Читать книгу П’ята жінка - Хеннинг Манкелль - Страница 7

Двадцять дев’ятого вересня, у четвер, поліцаї вже в сутінках нап’яли протидощове покриття над місцем, де на дев’яти міцних бамбукових кілках застряло тіло Гольґера Ерікссона. Прибрано змішане з кров’ю багно, що лежало на дні канави. Через кошмарну роботу і впертий дощ оце місце вбивства стало одним із найпонуріших і найбридкіших, які траплялося бачити Валландерові та його колегам. Глина липла й приставала до чобіт, ноги спотикались об електричні кабелі, що в’юнилися на дні, а сліпуче світло прожекторів загострювало чуття разючої нереальності. Сюди привезли Свена Тюрена, і той опізнав чоловіка на палях. Безсумнівно, це Гольґер Ерікссон. Пошуки пропалого безвісти закінчилися, ще не почавшись. Тюрен видавався напрочуд опанованим, ніби й не зважав на побачене. Валландер зауважив, що той кілька годин мовчки походжав за обгороджувальними стрічками, а тоді зник.

У канаві Валландер почувався, як намочена миша в мишоловці. Бачив по своїх співробітниках, що працюють вони через силу. І Сведбергу, і Ганссону кілька разів доводилося вилазити з рову через гострі напади нудоти. Натомість Анн-Брітт Геґлунд, яку Валландер охоче послав би додому ще ввечері, робила своє з дивовижною витримкою. Ліза Гольґерссон приїхала, як тільки знайдено трупа, й організувала роботу на місці так, щоб люди не перешкоджали одне одному й не ризикували падінням. Один молодий стажер послизнувся на глині, звалився в канаву й поранив руку кілком. Допомогу йому подав лікар, що саме вирішував, як зняти тіло з паль.

Побачивши це, Валландер зразу ж уявив, як упала й настромилася на кілки жертва. З самого початку він разом із поліційним експертом Нюбергом оглянув ці товсті дошки. Тюрен підтвердив, що вони правили за кладку. Сам Ерікссон їх поклав. Одного разу Тюрен супроводжував його аж до вишки на пагорбі. Так, очевидно, що Гольґер Ерікссон був пристрасний спостерігач птахів. Вишка служила не для полювання, а для спостереження. На шиї вбитого висів бінокль із того порожнього футляра в передпокої. Свенові Нюбергу вистачило кількох хвилин огляду дощок, щоб ствердити, що вони були перепиляні й могли витримати тільки невелику вагу. Почувши цей висновок, Валландер вибрався з рову й відійшов убік, щоб поміркувати. Спробував був подумки відтворити розвиток подій, але не вдалося. Усе логічно пов’язалось, аж коли Нюберг сказав, що бінокль обладнаний приладом нічного бачення. Та й тоді не вірилось у власні припущення. Якщо вони правильні, то злочинець задумав убивство й приготував місце з такою вже жахливою й жорстокою досконалістю, що майже неправдоподібною.

Пізно ввечері поліцаї взялися виймати загиблого з канави. А перед тим Валландер, лікар і Гольґерссон доходили згоди в тому, як це зробити: викопати кілки, спиляти їх чи вибрати найприкріший спосіб – зняти з них тіло.

На пораду Валландера, вибрано найприкріше. Він і колеги мали побачити місце вбивства таким самим, яке було перед миттю, коли Гольґер Ерікссон ступив на кладку й полетів назустріч смерті. Валландер почувався зобов’язаним допомогти в цьому останньому неприємному дійстві. Близько півночі тіло забрали. Дощ не припинявся, хоч уже не такий рясний. Було чути тільки гул генератора і плямкання глини під чоботами.

І ось робота припинилася. Нічого не діялося. Хтось приніс каву. У яскравому промінні прожекторів примарно відсвічували виснажені обличчя. Валландер спробував зібрати думки докупи. Що ж насправді сталося? Що робити далі? Глуха ніч, люди втомлені, знервовані, мокрі й голодні. Мартінсон стоїть, притиснувши слухавку до вуха. Мабуть, говорить зі своєю вічно стурбованою жінкою. Але той, засунувши телефон у кишеню, повідомив обіцянку чергового метеоролога: ще вночі дощ припиниться. Так, найкраще було б перегодити з роботою до світанку. Ще не почалося переслідування вбивці, ще триває пошук точок опори. Патрульні поліцаї з собаками не знайшли слідів. Увечері Валландер і Нюберг зійшли на вишку, але не побачили чогось такого, що могло б скерувати слідство в якомусь певному напрямку. Отож Курт Валландер звернувся до Лізи Гольґерссон:

– Зараз ми ні до чого не дійдемо. Пропоную зібратися тут вранці. Найкраще, що ми можемо зробити, – це перепочити.

