Читать книгу Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 20

Так звані Італійські війни вже понад півстоліття перетворювали півострів на центр міжнародних відносин і визначальний елемент політико-дипломатичної гри, мета якої полягала у пануванні над Європою. У період між вторгненням військ Карла VIII (1494 р.) та Като-Камбрезійським миром (1559 р.) держави Італії, за винятком Венеції, втрачають політичну автономію та опиняються під впливом Іспанії.

Вторгнення Карла VIII до Італії

Висадка військ тодішнього короля Франції Карла VIII в Італії у 1494 р. свідчить про політичну і військову кризу італійських держав та кладе край політичній рівновазі, започаткованій Лодійським миром (1454 р), яким закінчилась війна за успадкування влади в Міланському герцогстві.

З політичного погляду італійські держави підтримували це вторгнення з різних причин, віддаючи перевагу французькій інтервенції на півострові. У Мілані Людовіко Сфорца (1452–1508), відомий як Моро (Мавр), сподівався на прибуття Карла VIII, у котрому вбачав інструмент для усунення короля Неаполя Фердинанда I Арагонського (1431–1494), прихильника Джана Галеаццо Марії Сфорца (1469–1494), усунутого від влади, а потім і вбитого самим Моро. Венеція також хоче загибелі арагонського короля, котрий прагне захопити Апулію та її порти, безпосередніх конкурентів Венеціанської республіки. Водночас у Флоренції саме Медічі підтримують французьке вторгнення з надією, що це призведе до зміни політичного режиму. Нарешті, у Папській державі кардинали, які виступають проти іспанця Олександра VI (1431–1503), сподіваються, що з приходом Карла VIII Папу можна буде усунити від влади й обрати понтифіком Джуліано делла Ровере (1453?—1513), котрий і справді зійде на папський престол під іменем Юлія II.

Дипломатія

Експедиції Карла VIII до Італії передує кропітка дипломатична підготовка, яка знаменує собою формування першої системи європейських держав, у якій будь-яка зміна в геополітичній структурі й в балансі сил й кожній області, що їй належить, не може залишитися без наслідків для інших. Карл VIII вже знає про зміни, які відбуваються, і, перш ніж розпочати похід, забезпечує нейтралітет основних європейських держав за допомогою низки територіальних та фінансових поступок: за Санліським договором (1493 р.) він залишає райони Артуа і Франш-Конте Максиміліану I Габсбургу (1459–1519 рр.); за Барселонським договором (1493 р.) – поступається Іспанії на чолі з Фернандо Католиком (1452–1516) регіонами Сердань та Россільйоне вздовж французької сторони Піренеїв, тоді як Генріху VII (1457–1509) обіцяє величезні фінансові пожертви в обмін на невтручання з боку Англії. З військового погляду сили, зібрані Карлом VIII, демонструють усю міць Франції: 20 тисяч озброєних солдатів з ефективним і новаторським артилерійським озброєнням, покликаним ще наочніше продемонструвати внутрішню слабкість військового апарату італійських держав, які захищаються найманими арміями.

Casus belli: право на Неаполітанське королівство

Casus belli стала претензія на давні права, за якими Анжуйська династія, спадкоємцем якої є Карл VIII, може претендувати на Неаполітанське королівство. Однак амбіції французького короля більші: після завоювання Неаполітанського королівства він має намір володарювати по всій Італії, а згодом організувати хрестовий похід проти турків для відвоювання святих місць.

Повернення до Франції

За п’ять місяців, із вересня 1494 р. по лютий 1495 р., Карл VIII перетинає Італію, не стикаючись із жодним опором уздовж стародавньої Дороги франків – найбільшої проїзної середньовічної римської дороги, що сполучає Рим із Францією й досягає Неаполітанського королівства. Його швидке просування має наслідки для крихкої політики Італії тих часів: у Мілані Людовіко Моро успадковує герцогство від свого набутого племінника Джана Галеаццо, долаючи династичні претензії, висунуті арагонцями. У Флоренції Медічі вигнані з міста, в якому проголошується республіка; у Неаполі баронський стан, традиційно профранцузький і вороже налаштований до монархії, урочисто вітає суверена, тимчасом як Венеція захоплює окремі порти Апулії. Але незабаром тріумф Карла VIII став лякати тих, хто сприяв його походу: Папська держава, Мілан і Венеція об’єднують свої сили, утворюючи Антифранцузьку лігу, яка отримує підтримку імператора Максиміліана та Іспанії. Карл VIII був змушений знову повернутись на півострів, щоб уникнути ізоляції у Південній Італії. Армія Ліги та армія французького короля зустрілися в комуні Форново-ді-Таро, неподалік міста Парма, у липні 1495 р. Карл VIII, хоча й не зазнав поразки, але, щоб відновити сили, змушений був повернутись до Франції, де помер 7 липня 1498 р., плануючи другий похід до Італії.

