Читать книгу Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 19

Протягом Чинквеченто італійська політична реальність втілювалась у сімох основних територіальних державах. У першій половині століття так звані Італійські війни зруйнували принципи й структури політики рівноваги та змусили переосмислити державну організацію країни. Після Като-Камбрезійського миру 1559 р., яким закінчився багаторічний конфлікт між Францією й Іспанією за завоювання півострова, відбулося остаточне закріплення іспанського панування в Італії.

Міланське герцогство

Через стратегічно вигідне розташування Міланське герцогство опинилося в центрі франко-іспанського конфлікту протягом XVI ст. З географічного погляду герцогство становило своєрідну браму до півострова, навіть трактати того часу визначали його як «ключ до Італії»: на півночі межувало зі Швейцарською конфедерацією, на заході із Савойським герцогством і маркграфством Монферрат, на півдні з Генуезькою республікою, на сході з герцогством Мантуя та Венеціанською республікою. Але, крім сприятливого розташування, Міланська держава є політично вирішальною для Іспанії: з одного боку, тому що постає відповідним стримуючим фактором для завжди можливих загарбницьких дій з боку Франції; з іншого, оскільки відіграє роль форпосту та захисника іспанських інтересів на півдні Італії. Крім того, з розширенням володінь Габсбургів, протягом XVI ст. Міланське герцогство забезпечило зв’язок між південною середземноморською частиною імперії та центрально-північними землями.

З Генуї до Північної Європи

Ці стратегічні міркування актуальні для епохи Карла V (1500–1558) і набувають особливої значущості після повстання у Нідерландах наприкінці 1560-х років. Насправді, так звана Іспанська дорога проходить і крізь Мілан; вона простягається від порту Генуї, через Савою, Франш-Конте та Лотарингію, нею чоловіки, зброя, продукти харчування та гроші потрапляють на новий фронт, відкритий у Північній Європі.

Тому не дивно, що Міланська держава стала предметом гострої суперечки між Францією та Іспанією в перші десятиліття століття. Король Франції Людовік XII (1462–1515) завоював Ломбардію в 1499 р., пояснюючи претензії на ці землі прагненням повернути їх роду Вісконті. За винятком короткого періоду відновлення влади Людовіка Моро, Ломбардія залишалася під владою Франції до 1512 р. Через політичний та військовий тиск Священної ліги Франція змушена була залишити Мілан швейцарцям, які повернули його, принаймні формально, родині Сфорца в особі Массіміліано Сфорца (1493–1530).

Франція та Іспанія

Але в 1515 р. новий французький правитель Франциск І (1494–1547) переміг швейцарців біля Маріньяно та підкорив Ломбардію. Вона залишалася французьким володінням протягом десятиліття, тобто до поразки поблизу Павії в 1525 р., коли Франція передала герцогство Франческо Сфорца II. У 1535 р., після смерті останнього, розпочалося пряме панування Іспанії, остаточно оформлене в 1546 р.; у тому самому році Філіпп II (1527–1598) офіційно отримав Міланське герцогство як імператорський посаг від свого батька Карла V. Радники імператора сподівалися, що безпосереднє управління Ломбардією може стати джерелом багатства для всієї імперії. Однак це припущення виявилось хибним настільки, що на початку 1540-х років Карл V замислювався над тим, аби відмовитися від Мілана та спрямувати зусилля суто на Нідерланди. Насправді, саме Ломбардія мала отримувати фінансування від інших частин імперії через великі витрати на війну, утримання солдат та задля поповнення виснаженої скарбниці.

Іспанські установи

Щодо інституційних форм, то іспанською Ломбардією керував призначений губернатор, а також діяв сенат, до складу якого входила місцева знать. Посади згідно з давньою муніципальною традицією були збережені, але фактично влада перебувала в руках губернатора. Сенат поступово втрачав свої прерогативи, і традиційний урядовий персонал замінювався іспанцями або особами, відданими монархії. У 1581 р., у розпал цього процесу, Філіпп II стикнувся з проблемою ратифікації дій губернатора сенатом. З рескриптом Кортесів у Томарі скасовується сенаторське право контролювати законність рішень губернатора.

Щоб уникнути конфліктів, за Сенату було збережено право на консультативні дії: губернатор просто запитував думку асамблеї з конкретного питання, а потім самостійно приймав рішення.