Ніхто не заперечив. Усі хотіли забратися звідси. Усі, крім Свена Нюберга. Валландер знав, що той залишиться й працюватиме до ранку, там його й застануть співробітники, коли повернуться. Люди рушили до машин, що стояли біля садиби, а Валландер, затримавшись, зачепив працьовитого експерта:

– Що ти про це думаєш?

– Нічого не думаю. Ніколи в житті я не бачив чогось такого.

Валландер мовчки згодився. Він теж не бачив.

Вони стояли й дивилися на дно канави, вже не затулене пластиковим покривалом.

– На що ми, власне, дивимося? – спитав Валландер.

– Це копія азіатської пастки на хижаків. Під час війни таке ставили на людей.

Валландер кивнув.

– Бамбук у Швеції не росте, – вів далі Нюберг. – Ми імпортуємо його, щоб виготовляти вудлища й декорувати приміщення.

– Та й хижаків немає тут, у Сконе, – задумливо мовив Валландер. – І війни немає. Що ж воно таке?

– Щось чуже. Воно тут не вписується. Ніяк його не витлумачиш. І це мене страшить.

Валландер уважно придивлявся до співрозмовника. Той дуже рідко бував таким говірким. І ще рідше признавався в занепокоєнні та страху.

– Ти ж тут не запрацьовуйся, – сказав наостанок Валландер.

Нюберг не відповів.

Валландер перебрався через загорожу, махнув рукою поліцаям, що мали наглядати за місцем злочину, і рушив до будинку. На пів дорозі його чекала Ліза Гольґерссон із ліхтариком у руці.

– Там уже є журналісти, – озвалася вона. – Що їм скажемо?

– Небагато.

– Ми навіть не можемо відкрити перед ними ім’я Гольґера Ерікссона.

– Мабуть, можемо, – трохи подумавши, заперечив Валландер. – Беру на себе відповідальність. Шофер бензовоза стверджує, що в Гольґера Ерікссона не було родичів. Знає, що каже. Якщо ми не маємо кого повідомляти про цей смертельний випадок, то хай собі газетярі оприлюднюють ім’я жертви. Це нам тільки на користь.

Вони йшли. Ген позаду за ними примарно сяяли прожектори.

– Що можна ще сказати? – спитала вона.

– Що сталося вбивство й ми в цьому впевнені. Що не знаємо мотиву й ще не натрапили на сліди злочинця.

– Чи виробився у вас якийсь погляд на цю справу?

Валландер почував велику втому. Кожна думка, кожне слово давалися йому понад силу.

– Я побачив те саме, що й ви. Вбивця все добре розрахував. Ерікссон сам потрапив у пастку. Тут самі напрошуються щонайменше три висновки.

Вони зупинилися. Дощ уже ледве накрапав.

– По-перше, можна припустити, що злочинець знав Гольґера Ерікссона і деякі його звички. По-друге, він постановив піти на вбивство.

Валландер рушив був із місця.

– Ви ж сказали про три висновки, – спинила його Гольґерссон.

Дивлячись на її обличчя, бліде у світлі ліхтарика, Валландер подумав про свій вигляд. Чи зміг змити дощ за цю ніч усю брунатну італійську засмагу?

– Зловмисник хотів не просто вбити, – наголосив він, – а ще й завдати болю. Ймовірно, Ерікссон висів на палях доти, доки смерть не звільнила його від мук. Ніхто, крім ворон, його не чув. Мабуть, лікарі згодом скажуть нам, чи довго він мучився.

Вони йшли далі.

– Хто ж на таке здатен? – гидливо скривилася Ліза Гольґерссон.

– Я не знаю. Знаю тільки те, що паскудно почуваюся.

На межі поля стояли й чекали їх змерзлі два журналісти і фотограф. Валландер привітався. Був знайомий з усіма ними. Запитально глянув на Гольґерссон, вона заперечливо крутнула головою, тож сам Валландер коротко виклав суть справи. Журналісти спробували були розпитувати, але він застережливо підніс руку, і ті відійшли.

– Маєте репутацію кваліфікованого криміналіста, – похвалила його начальниця. – Цього літа я розпізнала ваші здібності. У Швеції не знайдеться поліційного відділку, в якому не хотіли б бачити вас своїм співробітником.

