Читать книгу Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 8

Історія
Панорама століття
Війська, озброєння, фортеці
Вітторіо Х. Беоніо Брок’єрі

Оглавление

Війна була найголовнішим заняттям для європейських країн, які протягом усього XVI ст. були втягнені у тривалі політичні й військові перегони, що вимагали ефективної мобілізації людських та економічних ресурсів. Технічні зміни в обладнанні, а особливо поширення вогнепальної зброї та подальше вдосконалення військової архітектури потребували дедалі більшого обсягу інвестицій. Лише такі великі монархії, як Франція, Іспанія та Англія, могли собі дозволити таке напруження економіки, що призводило до нещадного відбору політичних та соціальних суб’єктів, які були б у змозі й далі вести воєнні дії.

Тягар війни

Упродовж усього XVI ст. війна була одним із тих факторів, що сприяли історичним змінам, і не лише тому, що від результатів конфлікту залежала доля міста, країни чи династії. Насправді саме розвиток технологій та військових інститутів був одним із чинників, які більшою мірою забезпечили формування соціальних, економічних і культурних структур на всьому континенті.

Політика, дипломатія, ресурси

Система європейських держав тоді становила арену, де тривала запекла боротьба у політичній та воєнній сферах. Так, війна стала для правителів пріоритетом, і на її потреби вони повсякчас спрямовували людські й економічні ресурси, які постійно зростали. Можливість вижити в цій ситуації і поширити сферу свого впливу дедалі більше залежала не лише від економічної та демографічної ситуації у країні, а й від здатності уряду контролювати та мобілізовувати ці ресурси, так само як і від ступеня політичної централізації й ефективності політичних і адміністративних інструментів. Таким чином, війна перетворилася на відбір акторів, які потім зможуть вийти на міжнародну сцену. На тривалий період можливості участі в ній були обмежені, з одного боку, в середніх за розмірами країн, на кшталт італійських та німецьких князівств, що не мали таких ресурсів, які дали б їм змогу конкурувати з іншими протонаціональними монархіями, з іншого – хоч і в значних за розмірами країн, таких як Польща й навіть Священна Римська імперія, але котрі не змогли досягти достатньої політичної й адміністративної єдності, аби зібрати на своїй території необхідні ресурси. У більш виграшному становищі були такі середні й великі за розмірами держави, як Франція, Англія, спершу Іспанія, пізніше – Голландія, Швеція і Бранденбург, які насилу знайшли фінансові й політичні інструменти, аби створити і підтримувати в належному стані свої військові структури (армію і флот) згідно з новими вимогами.

Внутрішній фронт

Але війна також впливала на політичний і соціальний баланс усередині самих держав. Тут є позитивний аспект – очевидна відповідність між збільшенням військового апарату й могутністю монархії. Зростання витрат на утримання військ у належному стані викидає з гри аристократію, чиї власні озброєння – куплені за гроші та залежні від аристократа, уже не можуть конкурувати з озброєнням короля. У свою чергу, така ефективна монополія на використання сили в межах власної держави створює для монарха сприятливі умови для того, аби за допомогою різноманітних податків залучати ресурси королівства з метою зміцнення власної військової могутності.

Вогняна зброя

Поворот у історії вогняної зброї

У добу Чинквеченто наявність вогнепальної зброї – вогняної зброї – на полі бою та під час облоги не була чимось новим. Різноманітні гармати відіграли величезну роль в останній фазі Столітньої війни і саме завдяки величезним бомбардам турки зруйнували стіну у Константинополі. Однак, як зауважив Франческо Гвічардіні (1483–1540), в італійських війнах артилерію «вже використовували, проте гармати були такими неповороткими, що не завдавали противнику суттєвих пошкоджень». Оскільки гармати та бомбарди були дорогими й громіздкими, мали невеликі скорострільність і дальність польоту знаряддя, їх застосовували зазвичай під час облоги й разом із традиційними метальними машинами: катапультами, требушетами й балістами.

