Читать книгу Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 12

Історія
Європейська експансія
Європейці на Сході
Мігель Готор

Оглавление

Упродовж XVI ст. серед усіх європейців саме португальці переважно подорожували на Схід. Мореплавці, торговці та місіонери діяли згідно зі своїми економічними інтересами та з метою поширення християнства.

Колонії і торгівля

Відповідно до договору, укладеному в місті Тордесільяс 7 червня 1494 р., першими європейцями, які досягли Сходу наприкінці XVI ст., були португальці. Згідно з цим документом, Іспанія відмовилася від усіх своїх територій, що розташовувалися на схід від 47-го меридіану на користь Португалії. Таким чином, приваблені американським золотом володарі Піренейських королівств обрали Атлантику, але втратили Схід.

Історія розширення на схід такої маленької європейської країни, як Португалія, є дуже короткою, проте насиченою: протягом століття вона переживає піднесення, кульмінацію і занепад. В основі дослідження і, як наслідок, – колонізації цього регіону, перебували торгівля та євангелізація. З одного боку, португальці сподівалися, що Схід є багатим на спеції – необхідні для консервації продуктів та надання стравам смаку й аромату, ціни на які на європейських ринках зросли на 60 % після того, як турки у 1453 р. захопили Константинополь; з іншого – вони плекали думку, що там живуть – за спиною в мусульман – християни, з якими можна укласти релігійний, політичний та військовий союз.

Шляхи до Індії та Китаю

Протягом XVI ст. з метою створення колоній Португалія обрала два географічні напрями: головний вказував на Індію, другий – на Китай. У 1497 р. мореплавець на службі португальського короля Мануела І на ім’я Васко да Гама (1469–1524) доплив до мису Доброї Надії і, перетнувши океан, у травні 1498 р. висадився в індійському місті Калькутта. Через конфлікти з місцевими жителями мореплавець не зміг привезти очікуваний вантаж спецій, однак по прибутті його з тріумфом зустрічав королівський двір. Це трапилося не лише завдяки товарам, які йому вдалося привезти, чи кількох індійців, які за ним прямували, а насамперед у зв’язку з надією на майбутні багатства, котра посилилася після його повернення. Після того як Папа Римський дізнався про подорож, у 1500 р. король Португалії Мануел І Великий отримав титул «Володар територій, а також морських і торговельних шляхів у Ефіопії, на Аравійському півострові, у Персії та Індії». Наступного року у плавання вирушили два флоти: один під командуванням Педру Альвареша Габрала (1467?—1526?), який відкрив Бразилію, і Васко да Гами. Сутичка Васко да Гами з жителями Калькутти і подальше бомбардування міста миттю продемонстрували португальцям, наскільки складно спершу завоювати, а потім і володарювати на надто віддалених землях. Саме тому король та його радники були вимушені обирати між завоюванням внутрішніх територій і домінуванням над морем і морськими шляхами.

Васко да Гама в Калькутті

Ґрунтуючись на ситуації в Калькутті й після ретельного аналізу сил у державі, ця рада постановила відмовитися від завоювання інших територій і збудувати укріплені військово-морські бази уздовж морського шляху та безпосередньо в самій Індії. Також було вирішено призначити там віце-короля, котрий мав би повноваження у воєнній, політичній та комерційній сфері, й встановити монополію корони на торгівлю спеціями. Віце-королем Східної Індії спочатку став Франсішку де Алмейда до 1509 р., а потім Афонсу де Албукерке (1453?—1515). Упродовж цих років завдяки домовленостям із місцевими можновладцями було побудовано перші морські бази, серед яких Кілва-Кісівані (зараз є територією Танзанії), Момбаса (Кенія), Анджедіва (Індія), Каннур і Кочі (Індія). Завойоване в 1510 р. місто Гоа стало столицею португальської колонії.

