Читать книгу П’ята жінка - Хеннинг Манкелль - Страница 10

Колеги стояли, схилившись над картонною пачкою Єсти Рунфельдта. Її вміст видавався Валландерові набором дротів, розмаїтих цяцьок і маленьких чорних коробочок, невідь для чого призначених. Натомість Мартінсон добре знав, що це за штука, яку Єста Рунфельдт замовив, а поліція оплатила.

– Це сучасна апаратура для підслуховування, – пояснив він, узявши одну з коробочок.

Валландер недовірливо глянув на нього.

– Невже можна придбати таку складну електроніку через фірму поштових відправлень у Буросі?

– На поштове замовлення можна придбати що хоч, – відповів Мартінсон. – Минув той час, коли на пошті продавали всілякий непотріб. Може, й досі є такі фірми. Але ось це приладдя справді високоякісне. Ми мали б перевірити, чи не порушують закон адресанти й адресат. Імпорт таких речей підлягає суворим правилам.

Весь вміст пачки вони виклали на Валландерів стіл. І – на свій великий подив – побачили, крім «жучків», іще й пакетик із магнітним пензликом і стальними ошурками. Це означало тільки одне – Рунфельдт мав намір знімати чиїсь відбитки пальців.

– Як це пояснити? – спитав Валландер.

Мартінсон похитав головою.

– Дуже дивно.

– Навіщо квіткареві прилади для підслуховування? Шпигувати за конкурентами – продавцями тюльпанів?

– Ще дивніше те, що йому знадобилося знімати відбитки пальців.

Валландер наморщив лоба. Нічого не розумів. Обладнання дороге й технічно досконале, якщо покладатися на Мартінсонову оцінку. Фірма, що доставила це обладнання, звалася «Сек’юр» і містилася в Буросі, на вулиці Єтенґсвеґен.

– Зателефонуймо туди, – запропонував Валландер. – Треба дізнатися, чи не замовляв у них Рунфельдт іще щось.

– Гадаю, вони не дуже-то радо діляться інформацією про своїх клієнтів. До того ж сьогодні субота, ще й час ранній.

– Ось телефонний номер цілодобової служби замовлень, – сказав Валландер і тицьнув пальцем у супровідний лист, що лежав у пачці.

– Це номер автовідповідача. Я придбав садовий інструмент через поштову фірму в Буросі. Знаю, як вони працюють. Не думай, що там цілу добу сидить телефоністка.

Валландер розглядав один із мікрофончиків.

– Чи воно не порушує закон? Маєш рацію, нам це треба з’ясувати.

– Мабуть, відразу дам тобі відповідь. Маю в себе циркуляри на цю тему.

Мартінсон вийшов і невдовзі повернувся з кількома тоненькими брошурками.

– Це з інформаційного відділу Державного поліційного управління, – пояснив він. – Серед того, що там видають, є чимало непоганих речей.

– Читаю ці матеріали, коли є час. Іноді мені здається, що надто вже багато їх видають.

– Маємо річ під назвою «Підслуховування як вимушений засіб у кримінальному судочинстві», – сказав Мартінсон і поклав на стіл одну з брошурок. – Але поки що нас більше цікавить інше. Ось воно. «Пам’ятка про пристрої підслуховування».

Погортавши пам’ятку, він зачитав:

– «За шведським законодавством, заборонено володіти, користуватися й торгувати пристроями для підслуховування». Очевидно, це означає, що їх також заборонено виготовляти.

– Це також означає, що «Сек’юр» незаконно імпортує і продає деякі товари, – відповів Валландер. – Отже, маємо попросити наших буроських колег узятися до неї.

– Поштові фірми зазвичай працюють порядно. Припускаю, «Сек’юр» – це паршива вівця, якої охоче позбудуться конкуренти.

– Сконтактуйся з Буросом, – розпорядився Валландер. – Якнайскоріш.