Карло Борромео

Єдиною силою, яка може протистояти іспанському пануванню в XVI ст., є Церква. Авторитет архієпископа міста Карло Борромео (1538–1584), його дії, спрямовані на реформування корумпованих монастирів і унормування життя парафіяльних священників і парафіян єпархії, призводять до неминучого юрисдикційного зіткнення зі світською владою. У 1567 р. сенат Мілана був відлучений від Церкви за те, що відмовив архієпископу у вимозі на власну поліцію і позбавив його права заарештовувати мирян. Справа набуває міжнародної дипломатичної ваги в роки, коли визначаються сфери впливу світської і церковної влади. Папа Пій IV захищає прерогативи архієпископа, а король Філіпп II – губернатора. Однак коли Карло Борромео мав намір відлучити губернатора Луїса де Рескуенса за те, що він повідомляв про реальні положення щодо захисту цивільної юрисдикції, реакція іспанської влади не забарилася: палац архієпископа був оточений поліцією, а видатний церковний діяч мусив відмовитися від радикальних поглядів.

У XVI ст. промислове виробництво Мілана, розраховане переважно на експорт, продовжувало процвітати. У Ломбардії спостерігалося значне демографічне зростання (наприкінці століття населення Мілану досягло 112 тисяч жителів), однак істотно збільшився податковий тягар: це була данина периферії імперії за іспанське панування в обмін на стан відносного громадянського миру, військового й політичного захисту після багатьох років воєн.

Герцогство Савойя

Герцог Савойї Еммануїл Філіберт (1528–1580) зробив значний внесок у вирішальну іспанську перемогу біля Сен-Кантена в 1557 р. над французами. Два роки по тому, під час підписання мирного договору в Като-Камбрезі, його зусилля було винагороджено поверненням герцогства, відібраного у Франції після двадцяти років окупації.

Оновлення держави

Протягом майже тридцяти років суверен керуватиме державою Савойя, радикально змінюючи її структури відповідно до напрямів абсолютистської політики. У політичному аспекті він безпринципно маневрує між Францією і Габсбургом, аби зберегти незалежність своєї держави й максимально захистити її автономію. Він стикається з важкою ситуацією, але йому вдається скористатися як військовими здібностями, виявленими на службі в Іспанії, так і знаннями, пов’язаними з державною організацією Франції.

Військова політика

Основні проблеми виникають через те, що герцогство є фрагментованою державою, яка розташована на кордоні та складається з різних географічних територій, таких як графство Ніцца, Савойя та П’ємонт, які, у свою чергу, розділені місцевою знаттю, ворожою до будь-якого процесу централізації. Суверен відновлює армію та флот і, в пошуках виходу до моря, анексує графство Тенда і купує Онелью в генуезців. Спроба забезпечити себе власною зброєю і запровадити обов’язковий військовий збір для всіх підданих держави має значення безпосереднього залучення підданих до політики правителя, поза посередництвом знаті та користуючись традиційним способом вербування до війська. У 1561 р. до армії Савойї було зараховано 24 000 солдатів, і всі вони потенційно могли користуватися імунітетом і військовими привілеями незалежно від походження. Щодо інституційної політики, то Еммануїл Філіберт вирішує посилити італійську частину держави. Тому він перемістив урядові установи (парламент, рахункову палату), які вже працювали в столиці Шамбері, до Турина.

Наступник правителя Савойї – Карл Еммануїл I керує державою протягом п’ятдесяти років. Досвідчений політик і проникливий військовий стратег, наприкінці століття він окупував Салуццо та, скориставшись французькою кризою, спричиненою релігійними війнами, намагався захопити місто Женеву і проникнути до Провансу і Дофіне.

Навички управління

Спроби двох суверенних правителів Савойї реформувати одну з найбільш маргінальних областей Європи є успішними завдяки міцності й подальшій стабільності їхнього правління, а також через історичну відсталість, яка допускає широкий діапазон втручання. Насамперед заслуга Еммануїла Філіберта полягає в реалістичній оцінці політичної та економічної ситуації в державі та у використанні досвіду, набутого в такій країні, як Франція. Адаптувавши території, отримані в результаті підписання мирного договору в Като-Камбрезі, до вимог часу, два суверени закладають підґрунтя, яке дасть змогу державі Савойя відігравати важливу роль в італійській історії наступних століть.