Першість Лісабона

Португальська монополія є змішаною: нею керує корона, але водночас право на неї також надається приватним особам королівською ліцензією. Торговці були зобов’язані завантажувати товари у португальських портах і розвантажувати їх у Лісабоні, аби сплатити мито; звідси спеції везли до Антверпена, де їх купували торговці з різних країн. Однак із 1549 р. Антверпен перестав бути містом-посередником, і столиця Португалії стала серцем міжнародного ринку спецій, де ціни були у п’ять разів нижчими за венеціанські. Посиленню португальського домінування сприяла сама Іспанія, коли в 1529 р. Карл V (1500–1558), потребуючи ресурсів для розв’язання конфлікту з Франциском І Валуа (1494–1547), продав Португалії Молуккські острови, названі «островами спецій».

Масштаб вторгнення португальців до Індії був значним, а от до Китаю – набагато меншим. У 1517 р. вісім кораблів під командуванням Фердинанда де Андраде висадилися в Гуанчжоу. Тут розпочалася серія конфліктів із місцевими жителями, яка тривала аж до 1559 р., коли португальцям дозволили поселитися уздовж гирла Сіцзян – Перлинної річки. У цьому місці було засновано місто Макао, котре стало базою для проникнення не стільки на ринок Китаю, скільки до Японії.

Португальська монополія

Є кілька причин для стрімкого колоніального піднесення такої малої держави, як Португалія. З одного боку, цьому сприяють місцеві обставини. Народ Індії не має потужних флотів, а у великих країнах Азії – Сіамі, Бенгалії, султанаті Делі та Персії не надто розвинуте мореплавство. З іншого боку, сама природа східної торгівлі та кліматичні умови допомагають португальцям, адже найцінніші спеції ростуть лише у певних регіонах і їх, відповідно, легко контролювати. Там, де спеції ростуть у чітко окреслених районах (як перець в області Малабар в Індії, гвоздика на Молуккських островах чи мускатний горіх на острові Бенда) простіше встановити монополію, а отже, ї зберегти її. Крім того, конфігурація островів і морські шляхи, які корабель у будь-якому разі проминає, якщо пливе до узбережжя Індії, значно полегшують накладення, контроль і сплату дорожнього мита; так само й сезонні вітри, котрі давали змогу здійснювати мореплавство лише в окремі пори року, допомагали сконцентрувати всю монополію в руках португальців ї зробити її ефективнішою.

Однак для розуміння історичних причин швидкого піднесення й не менш стрімкого падіння варто врахувати кон’юнктурну природу цих сприятливих факторів, які, хоч і допомогли успіхові Португалії на Сході, виявилися надто нестабільними в європейських реаліях. У другій половині XVI ст. португальська королівська влада почала занепадати, а приватна торгівля, навпаки, поступово набирала оберти, аж поки король не почав нести на власних плечах тягар уряду, а майже весь прибуток отримували купців – приватні особи. Велика відстань між ними та Батьківщиною і труднощі зі сполученням стали їхньою головною перевагою. Для одержання ще більшого прибутку купці почали укладати союзи з ворогами своєї країни й уникати контролю, який надавав їм певні гарантії та зобов’язання. Крім того, маленький розмір португальської території та невелика кількість населення ускладнювали пошук людей і солдат для подальшого просування на Схід, розширення ринку і зростання прибутку.

Союз Португалії та Іспанії

Проте головним чинником, який пояснює крах португальців у пануванні над Східними морями, є союз Португалії з Іспанією в 1580 р. за правління Філіппа ІІ (1527–1598). Така серйозна державна криза неминуче послабила торговельну монополію на Сході. Ця ситуація спочатку привернула увагу англійців до цього регіону, а потім і голландців.

Голландська навала

Важливим є те, що саме у 80-х роках XVI ст. Френсіс Дрейк (1542–1596) і Томас Кевендіш (1560–1592) здійснили подорожі: вони збирали спеції на землях Сходу й намагалися торгувати з жителями Молуккських островів, оминаючи португальську монополію, яка і так вже перебувала у кризовому стані. Однак дефіцит ліквідного капіталу та сутичка Англії з Іспанією робили ці спроби марними. Голландці намагалися зробити те саме наприкінці XVI ст., але і їм це не вдалося. Оснащені потужним флотом і маючи цінні знання про тамтешні океанічні маршрути, отримані завдяки працям Яна ван Лінсхотена, котрий п’ять років працював на Гоа як секретар місцевого архієпископа, голландці об’єдналися й почали стратегію вторгнення в моря та на східні ринки з метою посилити Амстердам, який після занепаду Антверпена став разом із конкуруючим Лісабоном одним з провідних європейських ринків спецій. Португальські колонії зникали одна за одною, і, здавалося, у XVII ст. уся територія опинилася під владою голландців та їхніх компаній.