Йому спала на думку квартира Рунфельдта. Там у шухлядах столів і шаф не було нічого схожого на підслуховувальне обладнання.

– Мабуть, варто попросити Нюберга подивитися на ці жучки, – розсудив він. – Наразі задовольнімося тим, що знаємо. А воно вже й так видається дивним.

Мартінсон згодився. Він теж не міг утямити, навіщо здалися любителю орхідей такі пристрої.

– Поїду до Лединге, – змінив тему розмови Валландер, зсипавши їх у коробку.

– Я натрапив на одного такого, що понад двадцять років працював на Гольґера Ерікссона – продавав автомобілі, – сказав Мартінсон. – За пів години зустрінуся з ним у Сварте. Хто-хто, а цей чоловік опише нам, яким був Ерікссон.

Вони розійшлись у приймальні. Валландер ніс під пахвою Рунфельдтову пачку. Зупинився біля Ебби.

– Що сказав мій батько? – спитав він.

– Попросив мене передати, щоб ти неодмінно зателефонував йому, якщо знайдеш на те час.

Валландер відразу набрався підозри.

– А він часом не зіронізував?

Ебба серйозно подивилася на нього.

– Твій батько дуже милий. Він глибоко шанує твою роботу.

Знаючи, що насправді батькове ставлення до роботи зовсім інше, Валландер тільки похитав головою. Ебба тицьнула пальцем у коробку.

– Я розрахувалася за неї зі своєї кишені, – поскаржилася вона. – Нині в поліції нема коштів на дрібні витрати.

– Залиш мені рахунок. Годиться, якщо дістанеш відшкодування в понеділок?

Еббу це задовольнило. Курт вийшов із відділка. Випогоджувалося, розповзався на клапті густий покрив хмар. Заносилося на гарну ясну днину. Поставивши картонку на заднє сидіння, Валландер рушив у дорогу з Істада. Освітлена сонцем місцина справляла не таке вже й гнітюче враження. На якусь мить угомонився неспокій. Вбивство Ерікссона видається безглуздим кошмаром, але ж має бути якесь раціональне пояснення цього злочину. Та й зникнення Рунфельдта не конче означає, що сталося лихо. Пристрої для підслуховування, які невідь-чого замовив цей квіткар, можна вважати парадоксальним підтвердженням того, що він живий. Не варто припускати, що Рунфельдт покінчив із собою. Його втіха майбутньою подорожжю – а про це запевнила Ваня Андерссон – ніяк не вписується у сценарій ефектного зникнення й самогубства. Проминаючи ясні осінні краєвиди, Валландер докоряв собі за те, що іноді надто вже легко піддається своїм внутрішнім демонам.

Під’їхавши до Ерікссонової садиби, він припаркував машину. Назустріч рушив знайомий журналіст із газети «Арбетет». Привітавшись, той кивнув на коробку під пахвою Валландера.

– Несете в ній розв’язок загадки?

– Ні. Щось інше.

– Жарти жартами, але як іде слідство?

– У понеділок відбудеться пресконференція, а наразі нема про що говорити.

– Невже Ерікссона кинули на загострені стальні труби? Валландер здивовано глянув на співрозмовника.

– Хто вам таке розповів?

– Один із ваших колег.

Валландер не повірив своїм вухам.

– Зайшло якесь непорозуміння. Не було ніяких стальних труб.

– Але його посадили на палі?

– Десь так.

– Щось на зразок катівні, викопаної на землях Сконе?

– Я б не сказав.

– А що б ви сказали?

– У понеділок буде пресконференція.

Газетяр похитав головою.

– Ви б мені хоч щось та й повідомили.

– Ми тільки-но розпочали слідство. Можемо констатувати, що скоєно вбивство. Поки що нема слідів, якими можна було б піти далі.

– Жодного сліду?

– Наразі більш нічого вам не повідомлю.

Хоч-не-хоч, журналіст мусив задовольнитися цими словами. Валландер знав, що той напише те, що почув. Один із небагатьох газетярів, які ніколи й ні в чому не перекручували Валландерових слів.