Новий політичний порядок

Наслідки ефемерного подвигу французького суверена були суттєвими, оскільки остаточно продемонстрували політичну кризу та військову слабкість італійських держав: Карл VIII опинився між тріщинами так званої політики балансу, використовуючи у своїх інтересах династичні, політичні й економічні конфлікти, які завжди рзділяли різні держави. Навіть раптове возз’єднання у вигляді організації Антифранцузької ліги, незабаром виявилося ілюзорним: повернення до політичних умов, що передували походу Карла VIII, вже неможливе. Навпаки, через свій міжнародним характер і різну воєнно-політичної вагу сторін домовленостей цей альянс остаточно відкрив італійський півострів для експансіоністських і суперечливих цілей Франції, Священної Римської імперії та Іспанії, що й сталося в наступних століттях.

Вторгнення Людовіка XII до Італії

У 1498 р. Карла VIII змінив його двоюрідний брат Людовик XII (1462–1515), котрий відновив загарбницькі плани свого попередника, висунувши цього разу претензії щодо Міланського герцогства як нащадок Вісконті. Знову походу передують обережні дипломатичні дії: договором у Блуа 1499 р. французький суверен забезпечив підтримку Венеції, яка мала намір розширити свої материкові території, графство Беллінцона обіцяв швейцарцям, війська яких були основою французької армії, а Папі запропонував зобов’язання підтримати його сина Чезаре Борджіа (1475?—1507) в намірі завоювати Романью.

Неаполітанське королівство

Мілан було завойовано 2 вересня 1499 р., а Людовіко Моро був змушений шукати притулку в Німеччині в Максиміліана I, чоловіка його онуки Б’янки Марії Сфорца. Разом із силами Габсбургів Людовіко вдається повернути Мілан на короткий період, але в 1500 р. він потрапив у полон і був вивезений до Франції, де помер у 1508 р. Щодо південного фронту на півострові, то після невдачі походу Карла VIII новий король Франції 2 листопада 1500 р. в Гранаді підписує договір про поділ Півдня Італії з Фернандо Католиком. Король Іспанії прагне ліквідувати молодшу арагонську династію Неаполя та возз’єднати володіння Сицилії з Калабрією та Апулією, а Кампанія й Абруццо залишені французам. Неаполь було окуповано французами в 1501 р., але під час поділу виник конфлікт між двома окупантами, і, врешті-решт, іспанці, на чолі з генералом Гонсало де Кордова, перемогли у двох визначальних битвах під Черіньолою та Гарільяно, оскільки, основу іспанської армії становила піхота, а не традиційна кіннота. Ліонським договором 1504 р. було встановлено, що Франція мала відмовитись від Неаполітанського королівства, яке відтоді залишалося у сфері впливу Іспанії протягом двох століть.

Чезаре Борджіа, становище Венеції та Папа-солдат Юлій ІІ

З поразкою Людовіка XII французькі наміри щодо експансії італійських територій зазнали краху.

У ці роки війни, час занепаду і змін різних регіональних держав, тільки Венеціанська республіка завдяки завбачливим союзам зуміла зміцнити свої внутрішні й морські територіальні володіння. Але влада Венеції ґрунтувалася більше на слабкості, розоренні інших та контрасті з провідними державами, ніж на власній силі. Фактично після падіння Арагонської династії Венеція отримує окремі порти Апулії, які дають змогу їй контролювати і закривати Адріатичне море; через поразку Сфорца Венеція розширила своє панування на внутрішніх районах Ломбардії, а внаслідок краху Чезаре Борджіа – сина Олександра VI, котрий між 1499 і 1501 р. заснував і організував власне герцогство в Романьї, – підкорила міста Червію, Ріміні та Фаенцу.

