Читать книгу Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 17

Прогресивна інтеграція народів, що жили за Атлантичним океаном, до європейської культурної моделі відбувалася, зокрема, завдяки прозелітизму місіонерів. Проповіді, сповіді та навчання дітей основ віри: ті самі методи використовувалися й у Європі, як для того, аби привернути людей до протестантизму, так і для того, щоб посилити релігійне життя католиків.

Євангелізація заокеанських народів

Коли 3 серпня 1492 р. Христофор Колумб (1451?—1506) залишив порт Палос у Іспанії з метою досягти Індії, він ще не знав, що через 40 днів висадиться на березі острова неподалік континенту, який пізніше назвуть Америкою. До цієї подорожі та після неї були й інші численні географічні відкриття, але саме плавання Колумба спричинило справжній перелом в історії не лише Європи, а й цілого світу. Дослідження та завоювання європейцями Америки привело до багатьох непередбачуваних наслідків у політичній, а також соціально-економічній сфері, серед яких також була й прогресивна інтеграція Otro mundo (іншого світу) до культурної моделі європейців. Конкіста і подальша асиміляція аборигенів відбувалися швидко, разом із репресіями і переконаннями з боку як військового апарату конкістадорів, так і священників. Переконані у своєму верховенстві та наслідуванні істинної віри, європейці прибули на незвідані землі з жагою до повернення до християнства всіх, як це було за часів апостолів.

Місіонерство і Реформація

Новина про існування величезної кількості людей, котрі живуть у повному невігластві стосовно християнської віри, немовби ввело свіжу кров до рушійної сили послання Церкви. Іспанці й португальці, а за ними й голландці, англійці та французи з перших експедицій використовували присутність місіонерів у Новому Світі для виконання особливого завдання, а саме навернення до християнства невіруючих. Успіх перших християнських проповідей неєвропейським народам був таким, що в сучасників склалося враження, ніби спричинені протестантським розколом втрати цілком компенсуються наверненням заокеанських народів.

Мільйони хрещених

Шлях до місіонерства відкрився для дванадцяти ченців францисканського ордену в 1523 р., коли вони висадилися на березі щойно завойованої Мексики на запрошення Ернана Кортеса (1485–1547). Відтоді й протягом усього XVI ст. католицька Церква досягала дедалі більших успіхів у цій сфері. У 1526 р. тут висадилися ченці домініканського ордену, а в 1533 р. – августинського; до прибуття єзуїтів у 1572 р. євангелізацію корінного населення здійснювали переважно священники зі спеціально реформованих представництв трьох згаданих орденів. Завзяття ченців і швидкий занепад місцевих общин пояснюють надзвичайно велику кількість осіб, які в ті роки офіційно назвали християнство своєю релігією. У написаному в 1532 р. листі до Карла V брат Мартіно ді Валенсія розповідає про щонайменше мільйон аборигенів, котрі прийняли християнство менше ніж за десять років. Дехто говорить про ще тріумфальніші досягнення: наприклад, Торібіо де Бонавенте оцінює кількість американців, навернених до християнства між 1524–1536 рр., у п’ять мільйонів осіб.

У Південній Америці євангелізація відбувалася значно повільніше, ніж у Мексиці. Перші отці ордена єзуїтів прибули до Бразилії наприкінці 40-х років; приблизно в той самий час домініканці заснували свою церкву в Перу, а францисканці й августинці висаджувалися у Парагваї та Чилі. Не менш позитивні результати можна було побачити і за межами Нового континенту, зокрема на певних узбережжях Африки, особливо біля гирла річки Конго, разом із успіхами, які здобули єзуїти, Франциск Ксав’єр (1506–1552) у Японії (де наприкінці століття налічувалося щонайменше 300 тисяч християн) і Маттео Річчі (1552–1610) у Китаї між 1583 і 1610 рр.