Інспектор зайшов на бруковане подвір’я. Віддалік над канавою майоріло покинуте пластикове покриття. Загорожі ще не знято. Під вишкою сновигав поліцай. Валландер подумав, що вже можна було б зняти охорону місця злочину. На підході до будинку відчинилися двері. На порозі став Нюберг у пластикових чохлах поверх чобіт.

– Я побачив тебе у вікні, – пояснив він.

Зразу видно, що в нього гарний настрій. Провіщає благо для сьогоднішньої роботи.

– Я прийшов до тебе з пачкою, – озвався Валландер і переступив поріг. – Хочу, щоб ти подивився на неї.

– Що в неї спільне з Гольґером Ерікссоном?

– Ідеться про Єсту Рунфельдта. Власника квіткової крамниці.

Валландер поставив коробку на стіл. Нюберг відсунув набік аркуша з віршем і став виймати її вміст. Сказав він те саме, що й Мартінсон. Це справді обладнання для підслуховування. Причому досконале. Почепивши окуляри, Нюберг шукав штемпель країни-виробника.

– Написано, що воно з Сингапуру, – зауважив він. – Але, скоріш за все, виготовлено деінде.

– Де саме?

– У Штатах або Ізраїлі.

– Чому тоді вказано Сингапур?

– Про деякі компанії йде лиха слава, гіршої не придумаєш. Ось вони по-різному залучаються до світового виробництва зброї й не розкривають своїх секретів одна одній, якщо нема потреби. В одних країнах виготовляють деталі та вузли, у других складають готові вироби, а в третіх ставлять штемпель виробника.

Валландер тицьнув пальцем у пристрій.

– Що робити з цим причандаллям?

– Ним можна підслуховувати розмови у квартирі. Або в автомобілі.

Валландер похитав головою.

– Єста Рунфельдт – торговець квітами. Навіщо йому це?

– Знайди його і спитай, – відрізав Нюберг.

Вони склали приладдя в картонку. Нюберг вишмаркався. Видно, добряче застудився.

– Трохи стримайся, – порадив Валландер. – Колись тобі теж треба виспатися.

– Все це через оту бісову глину, – відповів Нюберг. – Я застудився від того, що настоявся під дощем. Одного не розумію. Невже це аж така неможлива річ – змайструвати переносний дашок, щоб справно захищав від дощу навіть у наших погодних умовах?

– Напиши про це в наш тижневик – «Свенск поліс», – запропонував Валландер.

– А чи я маю на те час?

Питання залишилося без відповіді. Вони обходили кімнати.

– Я й досі не знайшов нічого вартого уваги, – сказав Нюберг. – Але тут чимало закамарків і закапелків.

– Ще трохи побуду тут. Добре було б розглянутися.

Нюберг повернувся до своїх підручних. Валландер сів біля вікна. Сонячне проміння зігрівало руку. Досі брунатну. Його погляд спинився на аркуші паперу. Власне, хто пише вірші про середнього дятла? Валландер сягнув по аркуш і ще раз прочитав Ерікссонового вірша. Гарні в ньому формулювання. Сам він колись пописував щось римоване в альбомах однокласниць, але ніколи не читав збірок поезій. Лінда часто нарікала, що в її рідній оселі немає книжок. На те батько не мав що сказати. Валландер повів очима по стінах. Заможний торговець автомобілями. Йому під вісімдесят. Писав вірші. Цікавився птахами. Аж так, що пізно ввечері чи рано-вранці виходив із дому виглядати зграї невидимих нічних птахів. Валландер обводив оком велику кімнату. Сонце гріло ліву руку. Раптом на думку сплили уривки із заяви про крадіжку, випорпаної в архіві. Зі слів Ерікссона, вхідні двері виламано ломом або чимсь подібним. Заявник ствердив, що наче нічого й не вкрадено. Стривай, там ще щось написано. Валландер шукав у пам’яті, аж нарешті знайшов. Сейф залишився недоторканим. Інспектор підвівся й рушив до однієї зі спалень. Спинившись на порозі, звернувся до Нюберга, що стояв навколішки біля ліжка:

– Чи бачив ти тут якийсь сейф?

