли Курт сказав батькові, що в готелі подають сніданок не раніш як о сьомій, той обурився. Взявши з собою сина, він зійшов до приймальні й, послуговуючись сконським діалектом із домішкою англійських, німецьких та кількох розрізнених італійських слів, сяк-так пояснив, що хоче breakfast presto[1], не tardi[2]. Аж ніяк не tardi. Батько поставив вимогу, щоб час сніданку змістили принаймні на годину. Щоб не пізніш як о шостій можна було випити кави, бо інакше доведеться шукати іншого готелю. Кажучи це, він чомусь кілька разів повторив «passagio a livello». Почувши ці слова, портьє глянув на нього з подивом, але водночас і з повагою.

Звичайно ж, їм стали приносити сніданок о шостій. Згодом Курт дізнався зі словника, що «passagio a livello» означає «залізничний переїзд». Очевидно, батько переплутав цей вираз із якимсь подібним. Син так і не з’ясував, з яким саме, але вважав за краще не розпитувати.

Валландер слухав шум дощу. Один короткий тиждень у Римі запам’ятався як нескінченна приголомшлива подія. Твердо постановивши, о котрій годині пити ранкову каву, батько так само цілеспрямовано й невідклично вирішував, куди варто піти, і водив сина по місті. Знав, що саме хоче побачити. Нічого випадкового. Курт усвідомив, що він усе життя готувався до цієї подорожі. То був похід до святинь, паломництво, у якому дозволено взяти участь синові, щоб стати складовою частиною дійства, непримітним підручним слугою. Ця подорож мала таємне значення, якого так і не вдалось осягти до решти. Батько поїхав до Рима побачити те, що вже давно відчув і пережив.

Третього дня вони відвідали Сикстинську каплицю. Майже годину батько розглядав склепіння, покрите фресками роботи Мікеланджело. Неначе возносив безсловесну молитву просто до неба. Валландер-молодший скоро піддався, бо заболіла шия від задирання голови. Батько дивився на прекрасну річ, але, здавалося, бачив набагато, набагато більше. Майнула блюзнірська думка: чи не сподівається він угледіти глухаря або захід сонця на цій велетенській фресці? Але Курт зразу ж пожалкував, що так подумав. Це ж очевидно – батько, любитель малювати, просто дивиться на шедевр із трепетом та благоговінням.

Валландер розплющив очі. Барабанив дощ.

Того самого вечора, третього за їхнім римським відліком часу, Курт відчув, що батько готує щось потайне. Невідь-чому з’явилося таке відчуття. Вони повечеряли в ресторані на вулиці віа Вітторіо Венето – занадто дорогому, як на Курта, але батько вперся: це ж їхні перші й останні відвідини Рима, тож можна дозволити собі відповідно харчуватися. Попоївши, вони неквапно пішли додому. Вечір був теплий, скрізь їх оточували прохожі, і батько говорив про фрески в Сикстинській каплиці. Двічі вони збилися з дороги, але таки знайшли свій готель. Після сніданкового бунту до батька ставилися з повагою, тож портьє, давши їм ключі, шанобливо відкланявся. Зійшовши сходами вгору, в коридорі вони побажали один одному на добраніч і замкнулися – кожен у своїй кімнаті. Лігши, Курт слухав звуки, що долинали з вулиці. Може, ще думав про Байбу, а може, вже засинав.

Раптом куди й ділася сонливість. Щось його занепокоїло. За якусь хвилину він одягнув халат і зійшов до приймальні. Тут було тихо. Нічний портьє сидів і дивився, стишивши звук, невеличкий телевізор у задній кімнаті. Валландер купив у нього пляшку мінеральної води. Той юнак підробляв ночами, щоб оплатити свої студії теології. Про це Валландер дізнався ще першого вечора, коли вперше купував воду. Портьє на ім’я Маріо мав темне хвилясте волосся, був уродженець Падуї й дуже добре говорив по-англійськи. Стоячи з пляшкою води в руці, Курт неначе збоку чув сам себе, коли попросив розбудити його, якби так батько захотів уночі вийти з готелю. Портьє подивився на Курта. Може, й здивувався, а може, попрацювавши тут досить довго, вже звик до незвичайних прохань постояльців. Кивнувши, він пообіцяв, що негайно постукає у двері тридцять другого номера, якщо пан Валландер-старший вночі вийде надвір.