Вони зупинилися біля її автомобіля. Відчувалося, що це щира похвала, але Валландер був дуже втомлений і не спромігся на підхожу відповідь.

– Робіть усе на свій розсуд, – вела далі Гольґерссон. – Якщо чогось потребуватимете, то скажіть, і я відповідно розпоряджуся.

Валландер кивнув.

– Побачимося за кілька годин, – відповів він. – Треба виспатися – як вам, так і мені.

Повернувшись близько другої ночі до своєї квартири на вулиці Маріяґатан, Валландер зготував кілька бутербродів і з’їв їх за кухонним столом. Тоді пішов до спальні й улігся на нерозстелене ліжко. Він наставив будильник на п’яту ранку.

Усі зібралися на місці о сьомій годині, на сірому світанку. Метеоролог сказав правду: дощ закінчився. Натомість знявся холодний вітер. Поліцаям, що залишилися вночі на місці вбивства, довелося разом із Нюбергом сяк-так зміцнювати кріплення пластикового покриття, щоб його не зірвало вітровієм. Тож коли настала раптова зміна погоди, Нюберг лютував на її примхливих богів. Найближчим часом не передбачалося дощу, тому покриття зняли. Тепер Нюберг та інші експерти працювали в канаві, нічим не захищені від кусючого вітру.

Їдучи на місце злочину, Валландер узявся обдумувати план слідства. Про Гольґера Ерікссона нічого не відомо. Його статки можна було б вважати мотивом злочину, але вже з самого початку така версія викликала великий сумнів. Гострі бамбукові кілки в рові говорили іншою мовою. Валландер не розумів їх і не міг збагнути, куди вони вказують, але вже наперед непокоївся, що доведеться стати перед чимсь таким, що неможливо осягти здоровим глуздом.

Як завжди, коли голову обсідали сумніви, він подумки звернувся до Рюдберга, старого поліцая, свого колишнього наставника. Без цієї опіки та науки був би з Курта Валландера такий собі сірий пересічний нишпорка. Сам так вважав. Рюдберг помер від раку чотири роки тому. Валландер здригнувся від думки про швидкоплинність часу. І замислився про те, як повівся би Рюдберг у цьому випадку. «Терплячість, – снувалася думка. – Старий наголосив би на ній – на цій серцевині своєї Нагірної проповіді. Сказав би, що тепер правило бути терплячим слушне, як ніколи».

Поліцаї розташували тимчасову штаб-квартиру слідства в Ерікссоновому будинку. Валландер старався визначити головні завдання і якнайдоцільніше їх розподілити.

У цю ранню пору, коли всі співробітники ходили втомлені та бліді, він узявся до безнадійної справи – підбивання підсумків.

Власне, тут годилося б сказати одне: нема на що опертися.

– Ми знаємо дуже мало, – почав Валландер. – Водій бензовоза Свен Тюрен повідомив про випадок, який вважав зникненням людини. Це сталось у вівторок. Взявши за основу повідомлення Свена Тюрена і дату написання вірша, можна припустити, що вбивство скоєно минулого тижня, у середу, після десятої вечора. Точнішого часу ми не можемо визначити. В усякому разі це сталося не раніше. Почекаємо результатів судово-медичної експертизи.

Валландер зробив паузу. Ніхто зі слухачів не мав про що питати. Сведберг вишмаркався. Його очі блищали. Напевно, має гарячку, йому б додому та й у ліжко. Однак і Валландер, і Сведберг знали, що тепер треба залучити всі сили, які тільки є.

– Про Гольґера Ерікссона ми знаємо небагато, – вів далі Валландер. – Колишній торговець автомобілями. Багач, нежонатий, бездітний. Своєрідний поет місцевого значення. Очевидно, любитель птахів.

– Знаємо трішки більше, – перебив мову Ганссон. – У цих краях Гольґер Ерікссон був відомою особою. Принаймні десять-двадцять років тому. У торгівлі автомобілями він набув репутацію заповзятливого ділка. Мав тверду руку. Не терпів профспілок. Заробляв грубі гроші. Був замішаний у крутійства з податками і підозрюваний у порушеннях законів. Але, як пам’ятаю, він ні разу не попався.

– Маєш на увазі, що в нього могли бути вороги, – уточнив Валландер.

– Цілком певно, що Ерікссон мав ворогів. Але це ще не означає, що вони були ладні піти на вбивство. Особливо на таке, як це.

