Читать книгу Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 18

Протягом Чинквеченто скромному дому з Аргау ціною великих зусиль вдається перетворити німецьку перспективу пророцтва Даниїла: в універсальну монархію, яка, здається, ніколи не буде зруйнована, існуватиме нескінченно й розтрощить будь-яку іншу владу, королівство, «де сонце ніколи не сідає». Над усім височіє імператор Карл V: «лицар-імператор», вселенський монарх не лише тому, що він осаджує Францію – як на півночі, так і на півдні, – з територіями під її короною; і навіть не тому, що за часів його правління було розкрито слабкість цілої епохи, і його труднощі, і вир, і глибину. Передусім тому, що між іспанською та німецькою перспективами і Європою загалом, як і в Карла Великого, у кожного народу все ще є власний Карл.

Дід Максиміліан – «кілька денаріїв»

Не легко починати таким чином. Маючи великого прадіда – Фрідріха III (1415–1493, король з 1440 р.), колекціонера реліквій, який перетворив скромний дім з Ааргау на світову імперію: єдиний Габсбург, коронований у Римі, він, схоже, наперед визначає долю свого правнука Карла (1500–1558), створюючи девіз династії AEIOU, Austriae Est Imperare Orbi Universo (Австрії судилося правити світом).

Зародження

А потім був дід Максиміліан (1459–1519), який продовжив сімейну сагу: тимчасом як він мріяв бути обраним Папою та організувати остаточний хрестовий похід проти невірних, заснував корпус ландскнехтів, який у 1527 р. розграбує столицю християнства. Але мрії, хоч і увінчані короною, вимагають великих витрат і не відповідають ресурсам; таким чином, він загнав себе у борги. «Максиміліан – кілька денаріїв», як його називали венеціанці, та «голий хлопець» для Юлія II (1443–1513, Папа Римський з 1503 р.), який проникливою шлюбною політикою підбурює гібелінські мрії, що ніколи не згасали: свого сина Філіппа (1478–1506), іменованого «Вродливий», незважаючи на обвислу губу (ще одна відмітна риса родини), одружує на Хуані (1479–1555), доньці Ізабелли Кастильської (1451–1504) та Фернандо Арагонського (1452–1516), яка під впливом свого ймовірного божевілля, породженого генеалогією Габсбургів, дарує Карлу після Тордесільяського договору королівство, де сонце ніколи не сідає.

Століття починається так: 24 січня 1500 р. у місті Гент, у серці багатої Фландрії та Європи загалом, народився Карл, син Філіппа Вродливого та Хуани Божевільної, онук Максиміліана I Габсбурзького. Від останнього він успадковує не лише території Священної Римської імперії та титул Kaiser, а й насамперед «божевілля» універсальної монархії.

Опір

Звичайно, Максиміліан I Габсбург, «король римлян» з 1486 р. та імператор з 1493 р., котрий, мабуть, давно розмірковував над тим, що написав йому один мешканець Рагузи: поки Європа внутрішньо розділена, «у Турецькій імперії вся верховна влада перебуває в руках однієї людини, всі підкоряються султану, єдиному уряду; всі дороги ведуть до нього; словом, він господар, а всі інші – його раби». Порівняння драматичне: його правління транснаціональне, але не універсальне, натомість у ньому інституційно поєднується управління феодальними вотчинами та вільними містами, з якими потрібно вести переговори.