Венеціанська республіка

Протягом Чинквеченто «Сереніссіма» була єдиною італійською державою, яка здійснювала автономну політику та намагалась уникнути безперечного панування Іспанії. Після поразки в Аньяделло в 1509 р. Венеція мусила відмовитися від розширення територій і зменшити свої політичні амбіції, однак, надихаючись розсудливим реалізмом, їй все-таки вдалося повернути майже всі материкові землі й зберегти вплив як в Італії, так і в Європі.

Ефективний контроль Іспанії

Думка про негайний та автоматичний венеціанський занепад після географічного відкриття Америки і Сходу помилкова. Варто замінити її баченням, що підвищує значення стабільного становища республіки та відповідних заходів, які вона вжила, аби захистити себе й адаптуватися до змін, що тривали в європейській економіці і політиці.

У цей період торгівля залишається стабільно жвавою. Наприклад, продаж перцю не зазнає серйозних збитків унаслідок встановлення португальської монополії. По-перше, через високу якість спецій, оброблених венеціанцями, що виправдовує вищу ціну, порівняно з лузітанською, і, по-друге, тому, що для певних центрів Північної Європи нижчі транспортні витрати здатні компенсувати різницю в ціні. Також відомо, що існувало виробництво шерсті та споживчих предметів розкоші, таких як шовкові тканини й скляні вироби.

Земля та система вілл

Із соціально-економічного погляду панівні верстви віддають перевагу політиці придбання земель. Однак тенденція до інвестицій у нерухомість не набуває такого паразитичного вигляду, як в інших областях Італії: натомість вона демонструє розумний вибір розміщення капіталу за політичним й економічним сценарієм, що зазнав змін. Венеціанські вілли (257 побудованих у XVI ст.) організовані як прибуткові сільськогосподарські підприємства: вони обробляють і зрошують землю, розширюють володіння, зменшуючи заболочені території за допомогою меліоративних робіт. Морське економічне життя постраждало від кризи в суднобудуванні, тому було запроваджено протекціоністську політику – торгівля мала здійснюватися у Венеції, а товари – перевозитися на венеціанських судах, хоча врешті-решт економіці республіки було завдано шкоду.

Політичні інститути

Здається, політико-інституційні аспекти відповідають тенденціям захисту економіки та стратегії інвестування задля збагачення. Міський патриціат захищає традицію, згідно з якою він утвердився як олігархічне ядро, а також зменшує повноваження, що історично належали сенату. У 1547 р. до Ради десяти приєдналося судове відомство Трьох мудреців проти єресі із завданнями, пов’язаними з боротьбою проти протестантів. Під час війни з турками в 1538–1540 рр. Рада десяти потребує грошей для фінансування конфлікту, тому бере на себе право призначати патриціїв, молодших за двадцять п’ять років, котрі в обмін на 20 тис. дукатів можуть обіймати місце у Великій раді. Після закінчення війни цей надзвичайний захід зберігся, забезпечивши знаті додаткові політичні переваги під час виборів лідерів.

Також ці переваги посилюються за рахунок згуртованості, якої міський патриціат досягає завдяки бюрократичному апарату секретарів. Це створює умови для виникнення конфлікту всередині аристократичного класу між сім’ями старої і нової знаті. Це зіткнення, так звана боротьба старого і молодого, характеризує венеціанську політичну й інституційну історію століття. Сім’ї, що нещодавно увійшли до нобілітету, вимагають, серед іншого, динамічнішого розвитку зовнішньої політики та більшої спрямованості на давню торгову й морську традицію, відновлення сенаторської гідності та більшої твердості щодо церковної юрисдикції на території республіки. Однак живучість суперечностей і деякі конституційні реформи 1582 р. в тому напрямі, якого вимагала «молодь», не дали змоги подолати загальний консерватизм венеціанської політики того часу.

Це спричиняє відмову від повторного входження «Сереніссіми» в європейський контекст і змушує республіку вживати заходи, які не схожі на дії жодної територіальної держави півострова.

Генуезька республіка

Протягом Чинквеченто давня Генуезька республіка була союзником Іспанії. Вона відмовилась від автономної та незалежної політики з 1528 р., коли Андреа Доріа, союзник Франції, перейшов на протилежний бік.