– Ні.

– Мав би бути. Пошукаймо.

Нюберг підвівся, і стало видно, що він надів наколінники.

– Ти певен у цьому? – запитав він. – Досі я б його зауважив.

– Так. Цілком певен.

Після півгодинного методичного пошуку одному з експертових помічників пощастило знайти сейф на кухні, за поворотними дверцятами духовки. Той був вмурований у стіну й мав замок із цифровим кодом.

– Здогадуюся, де шифр, – мовив Нюберг. – Видно, Ерікссон побоювався, що на старі літа його може підвести пам’ять.

Удвох вони підійшли до письмового стола, в одній із шухляд якого Нюберг іще раніше виявив папірця із записаними числами.

Після кількох спроб набору замок сейфа клацнув. Експерт відступив, щоб інспектор відчинив сам.

Валландер зазирнув усередину. І здригнувся. Відсахнувшись, наступив Нюбергові на пальці.

– Що там? – прошипів той.

Валландер дав знак підійти й подивитися. Нюберг нахилився. Теж здригнувся. Але не відсахнувся.

– Схоже на людську голову, – сказав він.

Обернувшись до свого помічника, зблідлого від почутих слів, Нюберг попросив принести ліхтарик. Інспектор та експерт стояли непорушно й чекали. Валландерові запаморочилася голова. Кілька разів він глибоко вдихнув і видихнув. Нюберг допитливо придивлявся до нього. Нарешті принесли ліхтарик. Нюберг посвітив. У сейфі справді була голова з половиною шиї і з розплющеними очима. Засушена й поморщена. Не розпізнати, кому вона належала – людині чи мавпі. Там також лежало кілька календарів і нотатників. Тут нагодилася Анн-Брітт Геґлунд. З напруженої зосередженості співробітників вона зразу втямила, що сталося щось важливе, і, не розпитуючи, мовчки стала за ними.

– Може, покликати фотографа? – спитав Нюберг.

– Зроби сам кілька знімків. Цього буде досить. Головне – це забрати її звідси, – відповів Валландер і звернувся до Геґлунд:

– У сейфі лежить голова. Засушена голова людини. Або ж мавпи.

Вона нахилилася й глянула всередину. І не здригнулась, як зауважив Валландер. Разом із Анн-Брітт він вийшов із кухні, щоб було більше місця Нюбергові та його підручному. Валландер відчув, що спітнів.

– Голова в сейфі, – озвалася вона. – Засушена чи ні, мавпяча чи ні, але як це витлумачити?

– Очевидно, Гольґер Ерікссон був значно складнішою особистістю, ніж можна було подумати, – зауважив Валландер.

Вони чекали, поки Нюберг і його помічник спорожнять сейф. Була дев’ята година ранку. Валландер розповів про пачку з Буроса. Переглянувши її вміст, Геґлунд задумалася, що б це могло означати. Удвох вони дійшли висновку, що треба старанніше оглянути Рунфельдтове помешкання, ніж це похапцем зробив Валландер. Найкраще було б, щоб для цього Нюберг на якийсь час відступив одного зі своїх підручних. Зателефонувавши до поліційного відділка, Геґлунд дізналася, що за останні дні данська поліція не діставала повідомлень про утоплеників, знайдених на березі моря. У поліції Мальме та Морської рятувальної служби теж нема відомостей про таких мерців. О пів на десяту Нюберг приніс усе те, що було у сейфі. Валландер відсунув набік аркуш із віршем. На стіл лягли кілька старих календарів та записників, коробка з медаллю і зсохла поморщена голова, яка й привернула увагу всіх співробітників. При денному світлі зникли всі сумніви. Це людська голова. Чорна голова. Належала дитині. Або ж підліткові. Розглядаючи її крізь лупу, Нюберг зауважив, що шкіра побита міллю. Коли він нахилився до голови й понюхав її, Валландер гидливо скривився.