Нові гармати

Однак протягом XVI ст. ефективність артилерії, а особливо її мобільність, суттєво покращилися. Гармати ставали дедалі необхіднішими не лише у боях на суші, а й на морі. Вже наприкінці XV ст. на випадок вторгнення до Італії серед військ Карла VIIІ (1470–1498) був артилерійський парк, який створив неабияке враження – хоча, здавалося, і без особливого результату, але, згідно з фактами, це вирішило хід подій. Саме у Франції розробили новий тип гармат, створених у єдиному литті з бронзи чи латуні – за технікою, дуже схожою на ту, за допомогою якої створювалися дзвони, – замість виробництва зброї шляхом з’єднання різних шматків кованого заліза. Ці нові гармати були мобільнішими і, завдяки ефективному використанню пороху в металевих, а не кам’яних ядрах, набули більшої руйнівної сили. І хоча застосування цієї зброї ще мало певні обмеження, польові гармати відіграли вирішальну роль у багатьох битвах XVI ст. Наприклад, у 1512 р. у Равенні французи перемогли іспанців чи три роки потому в битві біля Мариньяно, коли знамениті швейцарські піхотинці зазнали повної поразки від французів. У другій половині століття, переважно завдяки голландцям, було здійснено спроби стандартизувати види й калібри гармат, чия різноманітність часто призводила до логістичних та організаційних проблем.

Від аркебузи до мушкета

Напевне, саме розвиток військової техніки і подальше створення рушниць найбільше вплинули на тактику та стратегію ведення бою. Наприклад, обладнання аркебузи колесами й новим запалювальним механізмом замість ґноту зробило її ефективнішою для використання навіть у несприятливих погодних умовах, а також посилило точність та дальність пострілу. До того ж аркебуза спочатку стояла поряд, а потім була витіснена мушкетом, оснащеним довшим стрижнем і, відповідно, більшою дальністю й швидкістю польоту кулі, яка могла пробити обладунки противника. Завдяки зменшенню розміру й ваги вогнепальної зброї її стала застосовувати і кавалерія.

«Спис і мушкет»: від швейцарських фаланг до іспанських tercios

Розвиток техніки спричинив зміни у тактиці бою та у підході до воєнної стратегії. Проте, мабуть, найсуттєвіших змін зазнали сама природа і рівень військових операцій. Знову-таки наведемо слова Гвічардіні: «До 1492-го року бої були тривалими, а дні – не такими кривавими», однак французи «надали війні жвавості».

У битвах тепер брали участь дедалі більше військових, і самі війни стали жорстокішими, особливо коли після Контрреформації до традиційних політичних та династичних конфліктів додалися релігійні.

Щодо структури війська і тактики, то на полях бою XVI ст. переважно використовувалася піхота, вже сформована під час конфліктів у XIV–XV ст. Якщо наприкінці XV ст. військо французького короля Карла VІІІ складалася з кавалерії на третину, то пару десятиліть потому у війську його наступника Франциска І (1494–1547) із загальної кількості солдат кавалерія становила лише 10 %.

Структура війська

На початку Чинквеченто найсильнішими вважалися жорстокі, дисципліновані й нещадні у бою швейцарські піхотинці, які вишиковувалися у квадратні формування по 2–6 тис. солдат у кожному і дотримувалися тактики, що нагадувала македонські фаланги. І хоча від наступу ворожої кавалерії їх захищала величезна кількість списів завдовжки 4–6 м, а сама піхота мала надзвичайну силу удару, формація все ж мала недоліки. Вона була доволі повільною і маломаневреною; її фланги атакували, попри невеликі групи аркебуз, а особливих ушкоджень завдавав гарматний вогонь, який міг спричинити великі прогалини в лавах піхотинців і тим самим порушити формацію війська. Так і сталося у битві біля Мариньяно, коли перемога Франциска І ознаменувала початок кінця тривалого домінування швейцарських піхотинців та їх німецьких суперників – ландскнехтів, котрі мали схожу тактику ведення бою.