Венеція та Іспанія: плідний союз

Імовірно, іспанська присутність в Італії мала найбільшу вигоду саме для генуезького патриціату: банкіри та купці контролювали державні фінанси іспанського королівства. Іспанія також отримувала користь від союзу з Республікою Святого Георгія, завдяки якому їй вдавалося фінансувати свої війни та контролювати Середземномор’я. Економічний потік регулюється місцевою організацією, так званим Банком Святого Георгія, політична влада якого еквівалентна фінансовій. Високі прибутки генуезців стають головним джерелом доходів для Іспанії та інвестицій для іспанської корони. Вирішальну роль відіграють ярмарки: в 1579 р. такий ярмарок відкривається в місті П’яченца, де фінансисти в обмін на гроші, позичені короні, беруть участь в імпорті американського срібла, а на ярмарку сплачують не готівкою, а векселями, в яких представлені їхні кредити.

Конфлікт серед знаті

У другій половині століття порт Генуї розширив свій торговий простір: через появу піратства в Атлантиці маршрут Барселона – Генуя став найбезпечнішим способом привезення коштовних товарів з Америки до Європи. Містом керує шляхетна олігархія, зосереджена навколо сім’ї Доріа. Внаслідок змішаної системи виборів та жеребкування головні повноваження зосереджені в руках старої, проіспанськи налаштованої знаті. Безперервне згодом протистояння старої і нової аристократії розпочалося в 1547 р. через змову, організовану родиною Фієскі, яка перебувала за крок до успіху після вбивства Джанетто Доріа, племінника Андреа. Але після миру в Като-Камбрезі (1559 р.) антиіспанський опір в Генуї остаточно згас, як і в інших частинах Італії. Республіка Святого Георгія і надалі відігравала роль середземноморського торгового та фінансового центру на іспанській орбіті, прямуючи шляхом імперії.

Велике герцогство Тосканське

Наприкінці ХV ст., після смерті Джироламо Савонароли (1498 р.), Флорентійська республіка зазнала серйозної політичної кризи. Олігархія, незадоволена розширенням соціальної бази, на яку претендує харизматичний монах, відмовляється сплачувати податки, аби фінансувати програну війну з містом Піза та виконувати дипломатичні функції, традиційно покладені на неї.

Повернення Медічі (1512 р.)

У 1502 р., щоб подолати кризу за допомогою компромісного рішення, було створено довічну посаду Гонфалоньєра справедливості, яку обійняв П’єро Содеріні. У 1509 місто Піза було відбудовано, але експеримент довічного обіймання посади не дав бажаних результатів через брак співпраці між Содеріні й олігархією, яка просувала свій вибір, сподіваючись продемонструвати свою владу, визнану на сенатських зборах, так само як у Венеціанській республіці. У 1512 р. республіканський досвід закінчився виведенням французьких військ з Італії після битви біля Равенни, а Медічі повернулися до управління містом. Влада цієї родини зміцнюється завдяки тісним відносинам із Папською державою. У 1513 р. було обрано Папу Льва Х, яким став кардинал Джованні де Медічі (1475–1521), син Лоренцо Медічі Пишного, відомого як Чудовий (1449–1492). Його племінник став правителем і герцогом міста Урбіно, а Джуліо де Медічі (1478–1534) був призначений кардиналом та архієпископом Флоренції.

Цей союз триватиме протягом багатьох років, оскільки після смерті Льва X у 1521 р. та короткого понтифікату Адріана VI (1459–1523) кардинал Джуліо де Медічі сходить на папський престол під ім’ям Климент VII. Незважаючи на цей тісний династичний і політичний зв’язок, який зумовлює міцний союз з іспанською владою в Італії, панування Медічі у Флоренції залишається невизначеним і залежить від дій головних союзників по відношенню до Італії. Насамперед тому, що давній конфлікт триває всередині аристократичних груп, між прихильниками князівства та олігархії і тими, хто прагне об’єднання аристократії проти спільного ворога в особі представників народу. Медічі дійшли згоди щодо подальших дій через загрозу повернення до влади прибічників народного радикалізму.

Держава за новою концепцією

Аристократичні групи, які підтримували ідею олігархії у складі міської влади, на чолі з Філіппо Строцці (1489–1538) були усунені, хоч і завжди виявляли готовність відновити владу, скориставшись кризою в системі союзів Медічі. Так і сталося в 1527 р., коли одночасно з пограбуванням Рима ландскнехтами і втечею Климента VII до замку Святого Ангела, у Флоренції було відновлено республіку. Цей досвід тривав лише три роки, але він був важливим, адже, з одного боку, свідчив про збереження республіканських ідеалів протягом Чинквеченто, які ніколи не згасали, а з іншого – про суперечливість процесу, спрямованого на остаточне утвердження територіального князівства. Фактично ці роки демонструють повільний перехід від республіканської форми держави, з її громадянською традицією, до князівства, першого ядра сучасної територіальної держави.