– Хто розуміється на засушених головах? – спитав Валландер.

– Хтось із Етнографічного музею, – відповів Нюберг. – Нині це Народний етнографічний музей. Державне поліційне управління видало цінну брошурку. У ній написано, де можна дізнатися про всілякі рідкісні явища.

– Тоді ми зв’яжемося з цим музеєм, – сказав Валландер. – Було б добре, якби ми вже в ці вихідні знайшли знавця, що міг би відповісти на наші запитання.

Нюберг заходився пакувати голову в поліетиленовий мішечок. Валландер і Геґлунд сіли за стіл і стали оглядати інші предмети. На медалі, що лежала на шовковій подушечці, був напис французькою мовою. Ніхто з поліцаїв не зрозумів, що він означає. Навіть Нюберг. У нього англійська поганенька, а про французьку не варто й говорити. Тоді вони взялися до календарів – старих, із початку шістдесятих років. На форзаці одного з цих щорічників вони розібрали напис – «Гаральд Берґґрен». Курт вичікувально глянув на Анн-Брітт. Вона похитала головою. Таке ім’я та прізвище досі не фігурувало в матеріалах слідства. На берегах календарів було кілька записів. Зазначено час. Ініціали. В одному місці стояло: «Г. Е.». Це було десятого лютого 1960 року. Понад тридцять років тому.

Погортавши густо помережані письмом сторінки нотатника, Валландер побачив, що це щоденник. Перший запис датовано листопадом 1960-го, останній – липнем наступного року. Дрібний нерозбірливий почерк нагадав Валландерові про забутий візит до окуліста. Позичивши збільшувальне скло в Нюберга, інспектор перекидав сторінки й читав п’яте через десяте.

– Йдеться про Бельгійське Конго, – виснував він. – Хтось там був під час війни. Як солдат.

– Гольґер Ерікссон чи Гаральд Берґґрен?

– Той другий.

Інспектор відклав щоденника набік. Безперечно, це важлива річ, яку треба уважно прочитати. Вони переглянулися. Валландер відчував, що Геґлунд думає про те саме.

– Засушена голова людини, – мовив він. – І щоденник із записами про війну в Африці.

– І яма з палями, – додала Геґлунд. – Наводить на думку про цю війну. У моєму уявленні засушені голови пасують до людей на палях.

– У моєму теж. Питання в тому, чи ця знахідка напровадить нас на потрібний слід.

– Хто ж такий той Гаральд Берґґрен?

– Ось це нам передусім треба з’ясувати.

Згадавши, що Мартінсон у Сварте вже, напевно, розмовляє з Ерікссоновим давнім знайомим, Валландер попросив Геґлунд зателефонувати колезі на мобільний. Відтепер треба брати до уваги все те, що якимсь чином може стосуватися Гаральда Берґґрена. Вона набрала номер. Почекала. І крутнула головою.

– Він не ввімкнув мобільного.

Валландер розсердився.

– І як тут працювати гуртом, якщо ні до кого з нас не додзвонишся?

Інспектор усвідомлював, що й сам грішив – порушував засаду про доступність. До нього чи не найважче додзвонитися. Принаймні таке частенько траплялося. Але Геґлунд змовчала.

– Я сконтактуюся з ним, – пообіцяла вона і підвелася.

– Гаральд Берґґрен, – сказав Валландер. – Це дуже важливе ім’я та прізвище. Для нас усіх.

– Я постараюся, щоб воно якнайчастіше спливало.