Роль Філіппін

Значним натяком на кризу були події на Філіппінському архіпелазі – родині іспанських островів у португальському морі. Відкриті в 1521 р. португальцем на службі короля Іспанії Фернаном Магелланом (1480–1521), згідно з Тордесільяським договором вони становили останні іспанські володіння до початку поширення португальської сфери впливу. Їх почали досліджувати лише з 1542 р.: крім того, що на них не було прянощів, відносна близькість до Японії і Китаю унеможливлювала їх використання через монополію Португалії на місцевих ринках. Однак іспанці ризикнули і вирішили зробити архіпелаг базою для приваблення азіатських торговців. Вони створили власну колонію й, оминаючи португальську монополію, обмінювали шовк та китайську порцеляну на срібло, що привозили на галеонах із мексиканського міста Акапулько. Таким чином, мадридський маршрут пройшов через усю земну кулю й об’єднав Мексику з Філіппінами, Схід із Заходом.

Пов’язані дотриманням Тордесільяського договору іспанці відмовилися просуватися далі в море, але ефективно експлуатували територію Філіппін. Єдина об’єктивно можлива мета – євангелізація – успішно досягалася, що згодом привело до історично тривалих наслідків.

Церква та місіонерство

З огляду на приклад Філіппін, де в 1620 р. налічувалося близько двох мільйонів католиків, можна зазначити, що однією з найважливіших ознак присутності європейців на Сході було місіонерство. Із самого початку воно було невідривно пов’язане з дослідницькою і торговельною діяльністю португальців, однак йому судилося не просто пережити португальську кризу, а й стати характерним елементом для всієї епохи. Весь цей тривалий історичний час, що охоплював торгівлю й молитви, монополію на прянощі та душі, місіонер намагався якомога краще оволодіти думками та почуттями інших людей: від досвідченого картографа як живого інструмента мореплавця і до жадібного комерсанта.

Верховна влада над душами

Торгівля та євангелізація були історично пов’язаними, адже королівській владі для визнання права власності на щойно відкриті землі була необхідна папська санкція, а Папа видавав її лише в обмін на можливість проводити в них місіонерську діяльність. Дійшло до того, що португальська корона з метою юридичного та етичного визнання своїх завоювань зобов’язалася не лише поширювати християнську віру, а й створити там Церкву з єпархією та бенефіціями і довірити її відповідним людям. З 1499 р. король Мануел І повідомляв Олександру VI про свої рішення направляти священників у нові землі. У березні 1500 р. Папа видав буллу Cum sicut maiestas, згідно з якою усі землі від мису Доброї Надії до Індії опинялися під егідою апостольського комісара. Це було вимушеним кроком: новий понтифік Юлій ІІ надав індульгенцію всім місіонерам, а в червні 1514 р. Лев Х підписав буллу Pro excellenti praeminentia, заснувавши нову єпархію в місті Фуншал на острові Мадейра. У 1534 р. єпархія з юридичним округом, що охоплював територію від Мавританії до Індокитаю, була оголошена церковною провінцією. Цей акт має дуже важливі наслідки, адже Гоа стало резиденцією архієпископа. Завдяки місцевому ординарію, Джованні Альбукерке, котрий керував єпархією у 1537—1553-х рр., було забезпечено ефективний контроль території і повністю підпорядковано діяльність глав єпархій.

Гоа стає резиденцією архієпископа

Порівняно з діями іспанців у Америці й на Філіппінах, португальські місіонери та Церква діяли із затримкою та менш швидким прогресом. Причин для цього було кілька. З одного боку, слід узяти до уваги той факт, що на Сході португальці зазвичай перебували лише на своєрідних вартових постах і ринках, які нечасто заходили за берегову лінію. Тому місіонери не мали доступу до достатньої кількості території і населення та обмежувалися роллю церковних колоній; якщо їм і вдалося когось навернути до християнства, то це були окремі особи, а не цілі народи. З іншого боку, ситуацію ускладнювали жадібність португальських купців і постійні сутички з місцевим населенням, тому в місцях конфлікту було складно промовляти проповіді. На першому етапі місіонерства в Індії можна було побачити представників таких старих орденів, як францисканський та домініканський. Безпосередня мета їхніх проповідей полягала в хрещенні людей та будівництві церков. На другому етапі в центрі опинилася діяльність ордену єзуїтів та постатей на взірець Франсіско де Хасса, також відомого як Франциск Ксав’єр (1506–1552?), і Роберто де Нобілі.