Повідомлення як джерело відомостей з антропології

У Європі про місіонерську діяльність серед невіруючих із Нового Світу дізнавалися завдяки друку листів і брошур, де поширення християнства перепліталося з етнографічною документацією. Вивчення далеких народів із геть іншою культурою відбувалося поступово, і отримані новини спонукали представників різних орденів подорожувати по нових маршрутах й оселятися серед незвіданого населення. У доповідях церковній владі в Римі місіонери надавали численні відомості про реалії, в яких вони працюють: про клімат, навколишнє середовище, ландшафт і, особливо, про ритуали й релігії корінних народів. З огляду на те, що ці доповіді зумовлювалися необхідністю добре знати місцевість і людей, аби ефективніше провадити просвітню діяльність, їхнім результатом стала обізнаність європейців у антропології інших народів світу, хоч оцінки характеризувалися крайнощами й були або позитивними, або негативними.

Вплив виховання

У середині XVI ст. стратегія масового навернення й примусового хрещення, а також «колонізаторське» сприйняття аборигенів першими місіонерами стали повільно змінюватися більш шанобливим ставленням до місцевих традицій і поширенням сучасної ідеї місіонерства, яке покликане виховувати душі, а не завойовувати їх. Цей метод полягає в адаптації християнства до культур, геть відмінних від європейської, і застосовували його єзуїти та капуцини – два християнських ордени, створені, відповідно, у 1540 і 1528 рр., – із метою ефективнішої євангелізації в нових землях. Використовувані ними інструменти становили комплексну стратегію втручання до іншої культури й охоплювали проповіді, сповіді та релігійну освіту дітей. Однак ченці не залишили ідею християнізації, що ґрунтувалася на проповіді Євангелія та хрещенні. Навіть наприкінці XVI ст. історіографія францисканців базувалася на великій кількості новохрещених і тим самим прославляла діяння ордену в Америці.

Місіонерство та розкол Церкви

Водночас поширення протестантизму в Європі створило для церковних ієрархій не лише тривожну проблему симуляції серед як неофітів, так і самих християн, а й гострішу потребу ретельно утверджувати навіть серед католиків стиль життя згідно зі словом Церкви. Далі відкриваються нові обрії для місіонерства, а його інструменти й методологія вдосконалюються.

Місіонерство у межах Європи

Поширення єретичних рухів, розкол у християнстві через появу протестантизму і посилення позицій ісламу, неосвіченість великих верств населення стосовно найпростіших елементів віри (особливо у сільській місцевості), неналежне дотримання (або взагалі ігнорування) церковних обрядів навіть серед тих, хто продовжував називати себе католиками, турбували Церкву, котра почала процес оновлення й реорганізації, що характеризував епоху Тридентського собору. Таким чином, у її стратегіях формувалася ідея місіонерської діяльності, яку слід проводити серед невіруючих європейських жителів.

Обов’язки єзуїтів

Саме в Італії – місці, де жив Папа і де жваво поширювалося інакодумство, насамперед почали випробовувати нову модель місіонерства у межах Європи. Саме єзуїти найбільше відзначилися на цьому поприщі: з одного боку, вони інтенсивно проповідували та сповідували, а з іншого – жорстко контролювали виконання церковних доктрин і проводили справжні репресії проти підозрюваних у інаковірстві (як, наприклад, між 1541–1547 рр. діяли отці Франсіско де Бобаділья, Альфонсо Сальмерон і Сільвестро Ландіно у Вітербо, Модені та Болоньї). Усього за кілька років після обрання папою Павла IV, справжнього чемпіона у боротьбі проти єресі, єзуїти стають самостійними у веденні місіонерської діяльності. Члени ордену були покликані виконувати свою місію або в тих місцях, де люди сильно відступають від церковних доктрин, або в регіонах, де поряд співіснують дві конфесії, наприклад, серед вальденсів, що жили в долинах Альп, у Калабрії та Апулії, зокрема, серед іспанських морисків чи протестантів у Ельзасі та Німеччині, з метою як навернути єретиків до істинної віри, так і стимулювати посилення віри серед католиків.