Таке сталося шостої з ліку ночі. Того дня Валландери походили Форумом і відвідали галерею Дорія-Памфілі. Увечері вони пройшли темними підземними переходами від вілли Борґезе до Іспанських Сходів і повечеряли. Курт остовпів, побачивши рахунок. Був це один із їхніх останніх вечорів, наближався щасливий кінець чудової подорожі. Батько, як завжди, відзначався невичерпною енер гією та цікавістю. Вони пройшлися містом і зайшли до кафе випити кави та хильнути по скляночці ґрапи[3]. Ніч була така сама тепла, як і всі ночі цього вересневого тижня. У готелі вони взяли ключі, й Курт заснув, щойно ліг у постіль.

Стукіт пролунав о пів на другу ночі.

Курт не відразу зорієнтувався, де він. Отямившись, зірвався з ліжка й відчинив двері. На порозі стояв нічний портьє. Добірною англійською він пояснив, що синьор Валландер-старший щойно вийшов із готелю. Курт похапцем одягнувся, вибіг із готелю й побачив батька, що впевнено чимчикував на тому боці вулиці. Син ішов назирці за ним, трохи відстаючи. Розмірковував, що побоювання справдились і ось уперше в житті довелося стежити за рідним батьком. Спершу Валландер-молодший не міг добрати, куди той намірився. Трохи згодом, коли вулиці звузилися, стало зрозуміло, що напрямок взято на Іспанські Сходи. Курт і далі тримався віддалік. І ось у теплу римську ніч батько зійшов безліччю сходинок до церкви з двома куполами. Сівши там, на висоті, він видавався чорною крапкою. Курт ховався в тіні. Просидівши майже годину, батько звівся й зійшов донизу. Син і далі стежив за ним – виконував чи не найзагадковіше в житті завдання. Незабаром вони добралися до фонтана Треві. Батько не кинув монетки через плече, лишень дивився на струмені води. Світло вуличного ліхтаря падало на його обличчя, і Курт побачив, що в батька блищать очі.

Тоді вони повернулися до готелю.

Наступного дня вони вже летіли в лайнері компанії «Аліталія» до Копенгагена, і батько сидів біля вікна, як і в рейсі до Рима. Син глянув на свої засмаглі руки й припустив, що засмагло все тіло. Переправляючись на поромі до Лімгамна, спитав батька, чи задоволений він подорожжю. Той кивнув і пробурмотів щось нерозбірливе. Годі було сподіватися на прихильнішу відповідь. У Лімгамні їх зустріла Гертруда – батькова друга дружина – й повезла автомобілем додому. В Істаді Курт вийшов, а коли ввечері зателефонував мачусі, щоб дізнатися, чи все гаразд, вона відповіла, що тато вже сидить у своїй студії й малює пейзаж на звичний мотив – захід сонця над нерухомим, безвітряним краєвидом.

Курт Валландер встав із ліжка й пішов на кухню. Пів на шосту. Він поставив кип’ятити воду. Чому батько вийшов уночі? Чому сидів на сходах? Чому блищали його очі там, біля фонтана?

На ці запитання не було відповідей. На якусь мить син побачив таємний внутрішній батьків пейзаж і мав доволі здорового глузду, щоб не перейти невидимої межі. Ніколи не розпитуватиме про цю самотню прогулянку нічним Римом.

Поки запарювалася кава, Курт зайшов до ванної й радо відзначив, що виглядає здоровим та енергійним. Сонце вибілило волосся. Либонь, прибуло ваги через оті спагеті. Але не варто зважати на вагу. Він гарно відпочив. Це головне. Дуже добре, що ця подорож здійснилася.

Не завдавала прикрощів думка, що скоро, за якусь годину, доведеться знову стати поліцаєм. Зазвичай після відпустки не дуже-то й хотілося повертатися на роботу. За останні роки ця нехіть відчутно посилилася. Бувало, Валландер усерйоз подумував, чи не варто покинути поліцію й підшукати інше місце – хоча б у службі безпеки якоїсь фірми. Але він природжений поліцай. Це переконання визрівало повільно й невідклично. Кимсь іншим він ніколи не стане.