Валландер вирішив перегодити з темою загострених кілків та підпиляних дощок. Треба розглядати всі речі по порядку, у слушний час. Хоча б для того, щоб у своїй втомленій голові повкладати на місця всі подробиці справи. Рюдберг часто нагадував йому, що слідство – це своєрідний будівельний майданчик. Щоб робота йшла справно, треба додержувати порядку.

– Передусім треба зібрати якнайбільше даних про Гольґера Ерікссона і його життя, – наголосив Валландер. – Перш ніж розподілити завдання між вами, я спробую описати ймовірний перебіг подій.

Вони сиділи навколо великого круглого кухонного столу. У вікні було видно обгородження та біле пластикове покривало, що тріпотіло під вітром. Зодягнений у жовте, схожий на опудало Нюберг стояв і вимахував руками. Здавалося, що сюди долинає його голос із відтінком втоми та роздратування. Відомо, що це вправний і ретельний фахівець. Якщо вимахує руками, то є на те причина.

Валландер зауважив, що люди поступово зацікавлюються справою. Не раз і не два спостерігав він таке. Цієї миті слідча група розпочала пошук слідів убивці.

– Як гадаю, події розвивалися ось так, – почав Валландер. Говорив він повільно й ретельно добирав слова. – Після десятої ночі в середу або рано-вранці у четвер Гольґер Ерікссон вийшов надвір. Не замкнув вхідних дверей, бо мав невдовзі повернутися. Весь час він залишався в межах своєї садиби. Мав при собі бінокль, обладнаний, як виявив Нюберг, приладом нічного бачення. Ерікссон пішов стежкою до кладки, перекинутої через канаву. Очевидно, прямував до вишки, що на пагорбі, по той бік канави. Він цікавився птахами. Цієї пори, у вересні-жовтні, перелітні зграї тягнуться на південь. Небагато знаю про те, як вони відлітають і в якому порядку. Хтось колись мені сказав, що переважно це відбувається вночі й тоді летять найбільші зграї. Тому Ерікссон, взявши прилад нічного бачення, подався в пізню пору до вишки. Ступив на кладку, а вона зразу ж проламалася, бо хтось заздалегідь підпиляв дошки. Він звалився долілиць у канаву й настромився на палі. Там і помер. Якщо й кликав на допомогу, то все одно його ніхто не чув. Як ви зауважили, будинок стоїть на відлюдді. Недарма садиба зветься «Самотність».

Наливши собі кави з чийогось термоса, він повів далі.

– Ось так воно діялось, як гадаю. Ця справа викликає дуже багато запитань і дає на них дуже мало відповідей. З цього нам доведеться почати. Маємо розслідувати добре сплановане вбивство. Жорстоке і жахливе. Не знаємо його очевидних, ба навіть правдоподібних мотивів, не бачимо жодного виразного сліду, яким можна було б піти.

Стояла тиша. Валландер обвів оком людей за столом. Тишу порушила Анн-Брітт Геґлунд.

– Є одна важлива річ. Вбивця ані не гадав приховати сліди злочину.

Валландер кивнув. Якраз мав про це повести мову.

– Очевидно, йому йшлося про інше – діаметрально протилежне, – припустив він. – Цю страхітливу пастку можна розглядати як засіб залякування.

– То це нам знову випало шукати божевільного? – зітхнув Сведберг.

Усі знали, про що він. Пам’ятали події недавно минулого літа.

– Цілком імовірно, – відповів Валландер. – Треба брати до уваги всі можливості.

– Щось подібне до ями на ведмедів, – зауважив Ганссон. – Або до тих штуковин, що бачиш у старих фільмах про війну в Азії. Дивне поєднання. Яма на ведмедів і вишка спостерігача птахів.

– Або торговця автомашинами, – втрутився Мартінсон, який досі мовчав.

– Або поета, – докинула Геґлунд. – Маємо багатий вибір.

О пів на восьму збори закінчилися. Відтепер ця кухня правитиме за місце таких зустрічей. Сведберг поїхав на ґрунтовні розмови зі Свеном Тюреном і дівчиною, що прийняла від Ерікссона замовлення на мазут. Геґлунд дістала завдання опитати всіх сусідів Ерікссона. Пригадавши листи в поштовій скриньці, Валландер доручив їй опитати також листоношу. Ганссону й одному з Нюбергових експертів належало обшукати будинок, а Гольґерссон і Мартінсон мали організувати інші оперативні дії.

Закрутилося махове колесо слідства.