Шлюбна політика

Імператор керує складною державою із «синусоїдальною» тенденцією: австрійське політичне об’єднання з фламандсько-німецьким центром тяжіння й тривалими традиціям опору «наказам», навколо яких поступово накопичуються територіальні володіння: після «повернення» Тіролю (1490 р.) мир, підписаний у Санлісі з Францією в 1493 р., означає привласнення Франш-Конте і насамперед дуже багатих Нідерландів. Але завжди щось втрачається: мешканці швейцарських гір утворюють кантони, формуючи Конфедерацію; Венеціанська Республіка, як завжди, залишається непідкореною: результат восьмирічних сутичок – з 1508 по 1516 р. на тлі італійських воєн та постійного конфлікту з Францією – збереження територіального балансу без істотних змін. Інституційна реформа, що триває з 1495 р., яка започатковує імперську раду (Рейхстаг) із сімнадцяти членів, запровадження податку на оплату військових витрат, спочатку прогресивного (Gemeiner Pfennig), а потім узагальненого (Hussitenpfennig), свідчить про стійкість традицій і потребу в постійних перемовинах, від яких неможливо ухилятися. Простіше зі шлюбами, які приносять дітям землі, а онукам упевнене майбутнє: як у випадку з улюбленою Марією Бургундською (1457–1482) з найбагатшим спадком у Європі, котра народжує Філіппа, Маргаритою та дедалі тіснішими стосунками з Іспанією, а згодом і з савойськими вельможами; Анною Бретонською (1477–1514), шлюб з якою не вдалося довести до завершення і яка згодом стала королевою Франції, проте мала невдачі з потомством (всі її четверо дітей померли); Б’янка Марією Сфорца (1472–1510), племінницею Людовіко Моро, з котрим тісно співпрацював Леонардо да Вінчі. Тим часом угоди з Ягеллонами Польщі, Богемії та Угорщини зумовлюють інші шлюби чи союзи: угода племінниці Марії (1505–1558) з королем Богемії та Угорщини Людовиком II (1506–1526) переплітається з договором Анни Ягеллонки (1503–1547) з іншим племінником – Фердинандом (1503–1564).

Проблема полягає в долі Карла: необхідно багато грошей, щоб переконати семеро великих виборців[13] віддати перевагу йому, а не Франциску I (1494–1547), королю Франції, або Генріху VIII (1491–1547), королю Англії, тимчасом як підпис Максиміліана на векселях вже втратив свою вартість. І все-таки син Філіппа є моральним і реальним спадкоємцем мрії про універсальну монархію; у роки небезпеки для civitas christiana (християнського народу) саме він – той, хто може здійснити ці мрії, як скаже його радник Меркуріно Арборіо ді Гаттінара незабаром, намагаючись переконати Еразма Ротердамського (бл. 1467–1536) скласти імперську версію De Monarchia, започаткованої Карлом Великим. Заради християнської, себто універсальної, імперії Максиміліан – посеред зими – здійснює мандрівку від Аугусти до Сейму в Австрії: він помирає в 1519 р. у крижаному замку Вельс, розташованому на півдорозі, так і не вирішивши проблеми.

Карл: універсальна монархія

Наприкінці Чинквеченто, а можливо, на початку всієї сучасної доби, все обертається навколо нього: Карл Гентський, Карл І Іспанський з 1516 р., Карл V, імператор Священної Римської імперії з 1519 р. Незграбний та сором’язливий, як його описує венеціанський посол Лоренцо Паскуаліго, він був вихований Адріаном з Утрехта, майбутнім Папою Адріаном VI, при дворі високоосвіченої Маргарити Австрійської, правительки Нідерландів: від них йому передаються безкомпромісна релігійність, гострий династичний розум і безсумнівна впевненість. Саме ці якості – поки кордони відомого світу дедалі більше розширяються – мають сприяти виконанню пророцтва Даниїла (цитованого у Старому Завіті): універсальна монархія, яка ніколи не буде зруйнована, існуватиме вічно і знищить будь-яку іншу владу. Водночас, саме під час його дуже витратних виборів було відкрито Мексиканську затоку.