Миючись під душем, Курт думав про події цього гарячого літа, про першість світу з футболу, таку щасливу для збірної Швеції. Згадалися виснажливі пошуки серійного вбивці, який зрештою виявився божевільним чотирнадцятирічним хлопчаком. У Римі немовби випарувало з пам’яті все прикре й разюче, що трапилося влітку. Тепер воно пригадалося. Тиждень відпустки нічого не змінив. Треба повернутися до світу буднів.

Курт сидів за кухонним столом аж до сьомої. Ненастанно барабанив дощ. Італійська спека стала далеким спогадом. У Сконе прийшла осінь.

О пів на восьму він вийшов із квартири й машиною добрався до місця роботи. Водночас приїхав його співробітник Мартінсон і припаркував авто поряд. Похапцем привітавшись під дощем, вони поспішили до вхідних дверей.

– Як відпочивалося? – поцікавився Мартінсон. – Я радий тебе бачити.

– Батько дуже задоволений.

– А ти?

– Гарна випала мандрівка. Було спекотно.

Вони увійшли всередину. Ебба, що понад тридцять років працювала секретаркою в істадській поліції, привітала Курта широкою усмішкою.

– Хіба можна так засмагнути у вересні в Італії? – здивувалася вона.

– Так, – відповів Валландер. – Треба виставлятися на сонце.

Ідучи коридором, він подумав, що треба було привезти якусь пам’ятку Еббі, і дорікав собі за нездогадливість.

– Тут усе спокійно, – сказав Мартінсон. – Ніяких серйозних справ. Майже нічого нема.

– Хотілося б сподіватися на спокійну осінь, – непевно відказав Валландер.

Мартінсон пішов по каву. Валландер відчинив двері до свого кабінету. Усе було на місці, нічого не змінилося. На столі порожньо. Він скинув куртку і прочинив вікно. У скриньку для вхідної кореспонденції хтось укинув кілька меморандумів від Державного поліційного управління. Курт узяв горішній із них, але не став читати і впустив на стіл.

Згадалося непросте слідство у справі контрабанди автомобілів зі Швеції до східноєвропейських країн, яке він провадив майже рік. І провадитиме далі, якщо за час його відпустки не сталося чогось надзвичайного.

Цікаво, чи доведеться промарнувати на цю справу майже п’ятнадцять років, аж до пенсії.

О чверть на дев’яту він підвівся й пішов до залу засідань. За п’ятнадцять хвилин там мали зібратися співробітники кримінального відділу істадської поліції, щоб обговорити завдання на наступний тиждень. Увійшовши до залу, Курт привітався з кожним зокрема. Всі захоплювалися його засмагою. Сівши на своє звичне місце, він спостеріг, що тут панує настрій, відповідний до осіннього понеділкового ранку, – сірий, млявий і сонькуватий. Скільки ж таких ранішніх понеділкових нарад довелося відбути в цій кімнаті? Їхня нова начальниця Ліза Гольґерссон була у Стокгольмі, тож нараду вів Ганссон. Мартінсон був правий. Під час тижневої Валландерової відпустки мало що трапилося.

– Скидається на те, що я таки повернуся до своїх контрабандних автомашин, – буркнув Валландер, не приховуючи зневіри.

– Якщо не захочеш розслідувати вломлення, – підбадьорив його Ганссон. – До квіткової крамниці.

Валландер здивовано подивився на нього.

– До квіткової крамниці? А що там красти? Тюльпани?

– Судячи з усього, там нічого не вкрадено, – втрутився Сведберг і почухав лисину.

У цю мить відчинилися двері, і до кімнати швидким кроком увійшла Анн-Брітт Геґлунд. Її чоловік працював монтажником і мало не весь час подорожував у далеких країнах, про які ніхто й не чував, тож їй доводилося самій ростити двох дітей. Кожний ранок проминав у метушні та клопотах, тому вона часто запізнювалася на наради. Геґлунд працювала в кримінальному відділі трохи більш як рік і була наймолодша серед співробітників. З самого початку деякі поліцаї середнього віку, зокрема Сведберг і Ганссон, відкрито виявляли невдоволення, що їм випало працювати з жінкою. Натомість Валландер зразу розпізнав в Анн-Брітт хист до розслідування й узяв її під захист. Відтоді ніхто ні слова не сказав про її запізнення. В усякому разі не при ньому. Сівши за стіл, Геґлунд радісно кивнула Валландерові, неначе здивувалася, що він справді повернувся.