Іспанська терція

Починаючи із 40-х років XVI ст. іспанська tercios – терція – викликає загальне захоплення. У цьому шикуванні списоносці, керівники аркебуз та озброєні щитом і мечем солдати створювали баланс у формації і захищали один одного, формуючи більш маневрений і збалансований підрозділ, який, проте, вимагав тіснішої координації з іншими формуваннями. Іспанська піхота домінуватиме аж до кінця Тридцятилітньої війни, але й протягом цього століття вона зазнає певних змін і вдосконалень. Найвагомішим із них, напевно, є зростаюча частка аркебуз і мушкетерів серед піхотинців. Якщо на початку століття піхота з вогнепальною зброєю становила лише 10 % загальної кількості війська, то пізніше – чверть і навіть третину. Загалом тісний зв’язок між списом і аркебузом (або мушкетом) триватиме до другої половини XVII ст., коли відбуватиметься тривалий перехідний період у європейській військовій культурі, названий pike and shot («спис і мушкет»).

Реформування кавалерії

Вогнепальна зброя, яку Аріосто називав «огидними знаряддями», не лише змінила баланс сил на полі бою, а й становила загрозу для цінностей у суспільстві. Розвиток техніки, безсумнівно, потужно вдарив по образу солдата-вершника. Кавалерист благородного походження, що століттями домінував у європейських війнах, був – у прямому й переносному розумінні – викинутий з сідла. Правду кажучи, аби краще зрозуміти ту епоху та сутність цих змін, нам слід дещо розширити часові межі. Ще протягом XIV–XV ст. у битвах біля Кресі, Пуатьє та Азенкура французька кавалерія, що складалася з аристократів, зазнавала кривавих поразок від англійських стрільців-«плебеїв», озброєних небезпечно довгим луком (long bow). Ці луки із суто технічного погляду стосовно дальності, швидкості пострілу та здатності пошкоджувати броню навіть перевершували аркебузи, що були доволі простими у використанні навіть для новобранців.

Реформування кавалерії

Таким чином, військо, озброєне луками, мушкетами й гарматами, скинуло тактику феодальної кавалерії, що завжди домінувала, на дно. Це передбачало тактичне, кількісне й навіть символічне реформування кавалерії, але аж ніяк не її зникнення з поля бою, де ми зрештою побачимо її в середині XIX ст. Найбільші переваги мала, звісно, легка кавалерія. У конфліктах між іспанськими мусульманами, турками і татарами європейці навчилися цінувати цей вид вершників, насамперед використовуючи їх для розвідки, порушення порядку в лавах ворога та прикриття. Невипадково те, що натхнення та назви нових кавалерійських бойових одиниць походять переважно з місць, наближених до ісламських кордонів. Наприклад, іспанські пінети (хоча сам термін має берберське походження), що брали участь також у війнах в Італії, гусари (слово походить з угорської чи турецької мов) – вихідці з Балкан, які в XIV ст. вже воювали у польських та габсбурзьких військах, і албанські страдіоти на службі Венеціанської республіки.

Отже, кавалерія намагалася адаптуватися до застосування вогнепальної зброї під час битви, і, таким чином, приблизно наприкінці XVI ст. було розроблено техніку гарцювання: передні лінії озброєних рушницями вершників наближалися, аби стріляти в супротивника, а потім відступали, аби не наштрикнутися на піки ворожої піхоти. Цей видовищний і складний маневр вимагав довгого навчання з боку кавалеристів, але, з огляду на його слабку ефективність на полі бою, вже на початку XVII ст. він не використовувався.

Trace italienne – революція у військовій архітектурі

Проєкт оборони

Постійне покращання ефективності артилерії істотно вплинуло на військову архітектуру. Ще в добу Кватроченто високі, але тонкі мури середньовічних палаців і міст виявилися безсилими перед руйнівною міццю кам’яних чи металевих гарматних ядер. Рішенням було побудувати оборонні споруди нижчими, але частішими, аби вони могли краще вбирати кінетичну енергію знарядь.

Якщо Італія демонструвала певну відсталість у плані розвитку й застосування артилерії – варто зазначити, що Макіавеллі недооцінював її роль у своєму мистецтві війни – то її інженери та архітектори були в авангарді в розробленні технологій для захисту від нових загроз. Недарма нова військова архітектура, яка розвивалася у період між XV–XVI ст., в Італії отримала назву нового укріплення, а в Європі була відомою як trace italienne – італійська зірка.