Ціна корони

Хоч і нелегко, Карлу вдається надіти імператорську корону: одразу ж сплативши за це тим, що він не може бути повноправним іспанським або німецьким державцем. Після смерті Максиміліана він не може негайно поїхати до Німеччини, оскільки повстає патриціат кастильських міст. Тому, коли він був коронований імператором – 28 червня 1519 р. у Франкфурті, а потім в Аахені 23 жовтня 1520 р. – він знає, що має борг Вельзерам Августа, Гуальтеротті з Флоренції, Форнарі та Грімальді з Генуї, які позичили йому 30 тисяч флоринів у векселях, зібраних у Якоба Фуггера (1459–1525), котрий додає ще 50 тисяч, зневажливо наголошуючи, що «це відомо всім і є ясним, як день, що ваша імператорська величність не змогла б отримати імператорську корону без мене». Ціна постає гарантією 3 мільйонів флоринів на скарбниці Кастилії та Арагону та зобов’язанням імператора, після чого в 1522 р. у Брюсселі було укладено угоду, в якій Карл передає спадщину Габсбургів своєму братові Фердинанду, обіцяючи йому «корону римлян». Натомість Фердинанд надає фінансистам дозвіл на видобуток корисних копалин у Тіролі і починає «виставляти на аукціон» королівство.

Захід християнської єдності

І це тільки початок боргів і труднощів: адже 3 січня 1521 р. Папа Лев Х, оголосивши буллу Decet Romanum Pontificem, відлучає Мартіна Лютера від Церкви (1483–1546) за звинуваченням у гуситській єресі. Карл був вимушений скликати у Вормсі імперський сейм, започаткувавши тим самим тривалу фазу стратегічного вичікування і намагаючись урахувати особливості й складності на тлі величного проєкту вселенського християнства. Цей проєкт саме під час його правління незворотно руйнується: Аугсбурзький мир (24 вересня 1555 р.), який передує зреченню, визнаний німецькими правителями ius reformandi, запроваджує непорушний принцип cuius regio, eius religio – чия влада, того і віра.

Німецькі князі

На територіальному рівні також історія королівства закінчується крахом: вічна суперечка щодо верховної влади між Габсбургами і Валуа на тлі Італійських воєн, з одного боку, підтверджує труднощі у відчутті себе спадкоємцем Константина і Карла Великого у створенні національних держав, а з іншого – свідчить про регулярні порушення укладених союзів: сфери покровительства, які простягаються від Сицилії до Нідерландів, необхідно постійно підтримувати, карусель акторів у ролі «вірних підданих» тепер завжди чи то прискорюється, чи то сповільнюється. Це добре помітно на прикладі «турецької небезпеки», яка від битви біля Могача не тільки проклала шлях братові Фердинанду, але насамперед підштовхнула армію Сулеймана (1495–1566) до воріт Відня. Звичайно, реакція була гідна вселенського монарха: у 1536 р. імперський флот, яким він власноруч командував, рушив підкорювати Туніс. Але кожна перемога передує подальшому поділу, тоді як лютеранство відіграє підривну роль, поширюючись у самому серці імперії: перехід від civitas до місії сприяв бажаному, навпаки, розпад ідентичності посилюється. Залишається тільки застосування сили. Карл і його командири ніби вміють правильно її вибрати: від Андре Доріа (1466–1560) до Ферранте Гонзага (1507–1557) та Ернана Кортеса (1485–1547). Але якщо між 1524 і 1526 р. було неважко подолати опір дезорганізованих селян, то ситуація з німецькими правителями дуже відрізнялась: необхідно було знову взяти на себе військове зобов’язання та багато позик, аби здобути тимчасову перемогу в Мюльберзі, яка жодним чином не врятувала від краху вселенської мрії внаслідок Аугсбурзького миру.

Фердинанд І

Роки, що передують його смерті, є для Карла гордим спостереженням за провалом, хоч і не остаточно визнаним: «Лицар-імператор християнства, який присвятив себе збереженню християнських імперських чеснот і їх поширенню в світі» (Yates) повинен відмовитись від порушення принципу суверенітету й неподільності, зруйнувавши королівство, яке справді стало «plus ultra», тобто «за межею». І все-таки Карл V вселенський монарх не лише тому, що він намагається обложити Францію – як на півночі, так і на півдні – територіями під його короною, і навіть не тому, що за його правління виявилися слабкі місця та проблеми цілої епохи: релігія, армія, створення держав і їхня заборгованість, суверенітет, завжди пов’язаний із домовленостями та подільний, турецький ворог, Новий Світ, переповнений сріблом, а Старий – золотом. А передусім тому, що між іспанською і німецькою перспективами та Європою, як і в Карла Великого, у кожного народу все ще є власний Карл.