Одягнувши куртку, Валландер подався до канави, над якою майоріло покриття. На небі сунули рвані хмари. Проти вітру доводилося згинатися на ходу. Раптом згори пролунав клич зграї гусей. Валландер зупинився й задивився в небо. Не відразу їх угледів. Невелика зграя летіла високо, попід хмарами, на південний захід. Мабуть, узяла напрямок на мис Фальстербу, як і всі птахи, що пролітають над Сконе й покидають Швецію.

Валландер стояв і задумливо споглядав птахів. Згадавши вірша, що лежав на столі, рушив із місця. Наростав неспокій.

Щось у цьому жорстокому злочині бентежило й пантеличило. Це міг бути наслідок припадку сліпої ненависті чи божевілля. Або ж навпаки – тверезого холодного розрахунку. Не добереш, котра з цих двох можливостей страшніша.

Валландер підійшов до канави, коли Нюберг і його експерти вже витягали з глини закривавлені кілки, обгортали їх поліетиленом і носили до автомобіля. Нюберг із вимащеним глиною обличчям рухався незграбно і сіпано.

Канава видавалася могильною ямою.

– Як справи? – озвався Валландер, силкуючись на підбадьорливий тон.

Нюберг буркнув щось нерозбірливе. Мабуть, найкраще перегодити з розпитуванням. Він запальний, примхливий і легкий на зваду. Істадські поліцаї подейкували, що Нюберг, не вагаючись ні на мить, вилаяв би самого начальника Державного поліційного управління, аби тільки знайшлася найдрібніша причина сварки.

Поліцаї перекинули через канаву тимчасовий місток. Перейшовши по ньому на той бік, Валландер підійшов до пагорба. Поривчастий вітер шарпав куртку. Вишка здіймалася над пагорбом десь на три метри. Гольґер Ерікссон змайстрував її з тих самих дощок, що й кладку. Зійшовши сходами на неї, Валландер опинився на майданчику завбільшки метр на метр. Вітер шмагав обличчя. З цієї невеликої висоти вся місцевість видавалася зовсім іншою. Внизу метушився Нюберг. Віддалік виднів будинок Ерікссона. Присівши навпочіпки, Валландер придивлявся до настилу. Раптом він пошкодував, що зійшов на вишку, не дочекавшись, поки Нюберг закінчить огляд. Отож швидко спустився на землю й спробував сховатися за вишкою від вітру. Давалася взнаки велика втома. Ще глибше проймало душу щось інше. Як же назвати це почуття? Пригніченість? Надто вже коротко тривали радощі. Подорож до Італії. Рішення придбати будинок, може, й пса. Очікування приїзду Байби…

Та ось у канаві настромляється на палі стара людина, і знову в тебе з-під ніг вислизає земля.

Чи довго ще вдаватиметься це витримувати?

Хоч це й нелегко, а таки треба прогнати похмурі думки. Треба якнайскоріше знайти негідника, що поставив цю страхітливу смертельну пастку на Гольґера Ерікссона.

Валландер обережно зсунувся з пагорба. Звіддаля стежкою чимчикував Мартінсон. Як завжди, поспішав. Валландер рушив йому назустріч. Досі почувався непевно. Як би то його взятися до цього слідства? Хапаєшся за першу-ліпшу нитку й відчуваєш, що вона не приведе до клубка.

Вираз на Мартінсоновому обличчі свідчив, що сталося щось серйозне.

– У чому річ? – спитав Валландер.

– Зателефонуй до Вані Андерссон.

Трохи подумавши, Валландер пригадав квіткову крамницю на вулиці Вестра Валльґатан. І здивувався.

– Нехай почекає, – відрубав він. – Хай їй чорт, отій Вані, невже в нас є час на неї?

– Напевно, доведеться знайти час, – сказав Мартінсон. Було видно, що йому прикро заперечувати Валландерові.

– Чому?

– Здається, власник квіткової крамниці, Єста Рунфельдт, так і не поїхав до Найробі.

Валландер досі не розумів, про що мова.

– Вона зателефонувала в туристичне агентство й запитала, коли він повернеться. Тоді й дізналася.

– Що вона дізналася?

– Що Єста Рунфельдт не був в аеропорті «Каструп» і не полетів до Африки, хоча мав квиток.

Валландер втупився в Мартінсона.

– Це мало б означати, що пропала безвісти ще одна людина, – невпевнено мовив Мартінсон.

Валландер не відповів.

Було це о дев’ятій ранку, у п’ятницю, тридцятого вересня.