Венеціанська аномалія

Серед похмурої панорами, утвореної різними італійськими регіональними державами, Венеція стає аномалією: вона є єдиною сильною, незалежною державою, твердою у своїх давніх інституційних структурах і здатною протистояти та реагувати на вторгнення іноземних держав. Навіть у конфлікті з імператором Максиміліаном I Габсбургом їй вдається перемогти, здобувши Фіуме і Трієст.

Священна ліга Юлія ІІ

Правитель Габсбургів разом із Людовіком XII та Іспанією бере участь у Камбрейській лізі, яку просуває новий Папа Юлій II (обраний у 1503 р.), щоб протистояти успіхам Венеціанської республіки: таким чином, Іспанія може претендувати на Апулію, Франція – на місто Кремона, а понтифік на землі Романьї, виступаючи проти венеціанського оборонного експансіонізму. Камбрейська ліга оголошує війну Венеції та завдає їй жорстокої поразки в Аньяделло 14 травня 1509 р.: Венеція змушена відмовитися від усіх територіальних завоювань після 1494 р., але за допомогою низки окремих угод з Іспанією, Францією і Папською державою їй вдається зберегти політичну цілісність та повернути більшість володінь на материку. Завдяки розгрому Венеції Папа стає новим героєм європейської політики, яка розгортається на теренах Італії. Насправді Юлій II, який через свій характер і політичні плани більше був придатним для ролі військового суверена, ніж духовного лідера християнства, розуміє, що ініціатива Камбрейської ліги порушила італійський баланс, що є надзвичайно вигідним для французьких інтересів, тому він просуває Священну лігу, до якої приєднуються Англія, Венеція, Швейцарія та Іспанія. У свою чергу, щоб обмежити зростаючу силу Юлія II, Людовік XII організовує схизму, скликавши в Пізі собор з метою позбавити Папу влади.

Після битви біля Равенни

Армії зіткнулися поблизу Равенни у квітні 1512 р.; результат битви був сприятливим для французів, але смерть хороброго воєначальника Гастона де Фуа не дає їм можливості скористатися успіхом. Франція фактично змушена відмовитися від Мілана; герцогство зайнято швейцарцями, які перелають владу Массіміліано Сфорца (1493–1530), синові Людовіко Моро. Навіть Флоренцію в 1513 р. окупували іспанські війська, які повернули Медічі до влади. Завдяки цим подіям Папі Юлію II вдалося розширити владу Церкви та захопити Парму, П’яченцу, Модену й Реджо, витіснивши французів з півострова. Але зі смертю Папи в 1513 р. здійснення його задуму було зупинено. Наступником Юлія II став Джованні Медічі (1475–1521), обраний на папський престол з ім’ям Лев X: новий понтифік, із менш войовничим характером та планами, ніж у його попередника, проводить політику примирення між різними регіональними державами з ефемерною метою відновити порядок і рівновагу на італійській території. Однак ця програма негайно демонструє свою слабкість, оскільки не бере до уваги об’єктивної оцінки міжнародного контексту.

Франція та Іспанія у боротьбі за завоювання і панування на італійському півострові

Ситуація в Італії залишається спокійною лише кілька років. Саме цей час був необхідний Людовіку XII для відновлення своїх військ, аби спробувати повернути нещодавно втрачені італійські володіння. У 1515 р., коли помер суверен, наступником якого став двадцятирічний Франциск I Валуа (1494–1547), французька армія, об’єднавшись із Венецією, яка не забула принизливої поразки біля Аньяделло, перетнула Альпи і перемогла швейцарські війська в битві поблизу Мариньяно.

Нуайонський мир (1516 р.)

Після цього успіху французи повернули владу над Міланським герцогством, і з настанням Нуайонського миру у 1516 р. було укладено низку договорів, які, за задумом сторін, мали покласти край війнам між європейськими державами на італійських територіях, започаткувавши період стабільності. Іспанії було відведено Неаполітанське королівство, Сицилія та Сардинія, Франція знову отримала Міланське герцогство та право втручатися у справи на території республік Генуї і Флоренції, а також герцогств Савойя та Феррара.