Зовнішні події та внутрішні конфлікти

Тому вигнання Медічі в 1494 і 1527 рр. та їх періодичне повернення зумовлено зовнішніми факторами, такими як висадка військ Карла VIII в Італії або розграбування Рима. Ці фактори дають змогу аристократичним силам, які підтримують олігархічний лад, зайняти політичний простір і відновити функцію лідерства. Але причини їх короткочасного піднесення так само є причинами подальшого, як першого, так і другого відновлення влади Медічі: зрушення в балансі сил відкриває шлях до республіканського радикалізму та антиаристократичних настроїв людей, котрі виступають за повернення Медічі, і посилення консенсусу навколо становлення князівства, яке вони захищають. У 1530 р., після проголошення Карла V імператором і королем Італії під егідою Папи Климента VII, було вирішено, що Флоренція як республіка повинна повернутися до рук Медічі. У Гавінані, у провінції Пістоя, імперська армія на чолі з Філібером Оранським, чисельність якої становила 40 тисяч осіб, перемогла республіканську армію на чолі з Франческо Ферруччі. Алессандро Медічі (1510–1537) одержав владу, а в 1532 р. отримав титул герцога. У 1537 р. його вбив двоюрідний брат Лоренціно, але ні вигнані республіканці, ні шляхетні супротивники не змогли скористатися ситуацією; біля Монтемурло вороги Медічі були переможені двоюрідним братом покійного Алессандро, Козімо I (1519–1574). Він був обраний як герцог і правив державою до 1574 р.

Козімо І

Стабільність його уряду пояснюється здійсненням інституційних реформ, затверджених у 1532 р., які призводять до політичної ліквідації тих прошарків аристократії, які виступають проти плану Медічі створити князівство. Завдяки реформі було скасовано посаду Гонфалоньєра справедливості, а владу покладено на Раду із 48 осіб, що обирала з-поміж себе чотирьох осіб, котрі разом із герцогом утворювали виконавчу владу. За герцогом також залишається важливе право дозволяти чи не дозволяти проводити збори інших судових органів. Козімо I, відомий як Мудрий за його методи правління, зумів досягти двох важких цілей: уникнути повторення досвіду 1494 та 1527 рр. і водночас забезпечити захист флорентійської незалежності від загрози суворого імперського контролю. У 1555 р. було завойовано Республіку Сієну, а її території анексовано, за винятком п’яти прибережних фортець поблизу мису Арджентаріо, які було передано Іспанії, щоб сформувати так звану Область Президій.

Нова концепція правління

У 1569 р. Медічі отримали від Папи Пія V великокнязівський титул. Цей акт мав велике політичне та культурне значення, тому що закріплював владу незалежно від будь-якого імперського підтвердження. Велике герцогство Тосканське поступово стає територіальною державою через процес адміністративної централізації й об’єднання міст і сільської місцевості. Великий князь наділяє себе всією повнотою влади і сприяє формуванню верстви чиновників, обраних не за походженням, а на підставі навичок і відданості задумам Медічі; вони мають виступати посередниками між великим князем і магістратурами, позбавленими будь-якої суттєвої влади.

Наступники Козімо I успадковують міцну державу й продовжують абсолютистську політику. Франческо I Медічі (при владі з 1574 по 1587 р.) побудував вільний порт у Ліворно, що за кілька років потому став важливим торговим центром завдяки внеску єврейських купців і фінансистів іспанського походження, яким було гарантовано певні свободи. Фердинандо I Медічі (1551–1609, при владі з 1587 р.) розширює структуру Пізанського університету, а завдяки шлюбу (1600 р.) його онуки Марії Медічі (1573–1642) з новим королем Франції Генріхом IV (1553–1610), починає проводити профранцузьку політику, продовжену його наступниками в XVII ст.