– У нас мова про квіткову крамницю, – пояснив Ганссон, коли Геґлунд усілася. – Гадаємо, добре було б, щоб Курт ознайомився з цією справою.

– Злочин скоєно вночі проти п’ятниці, – сказала вона. – Це виявила продавщиця, прийшовши вранці. Злодії забралися через вікно на задвірку.

– Що вони вкрали? – поцікавився Валландер.

– Нічого.

– Як це нічого? – скривився він.

Геґлунд знизала плечима.

– А так. Нічогісінько.

– На підлозі залишилися плями крові, – додав Сведберг. – Власник крамниці виїхав із міста.

– Дивний випадок, – зауважив Валландер. – Та чи варто марнувати на нього час?

– Дуже дивний, – згодилася Геґлунд. – Не знаю, варто чи не варто.

Куртові спало на думку, що все одно придалося б відкласти на потім длубанину в цій безнадійній справі автомобілів, які потоком контрабанди спливають за кордон. Треба хоча б день призвичаюватися до того, що ти вже не в Римі.

– Я міг би оглянути місце злочину, – зголосився він.

– Цю справу проваджу я, – наголосила Анн-Брітт. – А крамниця поблизу пристані.

Нарада закінчилася. Дощ не вщухав. Валландер пішов по куртку. Удвох вони поїхали в його автомашині до центру.

– Як подорож? – поцікавилася Анн-Брітт, коли авто зупинилося перед світлофором біля лікарні.

– Я побачив Сикстинську каплицю, – відповів Курт, вдивляючись у пелену дощу. – Весь тиждень відчувалося, що мій батько в доброму гуморі.

– Мабуть, гарно ви відпочили, – сказала вона.

Авто рушило на зелене світло. Анн-Брітт показувала дорогу до крамниці.

– Як тут у вас? – запитав Курт.

– За тиждень нічого не змінилося. Усе тихо та спокійно.

– А як наша нова начальниця?

– Нині вона у Стокгольмі обговорює пропозиції про скорочення видатків на поліцію. Здається, вона непогана. Принаймні не гірша від Б’єрка.

Курт зиркнув на неї.

– Я ніколи б не подумав, що він тобі подобається.

– Він старався, як міг. Чого ще вимагати?

– Нічого, – згодився Курт. – Нічого більш.

Вони зупинилися на розі вулиць Вестра-Валльґатан і Поттмакарґренд. Квіткова крамниця називалася «Цимбія». Вивіска з цією назвою вигойдувалася під поривами вітру. Вони сиділи в машині. Анн-Брітт дала Куртові кілька аркушів у пластиковій папці. Переглядаючи їх, він слухав пояснення.

– Власник «Цимбії» зветься Єста Рунфельдт. Він виїхав із міста. У п’ятницю, близько дев’ятої ранку, продавщиця увійшла до крамниці й побачила, що розбито шибку у вікні, яке виходить на задвірок. Осколки лежали зовні і всередині. На підлозі були сліди крові. Нічого не вкрадено, бо на ніч звідти забирають весь виторг. Продавщиця зателефонувала в поліцію о дев’ятій годині три хвилини. Кілька хвилин по десятій я приїхала туди. Усе було так, як вона сказала. Розбите вікно. Плями крові на підлозі. Нічого не вкрадено. Якась дивовижа.

Курт задумався.

– Ні одної квітки не вкрали? – спитав він.

– Це ствердила продавщиця.

– Хто б міг запам’ятати, скільки рослин стоїть у кожній вазі?

Він віддав папку з паперами.

– Можемо звернутися до неї самої, – відповіла Анн-Брітт. – Крамниця відчинена.

Валландер відчинив двері. Теленькнув старосвітський дзвоник. Запахи навіяли спогади про римські сади. Клієнтів не було. Із підсобної кімнати вийшла жінка років п’ятдесяти й кивнула їм.

– Я привела свого колегу, – озвалася Геґлунд.

Валландер привітався.

– Я читала про вас у газетах, – сказала жінка.

– Сподіваюся, нічого поганого там не було, – відказав він.