Але цей проєкт швидко зазнав кризи після того, як у 1519 р. молодий Карл V Габсбург (1500–1558), котрий уже змінив свого діда за материнською лінією Фернандо Католика на іспанському троні, був обраний імператором після смерті діда за батьківською лінією Максиміліана I Габсбурга. Таким чином, влада нового суверена поширюється на величезній території, яка охоплює Фландрію, Нідерланди, Німеччину, Італію та Іспанію з усіма її неєвропейськими володіннями. Така концентрація сили в руках одного суверена, породжена влучною шлюбно-династичною політикою, є головною причиною порушення балансу, встановленого Нуайонським миром.

Карл V

Справді, між французькими Валуа та іспанським Габсбургами існували причини для конфлікту, а стрімке сходженню Карла V тільки ще більше розпалювало суперечності між ними. Після марного оскарження імператорської корони Карла V Франциск I був занепокоєний через надмірну силу його іспанського суперника, котрий своїм обранням зумів об’єднати північні володіння із середземноморськими під антифранцузьким гаслом. Іспанський правитель також висловив династичні претензії щодо Бургундії, яку французи відібрали в Габсбургів, але яка все ж залишилась їхнім володінням. Але, знову-таки, Італія – головна причина конфлікту; насправді, Ломбардія у французьких руках перешкоджає реалізації територіальної спадкоємності Габсбургів на європейському рівні, а саме на територіях, що простягаються від італійського Півдня до рівнин Фландрії.

Італія як поле бою

Між 1521 і 1559 р. поміж Францією та Іспанією сталася серія воєн за встановлення воєнно-політичного панування над усією Європою шляхом завоювання Італії. Перша фаза конфлікту тривала до 1529 р., в якій переважали сили Іспанії. Фактично Карл V у 1525 р. після перемоги над Франциском I у Павії завоював Ломбардію. Щоб домогтися свого звільнення[15], французький король змушений підписати дуже обтяжливу угоду – Мадридський мир 1526 р., який передбачав відмову від усіх французьких володінь в Італії і Бургундії. Італійські держави, побоюючись надмірної влади Габсбургів після поразки французів, об’єдналися з Франциском I, який, звільнившись з полону в Павії, оголосив мир, укладений з Карлом V, недійсним. Разом із Венецією і Папою Климентом VII французький імператор формує Коньякську лігу, щоб відновити війну з Карлом V та помститися йому. Але навіть цей пакт, який не може бути потужним інструментом дипломатичного тиску та воєнного втручання, виявляється неміцним та непевним союзом. Проте перед початком війни відбувається сенсаційна подія, яка стрясає всю Європу. У травні 1527 р. імперські солдати, переважно німецькі найманці лютеранської віри, залишившись без оплати, вирішили напасти на Рим. П’ятнадцять тисяч ландскнехтів вдерлися в місто й пограбували його, змусивши Климента VII переховуватися за стінами замку Святого Ангела. Водночас французька армія під керівництвом генерала Лотрека розпочала бойові дії, але після недовгої окупації Ломбардії змушена була знову відступити. Однак на цьому етапі загальні фінансові труднощі супротивників і загрозливий тиск з боку турків, які перемогли в Угорщині та були готовими до нападу на володіння Габсбургів, змусили Карла V підписати угоду, що для французів наразі була менш невигідною, ніж попередня.

Мир у Камбре

5 серпня 1529 р. у місті Камбре було встановлено, що Франція, відмовляючись від своїх претензій щодо Італії, може повернути Бургундію. Камбрейський мир також називають «Дамським миром», оскільки він був укладений не безпосередньо двома суверенами, а Луїзою Савойською, матір’ю Франциска I, і Маргаритою Австрійською (1480–1530), тіткою Карла V. Цією угодою Іспанія остаточно встановлює своє панування в Італії, а Карл V стає єдиним і незаперечним суддею її долі.