Папська держава

Протягом XVI ст. можна виокремити дві важливі події, які характеризують історію Папської держави. Перша – це так зване Пограбування Рима в 1527 р., а друга, що тривала з 1545 р., – Тридентський собор. Вони, відповідно, представляють найнижчу точку низхідної лінії розвитку держави, розірваної на частини протестантським розколом, і водночас початок її політичного і культурного відродження. На тлі цих подій постає одна з найвідсталіших держав на півострові, з неякісним управлінням, розміри і пишнота міста-столиці якої невпинно зростають, з аномальним сувереном: територіальним правителем невеликої держави і водночас духовним главою Церкви з наднаціональними межами, повноваженнями й амбіціями.

Пограбування Рима 1527 р.

Однак величність барокового Рима й містобудівні та архітектурні ініціативи пап після Тридентського собору, спрямовані на те, аби прославити столицю й остаточно відроджену Церкву, не можуть примусити забути приниження, яких зазнало місто в 1527 р. Армія з 18 000 ландскнехтів, німецьких найманців, вступає до Рима наприкінці весни, віддаючи його на поталу вогневі та мечеві й залишаючи по собі зґвалтованих монахинь, убитих священників, зруйновані вівтарі, загублені реліквії та викрадені багатства. Місто спустошене через втечу його жителів та вигнання художників і письменників. Рим, спаплюжений і ображений, здається переможеним: начебто все корумповане папство доби ренесансу було засуджено та покарано за ганебну поведінку. Подія, яка вражає всю Європу, свідчить про необхідність католицької реформи, що оновила б Церкву, її структуру та організацію.

Тридентський собор

Таким інструментом став церковний собор, який після кількох спроб було скликано в 1545 р. Папою Павлом III, і після багатьох подій та зміни місцезнаходження він тривав до 1563 р. Собор визначає ортодоксальність католицької доктрини, намагається реорганізувати церковні установи по всій території і починає процес своєрідної акультурації і дисциплінування віруючих, що згодом отримало назву Контрреформація. Папство також вживає заходи щодо реорганізації держави і форми реалізації суверенітету. Починається процес адміністративної централізації, який спричиняє кризу консисторії[14] та зміцнення папської курії. У 1588 р., у розпал утілення цієї стратегії, Сікст V створив п’ятнадцять конгрегацій кардиналів та наділив їх функцією тимчасового духовного управління Папською державою. Серед цих конгрегацій найважливішою є Священна палата, заснована у 1542 р., що функціонує як церковний суд, покликаний попереджати і карати єресь. Дуже скоро приєднання до цієї спільноти стало необхідним, аби здійснювати політичну діяльність в курії та підніматися ієрархічною драбиною.

Священна палата

Але реалії Папської держави того часу є складними: поряд з описаними абсолютистськими процесами, аналогічними до тих, які одночасно відбуваються в інших італійських державах, помітними є прояви реакції та відсталості. Пишність столиці супроводжується кризою в сільській місцевості та в невеликих містах, які поступово стають безлюдними. Щоб задовольнити великий попит міста на м’ясо, сільські території майже повністю перетворюється на пасовище, що дає більший прибуток, аніж вирощування зернових. Інша проблема того часу, поширена й в інших державах, але особливо гостра в Папській, – розбійництво. Це явище розвивається через жорстку податкову політику уряду й загострюється внаслідок періодичного голоду наприкінці XVI ст. Тільки завдяки обіцянці Папи Сікста V амністувати тих, хто розкається, та угодам із сусідніми країнами, де негідники знаходять притулок, зростання розбійництва уповільнюється.

Суверенні території

Наприкінці століття Папська держава остаточно відновила свої позиції, втрачені після протестантського розколу. За своїм престижем вона – головний герой європейської політики і може впливати на вибір щодо юрисдикції інших територіальних держав Італії. Не випадково визначення сфер світського верховенства порівняно з верховенством Церкви стане причиною конфронтації спочатку з Міланським герцогством, а потім – із Венеціанською республікою. Однак на межі століть виникає реальність із невизначеними контурами: між кризою і розвитком, оновленням і занепадом.

Неаполітанське, Сицилійське та Сардинське королівства

Між Іспанією і Францією

Після вторгнення Людовіка XII до Італії наприкінці XV ст. південну частину півострова було розділено між Іспанією і Францією. Згідно з Гранадським договором (листопад 1500 р.) Фернандо Католику (1452–1516) відійшло місто Неаполь, Калабрія та Апулія, а Людовіку XII – Кампанія й Абруццо. Але після французького вторгнення в Неаполь у 1501 р. дві держави, незважаючи на попередні домовленості, вступили в конфлікт. Іспанська армія на чолі з Гонсало де Кордовою, маючу значну перевагу над французьким військом, перемагає його в 1503 р. біля річки Гарільяно. Наступного року в Ліоні було укладено новий договір, і Франція мусила відмовитись від усієї Південної Італії, яка протягом двох століть залишалася під впливом Іспанії. Протягом століть через характерні риси цього панування склалася своєрідна «чорна легенда», яка полягала в тому, що іспанський уряд та «контрреформована» Церква були основними причинами історичної, економічної та політичної відсталості Південної Італії.