Однак ще до єзуїтів саме капуцини проводили інтенсивну проповідницьку діяльність спочатку в Італії, а потім і в інших європейських містах і селах. У Франції вони оселилися в 1574 р. і зосередилися на місцевості Шабле поряд із Франциском Салезьким (1567–1622) та на провінціях Ліон та Прованс, де настільки поширили свою активність, що майже оточили осередки кальвіністів, котрі проживали там. У 1583 р. падре у провінції Парижа відправив капуцинів до Нідерландів; спочатку вони прибули до Сент-Омера, а потім оселилися в Антверпені.

Євангелізація селищ

У іншій частині Європи – Богемії, Моравії та Сілезії – співпраця місіонерів та імператорських військ стає поширеною практикою. Знадобилося багато часу, щоб місіонери, які почали з ознайомлення з іншими культурними й людськими реаліями завдяки повідомленням із заатлантичних країн, удосконалили свої навички спостереження і почали виявляти антропологічні особливості і звичаї тих європейських народів, із якими вступають у контакт. Паралельно з розумінням необхідності стримування протестантської пропаганди та водночас сприяння відродженню католицької Церкви з’явилося також усвідомлення ще однієї, навіть серйознішої проблеми, а саме: неоднорідні релігійні умови, з якими стикалися жителі сільської місцевості.

Las Indias de por acá

На початку XVI ст. єзуїт Сільвестро Ландіно вирушив із місією на Корсику і виявив, що жителі острова навряд чи знають бодай найелементарніші відомості з християнського вчення. Кілька років потому Джованні Ксав’єр, котрий жив у крайній провінції Південної Італії, написав верхівці ордена єзуїтів про незламну й дику натуру жителів Калабрії. Подібні повідомлення надходили до Рима навіть із боку місіонерів, що поширювали католицизм під час спалахів єресі на Сардинії та в Абруццо.

Внутрішній фронт євангелізації

Маленький провінційний світ, із яким єзуїти вступили в контакт у 50—60-х роках XVI ст., постав перед ними у всій його, сповненій розпаду та маргіналізації, драматичній реальності, яку єзуїти не забарилися порівняти з точною і вдалою метафорою про Indias de por acá – місцевих індіанців. Відкриття цих Індій усередині Європи, де проживало грубе й неосвічене населення, стало для єзуїтів надзвичайно гострим і невідкладним питанням, насамперед тому, що за подібними культурними звичаями та народною поведінкою вони вбачали руйнівну роботу диявола. Однак знадобиться ще кілька років, перш ніж у масштабних планах ордена єзуїтів з’явиться ширший проєкт християнізації селян у Південній Італії, а також Провансу, Лангедоку та інших підданих окресленому ризику регіонів Європи.

Клаудіо Аквавіва і «внутрішнє» місіонерство

Автором великих ініціатив у цій сфері став Клаудіо Аквавіва – п’ятий генерал ордену у 1581–1615 рр., котрий був настільки зосереджений на зміцненні позицій внутрішньоєвропейського місіонерства, що вимагав, аби в кожній колегії ордену працювали щонайменше два священнослужителі, зайняті місіонерською діяльністю. Інструментами для цієї потужної кампанії з пропаганди католицизму і насамперед поширення серед селян більшої єдності в церковних ритуалах і звичаях були проповіді на такі теми, як гріх, смерть і пекло, здатні емоційно впливати на слухачів, а також сповіді й релігійна освіта дітей, котрих розглядали як надію на майбутнє.

Нові ритуали

Використовуваний місіонерами метод передбачав, що наприкінці кількаденної інтенсивної діяльності, спрямованої на посилення релігійності, мала бути проведена процесія покаянь, що характеризувалася особливою емоційною напруженоістю та сценічним навіюванням. Методи, які місіонери започаткували й випробували на неєвропейських землях у перших десятиліттях XVI ст., утворили цілу школу: у наступних століттях вони стануть зразком і для священників нових конгрегацій, які присвятять себе цій специфічній формі проповідництва у Європі.

Див. також:

Католицька Реформація і Контрреформація, с. 177;

Шляхи на суходолі та на морі, стр 236;

Культура освічених людей і народна культура, с. 255;

Філософія людини: Мішель де Монтень, 327