Друга фаза протистояння Карла V і Франциска I

Після семирічного перемир’я розпочинається друга фаза боротьби між Карлом V і Франциском I, яка триває з 1536 по 1544 р. Випадковою причиною відновлення конфлікту стала смерть міланського герцога Франческо II Сфорца, що знову порушує рівновагу, узгоджену в Камбре. Фактично, відповідно до укладених там домовленостей, сам Карл V став герцогом Міланським. Але насправді головна причина полягає в неупереджених дипломатичних діях Франциска I, котрий встановлює відносини з турецьким султаном Сулейманом Пишним (1495–1566). Це відбувається тоді, коли імперії Габсбургів загрожує союз лютеранських князів у Німеччині, втілений у Шмалькальденській лізі, а на сході – турки, з якими Франциск I став союзником та які взяли в облогу Відень. Воєнні дії розпочав французький правитель, котрий у союзі з Генріхом VIII, королем Англії, захопив Герцогство Савойя. Після злетів і падінь у Ніцці було досягнуто ефемерного перемир’я з новим Папою Павлом III у ролі посередника, котрий прагнув об’єднати сили суперників проти ворога з Туреччини, однак у 1542 р. Франциск I порушив перемир’я. Бойові дії здебільшого ведуться в Нідерландах та східних провінціях Франції, але жоден бій так і не стає вирішальним для тієї чи іншої сторони. У 1544 р. противники вирішили підписати мир у Крепі, який хоч і встановлює, що Ломбардія остаточно стає іспанською, а Савойя французькою, знову залишає головні питання невирішеними, а отже, і можливість нових воєн.

Генріх ІІ та Центральна Європа

Смерть Франциска I у 1547 р., після більше ніж тридцяти років правління, не означає закінчення воєнних дій між Францією та Священною Римською імперією: антиімперську політику продовжував новий французький суверен Генріх II (1519–1559), котрий, зміцнюючи зв’язки з турками та союзи з німецькими князями-протестантами, зміщував осередок європейського конфлікту з Італії до Центральної Європи. У 1552 р. Генріх II вторгся в Лотарингію і окупував єпископства Мец, Туль і Верден, майстерно переплітаючи цю третю й останню фазу франко-іспанських воєн із конфліктом німецьких лютеранських князів і Карлом V, що триває з 1546 р. Після трьох років виснажливої війни поєднання конфліктів та одночасна присутність двох відважних ворогів, таких як французька армія та війська німецьких князів, спонукають Карла V припинити боротьбу. У 1555 р., коли було укладено Аугсбурзький мир, Карлу V вдається домовитись з протестантами, одночасно уклавши Восельське перемир’я з Генріхом II. Ще більш дивним було те, що імператор вирішив залишити європейську політичну й воєнну арену, головним героєм якої він був більше 30 років, зрікшись престолу на користь сина Філіппа II (1527–1598) і свого брата Фердинанда I Габсбурга (1503–1564).

Між 1557 і 1559 р. розпочалася боротьба між Генріхом II, котрий об’єднався з новим Папою Павлом IV, і Філіппом II, якому в спадок від батька дісталися Королівство Іспанія, італійські володіння, Нідерланди й американські колонії. Еммануїл Філіберт Савойський (1528–1580), командуючи іспанськими військами, розбив французів біля Сен-Кантена в 1557 р. Однак величезні воєнні витрати, посилені банкрутствами обох держав у ті роки, змусили суперників підписати триваліший мир, ніж попередні. Таким чином, у 1559 р. у Като-Камбрезі дві великі держави відновили відносини після більше ніж шістдесяти років безперервних воєн за панування над Італією. Франція втрачає Савойю, але зберігає маркграфство Салуццо, знову отримує Кале, яке англійці тримали як форпост на французькій землі з часів Столітньої війни, а також зберігає єпископства Мец, Туль і Верден. Іспанія посилює свою владу в Італії, зберігаючи колишні володіння (Ломбардія, Неаполітанське королівство, Сицилія, Сардинія), політично й фінансово контролюючи Республіку Генуя і Тосканське герцогство, які формально залишаються незалежними, а також розширює свої території шляхом створенням невеликої, але стратегічно надто важливої Області Президій уздовж тосканського узбережжя. З Като-Камбрезійським миром закінчуються так звані Італійські війни, а в Європі встановлюється баланс сил до початку Тридцятилітньої війни в 1618 р.

Кінець Італійських воєн

Цей мир є важливим для історії Італії, оскільки свідчить про справжнє завершення тих конфліктів, які за менше ніж сімдесят років зруйнували давню політику рівноваги і зробили півострів предметом та об’єктом європейської політики, полем битви, відкритим для іноземних держав. Водночас ця угода остаточно утвердила іспанське панування в Італії, яке впливало на її історію протягом більше ніж ста п’ятдесяти років.

Див. також:

Felix Austria: імперія Габсбургів під владою «оголеного хлопчика» в «чарівній Празі», с. 98;

Франція, с. 122;

Іспанія, с. 130