Опинившись на самоті, він засвітив настільну лампу. Вже мав розгорнути щоденник, аж раптом намацав щось вставлене під шкіряну обкладинку. Валландер обережно вийняв знімок – чорно-білий, потертий і поплямований. Обірвано один ріжок. Невідомий фотограф зняв трьох усміхнених молодиків в одностроях. Згадалася світлина, побачена у Рунфельдтовій квартирі: господар стоїть десь у тропіках, на тлі величезних орхідей. Тут теж зовсім не шведський краєвид. Валландер приглядався до фото крізь збільшувальне скло. Цілком певно, у цей час сонце стояло дуже високо в небі, бо не видно тіней. У засмаглих до чорноти молодиків розстібнуті сорочки й підкочені рукави. У кожного стоїть рушниця в ногах. Усі троє сперлися на камінь химерної форми. За ним відкривається широкий простір без чітких обрисів – небо над землею, покритою піском і жорствою. Валландер розглядав обличчя. Цим хлопцям двадцять – двадцять п’ять років. На звороті фотографії нічого не написано. Мабуть, цю фотографію знято у той же час, коли писано щоденник. Десь на початку 1960-х років. Про це свідчать зачіски, ніхто з молодиків не носив довгого волосся. Серед людей такого віку не могло бути Гольґера Ерікссона. На той час йому вже минуло сорок літ.

Відклавши світлину, Валландер висунув одну з шухляд стола. Пам’ятав, що раніше побачив у ній конверт із кількома фотографіями для паспорта, отож вийняв одну з них і поклав на стіл. Знято порівняно недавно. На звороті написано олівцем: 1989 рік. Гольґерові Ерікссону сімдесят три. Шпичастий ніс, тонкі губи. Спробувавши подумки стерти зморшки й уявити молодше обличчя, Валландер повернувся до фотографії трьох молодиків. Уважно розглядав їх, одного за одним. Той, що стояв ліворуч, чимсь подібний до Ерікссона. Інспектор відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. Гольґер Ерікссон лежить мертвий у канаві. У його сейфі ми знаходимо засушену людську голову, щоденник і фотографію. Враз Валландер випростався й розплющив очі. На думку прийшов злом, про який торік заявив Ерікссон. Сейф залишився недоторканим. «Припустімо, – роздумував Валландер, – що злочинцеві було так само непросто знайти прихований сейф, як і нам. Припустімо, що вміст цього сховку був такий самий, як нині. Очевидно, саме цього й шукав злодій, але не знайшов, а далі вже й не пробував. А за рік Гольґер Ерікссон загинув».

Видавалося, що такі міркування принаймні почасти тримаються купи. Але одна обставина зводила нанівець усі спроби знайти зв’язок між різними подіями. Злочинець мав би усвідомлювати, що після смерті Гольґера Ерікссона рано чи пізно хтось та знайде той сейф. Хоча б спадкоємець маєтку.

А проте щось у цьому та й було. Хоч якийсь слід.

Валландер знову придивився до світлини. Чоловіки усміхаються. Ці усмішки не змінюються ось уже тридцять років. А чи не сам Ерікссон зняв це фото? Навряд, тоді він успішно продавав автомобілі в Істаді, Тумеліллі та Шебу. Не бував на війні в далекій Африці. А може, бував? Досі відомо тільки про частку Ерікссонового життя.

Валландер задумливо розглядав щоденник, що лежав перед ним. Засунувши фотографію в кишеню куртки, він узяв цей щоденник і пішов до Нюберга, який обстежував ванну кімнату.

– Ось ці нотатки я візьму з собою, – сказав інспектор. – Календарі залишу.

– Чи допоможе це слідству? – спитав Нюберг.

– Мабуть, так. Якщо хтось мене шукатиме, то скажеш, що я вдома.

Вийшовши на подвір’я, Валландер побачив, що кілька поліцаїв знімають загорожу навколо місця вбивства. Протидощового навісу вже не було.

За годину він сів за кухонний стіл і став помалу читати щоденник.

Перший запис датовано двадцятим листопада 1960 року.