Нахили, вали і бастіони

До її розроблення долучилися найкращі уми епохи Відродження, серед яких були Антоніо да Сангалло (1484–1546) та Франческо ді Джорджо ді Мартіні (1439–1501) – автор «Трактату про інженерію та військове мистецтво», і, звісно, Леонардо да Вінчі (1452–1519) та Мікеланджело (1475–1564). Кастельнуово у Неаполі, замок Убальдіні у місті Сассокорваро та фортеця у Сан-Лео є прикладами перехідної фази у будівництві, під час якої архітектори й інженери намагалися посилити опір стін за допомогою нахилу; тобто товщина і нахил стін робили їх стійкішими перед ударами ядер. Нова військова архітектура досягла розквіту саме в XVI ст. завдяки створенню земляних валів і бастіонів, які визначалися не лише більшою стійкістю, а й давали змогу розмістити батареї гармат, здатних гатити по противнику. Багато міст оточили себе новими і дуже дорогими колами стін. Замок Лукка, створене за часів у Венеціанської республіки місто-фортеця Палманова, Саббіонета – маленька столиця ефемерної держави військового інженера Веспасіано Гонзаги (1531–1591) є одними з найкращих прикладів тієї архітектури, що збереглися дотепер.

Палманова і Саббінета

У другій половині XVI ст. поступове поширення цих фортець із артилерією змінило природу воєнних операцій у Європі. Польові баталії стають дедалі рідшими, а облога міста перетворюється на кульмінацію воєнної кампанії. Облога могла тривати місяцями, і стійкість таких міст як Мец, яке оточив Карл V (1500–1558) у 1552 р. чи Фамагоста, де венеціанський гарнізон із 7 тис. осіб вистояв майже рік проти 200-тисячного турецького війська, свідчить про ефективність нової військової архітектури.

Наймані солдати та регулярні війська

Хто були ті люди, які воювали у Падуї (1525 р.), Мюльберзі (1547 р.) та Сен-Кантені (1557 р.) чи штурмували стіни Меца (1552 р.) і Ніцци (1553 р.)? Вже довгі роки європейське військо не складалося переважно з воїнів феодалів. Лицарів, котрі воювали, аби виконати свої зобов’язання перед сюзереном, стало значно менше порівняно з простими солдатами, часто не благородного походження, які робили війну своїм промислом, а не діянням за покликом класу, що передавався у спадок. Наприкінці Середньовіччя військовим майже завжди був найманець, і зміни у зброї – спершу поширення лука й арбалета, а пізніше і вогнепальних знарядь – сприяли тому, що у військо стали брати професіональних військових, а не шляхту.

Позиція Макіавеллі

Однак у добу Чинквеченто Нікколо Макіавеллі (1469–1527) палко доводив переваги національних військ над найманцями, адже останні ніколи не славилися вірністю. Надихаюча класична модель солдата – жителя міста (чи селянина) все ж не мала великих можливостей для використання в тогочасній Італії та Європі загалом. Реалії життя в римській республіці надто відрізнялися від умов у інших державах – монархіях чи республіках, які ще не повною мірою розробили адміністративні й бюрократичні інструменти для формування та координації «національних» військових угруповань, а це було проблематичним за скрутної фінансової ситуації.

Професійні війська

Таким чином, війська у XVI ст. складалися переважно з професійних військових, найманців та підприємців, котрі зобов’язувалися перед урядом завербувати певну кількість солдат, що часто приїжджали з-за меж монархії чи республіки. Спроби створити національне військо на засадах призову виявилися провальними, як у випадку з французькими вільними стрілками чи флорентійськими загонами, яких так прагнув Макіавеллі. Серед нечисленних винятків можна згадати натхненних почуттям прихильності до Святого Марка венеціанських ополченців, що поширилися і серед інших жителів материкової частини Венеції.

Деякі регіони Європи, що були біднішими й відсталішими, саме й постачали подібну робочу силу до інших країн. Насамперед такою була Швейцарія, де професія найманця була справжнім промислом, яким керувала влада кантонів. Потім – сусідня Південна Німеччина, чиї ландскнехти перейняли й розвивали швейцарську модель праці. Іншими джерелами войовничих найманців були Гасконь, Корсика, Швеція, Албанія та Романія в Італії. А також Іспанія, яка через підрядників у Кастилії у великих кількостях збирала солдатів серед селян та войовничих ідальго.

Див. також:

Домінування на морі, с. 57;

Італійські війни, с. 115

Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Подняться наверх