Франциск Ксав’єр

Франциска Ксав’єра, якого канонізували в 1622 р. за зразкову місіонерську діяльність на Сході, направили до Індії як легата Папи Павла ІІІ, і з 1549 по 1551 р. він відвідав Кочі, Молуккські острови та Японію. Франциск Ксав’єр діяв із надзвичайним завзяттям і був переконаний, що місіонери мають розуміти культури інших народів і вміти до них адаптуватися. Ця здатність подобатися місцевому населенню сприяла тому, що жителі Сходу значно швидше отримували й опановували його засноване на суворій дисципліні ортодоксальне вчення.

Водночас Роберто де Нобілі надихався релігійним синкретизмом у своїй місіонерській діяльності. Він вважав, що перенесення західних систем й установ на Схід позбавляє християнство шансів на тривалий успіх. Відповідно, його хрещені можуть зберігати свої індуїстські звичаї, поки не перетинають гнучких меж ортодоксії. Сам єзуїт вивчав тамільську мову і санскрит, аби краще розуміти місцевих жителів і перекладати їм слово Боже.

Алессандро Валіньяно

Іншими представниками єзуїтського ордену, які зробили вагомий внесок у європейську євангелізацію на Сході, були Алессандро Валіньяно (1539–1606) і Маттео Річчі (1552–1610). Діяльність першого зосереджувалася в Японії, де після смерті Франциска Ксав’єра залишилося три християнські спільноти з близько тисячею віруючих. Завдяки стратегії масового навернення до віри й хрещення в 1580 р. кількість християн в Японії досягла 150 000 осіб. Місіонер примусив своїх колег вивчати місцеву мову й заснував дві семінарії для навчання духовенства. Однак наприкінці століття розвиток та поширення християнства в Японії перервалися. У 1585 р. Папа Григорій ХІІІ надав ордену єзуїтів виключні повноваження для євангелізації Далекого Сходу; далі вибухнуло суперництво між релігійними орденами, котре суттєво послабило інститут місіонерства за кордоном. Усе це відбувалося саме тоді, коли в країні спалахує низка політичних конфліктів, і це створює несприятливі умови для нещодавно створених місіонерських інститутів. Внаслідок поєднання двох згаданих факторів розпочалася тривала серія катувань, утисків та переслідувань, через що присутність християнства у Країні Сонця, що сходить, стала проблематичною і не була тривалою.

Маттео Річчі

У 1583 р. єзуїт Маттео Річчі разом із Мікеле Руджері отримали дозвіл на перебування в Гуанчжоу (Китай). Вони почали вивчати китайську мову та праці Конфуція (551–497 рр. до н. е.) і за кілька років переїхали до Пекіна, сподіваючись здобути прихильність імператора. У 1601 р. їм дозволили побудувати церкву й розпочати культурно-релігійну діяльність, завдяки чому християнство завоювало підтримку впливових осіб при імператорському дворі. Ще до смерті Маттео Річчі багато хто критикував його релігійний синкретизм та компромісне ставлення, особливо до всього того, що стосувалося обрядів. Однак у Китаї налічувалося близько двох з половиною тисяч християн, згуртованих навколо впливової єпархії Макао. Місто, збудоване в 1553–1554 рр., разом з архієпархією Маніли на іспанських Філіппінах, протягом трьох століть буде центром європейських інтересів на Далекому Сході, символом неперервного зв’язку між євангелізацією, стабільністю церковної організації та історією торговельних імперій, яким час від часу сприяла мінлива фортуна.

Див. також:

Дослідження та відкриття, с. 52;

Шляхи на суходолі та на морі, с. 236;

Технології, подорожі, мореплавство, с. 520.

Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Подняться наверх