Але пізніше, у творах Бенедетто Кроче (1866–1952), присвячених Неаполітанському королівству, буде висловлено об’єктивніше судження щодо присутності іспанців у Італії. Безперечно, Південь Італії протягом Чинквеченто був обтяжений непомірними податковим тягаром і мусив його нести, однак це є ознакою будь-якої іноземної окупації. Але також, поза сумнівом, у той самий період на цих територіях зберігався політичний та воєнний спокій. Іспанське панування на півострові здійснював орган, який мав назву Верховна рада Італії, з центром в Мадриді, до складу якої входили представники Італії й Іспанії.

Монархія і баронство

Представником іспанської корони в Неаполітанському королівстві був намісник із повноваженнями, еквівалентними повноваженням губернатора Міланського герцогства. Але, на відміну від Ломбардії, між іспанцями й старою місцевою аристократією склалося більше порозуміння. Отже, намісник часто стикається з тим, що автономія його політичної та урядової ініціативи обмежується прямим союзом – справжньою діархією – між монархією і баронством; останнє, щоб формально зберегти соціальну роль, традиційно належну йому, погоджується на істотне обмеження політичної влади. Іспанія поступово усуває місцевих жителів з урядового апарату, щоб замінити їх іспанськими представниками, також їй вдається приборкати будь-які спроби здобути політичну автономію, здійснені знаттю, яка не долучається до опору, організованого князем Салерно в 1547 р., й об’єднується із загарбниками. У 1532 р. Педро де Толедо був призначений намісником і обіймав цей пост протягом двадцяти років. Енергійний і гордий супротивник місцевого дворянства, однак, під час свого правління він не зміг змінити політичну структуру королівства. Наприклад, зазнала краху спроба у 1547 р. запровадити іспанську інквізицію: через опір знаті, котра вороже ставилась до інквізиції та вважала її найефективнішим інструментом абсолютизму, намісник мусив відмовитися від свого задуму.

Неаполь

Протягом XVI ст. Неаполь з населенням 200 тисяч жителів є найбільш густонаселеною столицею Європи. Але водночас це одна з найбідніших столиць, із тисячами паразитів та соціальною структурою, що складається переважно не з виробників, а зі споживачів. У сільській місцевості, де панують розбійники, існують також труднощі, спричинені, тягарем подвійного оподаткування, від якого страждають сільські жителі. Адже вони сплачують сільськогосподарську ренту та частку королівському збирачеві податків. У цих зонах соціальні проблеми були доволі глибокими; відбувались процеси, визначені як повторна феодалізація з істотними земельними та церковними рентами.

Кризові аномалії південних королівств

Протягом століть політична й культурна роль королівств Сицилії та Сардинії була менш помітною. Симбіоз між короною та аристократією був таким всеосяжним, що місцеві парламенти зберегли свої традиційні повноваження, оскільки, цілком підкорялися іспанським інтересам. Обидва королівства зазнавали потужного податкового тиску, що гарантувало фінансування імперської скарбниці; Сицилія продовжувала виробництво шовку-сирцю й експорт пшениці до інших європейських держав, що мав тисячолітню історію. Якщо італійська політична криза XVІ ст. стала поворотним моментом в історії країни, на Півночі держави оновлювали свій суспільний устрій, створювали нові установи або реформували старі, централізували громадські функції, яка характеризує теорію і практику сучасної держави на європейському рівні, то Південь становив аномалію порівняно з іншими італійськими територіальними державами. Брак продуктивних дій та будь-яких ініціатив, властивий королівствам Сицилія і Сардинія, схоже, віщував труднощі, які поширились майже на весь півострів протягом XVІІ ст., коли країна опинилася в стані політичної реакції та економічної депресії.

Див. також:

Італійські війни, с. 115;

Католицька Реформація і Контрреформація, с. 177;

Середземномор’я, с. 230;

Епідемії, заклади охорони здоров’я та медична практика, с. 461