Після зречення Карла V імперія не тільки стає меншою і намагається наздогнати долю, яка повертає на схід, але передусім здається, що вона закрилася і відійшла від справ: наступники – Фердинанд I, Максиміліан II (1527–1576) і Рудольф II (1552–1612) – здаються слабкою заміною, бідними родичами іншої гілки родини, Філіппа II (1527–1598). Імперська корона, придбана за високу ціну торговцями-банкірами та одразу ж обіцяна Карлом згодом його братові Фердинанду, щоб сплатити ці борги, під час його зречення втрачає насамперед символічний авторитет; вселенський монарх фактично залишає Фердинандові імперією, роздерту внутрішньою боротьбою, позбавлену довіри та суверенітету. Водночас сам Фердинанд був змушений визнати владу султана над Угорщиною та Трансільванією.

Вибір спадкоємців

Однак саме в період правління Фердинанда відбулась інституційна перебудова, якій судилося зберегтися до терезіанської епохи: створення Таємної ради (Geheimrat), Придворної канцелярії (Hofkanzlei) і Придворної військової ради (Hofkriegsrat) у перспективі позитивно вплинуло на згуртованість та ефективність держави, тоді як початковий період панування жорстких принципів на «релігійному фронті» пом’якшився – зокрема й завдяки порадам Еразма: врешті-решт, Фердинанд – спадкоємець Максиміліана та його епігон. Проте угода про визнання відповідальності є необхідним компонентом управління: справді, високі амбіції його попередників зруйнувалися під вагою спільного здійснення влади, характерного для роздрібненої держави – такої як його власна. Однак зберігається родова концепція, підтверджена вибором спадкоємності: перед смертю в 1564 р. Фердинанд зруйнував імперію, залишивши імператорський статус, угорську корону та австрійські герцогства своєму синові-поліглоту Максиміліанові II, Тіроль і західні володіння – Фердинандові, а Штирію, Карінтію і Крайну – Карлу. За правління Максиміліана ІІ ситуація не змінилась: його батько був змушений не зрікатися католицької віри, а імператор, хоч і симпатизував протестантському віровченню, схилився перед династичним розумом. Водночас, поки католицький світ намагається консолідуватись у Лепанто, він відмовляється вступати у Священну лігу, сплачує данину султанові, готує і домагається спадкоємності для свого сина Рудольфа, обраного в 1576 р.

Бунтівний Рудольф

І є ще одна імперія Рудольфа: передмістя стає столицею, з переміщенням двору до Праги в пошуках примарної магії та загадкових знань, саме місто стає будівельним майданчиком: перехрестя поетів, драматургів, учених, музикантів, алхіміків, дивакуватих художників, реформаторів. Бунтівний Рудольф «малослівний», як його називає венеціанський посол, котрий виховувався при дворі смиренного Філіппа II, завдяки політичному чуттю розуміє, що «диявольські сили» – це ті, які продовжують втягувати Європу в протистояння, що тільки посилюється, і, навпаки, його охоплюють різні хіліастичні очікування в напрямі надто своєрідної, цікавої космополітичної ідентичності. Імперія спадкоємця королівства, що ніколи не бачило заходу сонця, обмежується дивним і дедалі меншим світом, майже підвішеним у «кімнаті чудес». Але ця, найбільша в Європі, імперія, яка звучатиме цоканням тисячі годинників «магічної Праги», зберігає, збирає та породжує те, що хвилюватиме фантазію ХХ століття.

Див. також:

Домінування на морі, с. 57;

Італійські війни, с. 115,

Іспанія, с. 130