– Не було, – запевнила жінка. – Тільки добрі слова.

Ще в машині Валландер дізнався з нотаток співробітниці, що цю квіткарку звати Ваня Андерссон і що їй п’ятдесят три роки.

Він помалу походжав по крамниці. За давньою, вкоріненою звичкою пильнував, куди ставити ноги. Вологий аромат квітів викликав спогад за спогадом. Обійшовши прилавок, інспектор зупинився біля дверей до підсобної кімнати, засклених угорі. Свіжа замазка. Саме тут пробрався всередину злодій чи злодії. Валландер розглядав підлогу, покриту пластиковими плитками.

– Мабуть, ось тут і були плями крові, – припустив він.

– Ні, – заперечила Геґлунд. – У торговельному залі.

Здивувавшись, Валландер наморщив лоба й слідом за нею повернувся до торговельного залу. Геґлунд стала посеред кімнати.

– Ось тут, – сказала вона. – На цьому місці.

– А під розбитою шибкою не було плям?

– Не було. Тепер розумієш, чому все це видається мені таким дивним? Чому кров пролилася тут, а не біля вікна? Звичайно, за умови, що порізався той, хто розбив шибку.

– Хто інший міг би порізатися? – спитав Валландер. – Ото ж бо. Хто?

Валландер ще раз обійшов приміщення. Пробував уяви ти хід подій. Хтось розбив шибку й забрався в крамницю. Посередині торговельного залу підлога заплямована кров’ю. Нічого не вкрадено.

У кожному злочині є своя логіка і план дій. Звісно, якщо злочинець не божевільний. Інспектор знав це з багаторічного досвіду. Але щоб хтось здуру вламався в крамницю й нічого не вкрав? Таке не держиться купи.

– Хтось таки накапав крові, – сказав він.

На його подив, Геґлунд похитала головою.

– Не накапав, – заперечила вона. – Пролив калюжку.

Валландер задумався. Мовчав. Не мав що сказати. Він обернувся до продавщиці, що стояла трохи віддалік і вичікувала.

– Отже, нічого не вкрали?

– Нічого.

– Навіть кількох квіток?

– Як видно, нічого не бракує.

– Невже ви завжди точно знаєте, скільки у вас тут квітів?

– Так.

Жінка відповіла впевнено й відразу. Поліцай кивнув.

– Чи можете пояснити, чому сюди хтось вламався?

– Не можу.

– Це не ви власниця крамниці?

– Власник зветься Єста Рунфельдт. Я працюю в нього.

– Якщо не помиляюся, він виїхав. Ви сконтактувалися з ним?

– Це неможливо.

Валландер уважно придивлявся до неї.

– Чому?

– Бо він поїхав на африканське орхідейне сафарі.

Валландер швидко розмірковував над почутим.

– Чи не могли б ви докладно пояснити, що таке орхідейне сафарі?

– Єста пристрасно любить орхідеї і все про них знає, – пояснила Ваня Андерссон. – Він подорожує по всьому світу, щоб побачити всі відкриті види, і пише про них книжку. Тепер він в Африці. Не знаю, де саме. Знаю тільки те, що він повернеться в середу наступного тижня.

Валландер кивнув.

– Ми поговоримо з вашим господарем, коли він приїде. Чи не могли б ви попросити його, щоб дав нам про себе знати?

Ваня Андерссон пообіцяла це зробити. До крамниці прийшов відвідувач. Геґлунд і Валландер вийшли на дощ і сіли в машину. Валландер барився, не запускав двигуна.

– Звичайно, можна припустити, що злодій помилився й розбив не те вікно, – сказав він. – Поряд є крамниця з комп’ютерною технікою.

– А ця калюжка крові?

Курт знизав плечима.

– Злодій міг не зауважити своєї рани. Міг стояти, опустивши руку й розглядаючись. Тим часом кров стікала й капала в одне місце. Отак утворилася калюжка.

Анн-Брітт згодилася. Курт увімкнув запалювання.

– Справа для страхової компанії, – розсудив він. – Ото й усе.

Під дощем вони повернулися до поліційного відділка.

Було це об одинадцятій годині.

У понеділок, двадцять шостого вересня 1994 року.

Помалу розпливалися спогади про Рим. Так само повільно щезає марево в пустелі.