Читать книгу Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 13

У XVI ст. присутність європейців у Азії була неабиякою новиною. У цей час стрімко розвивається Індія, і за сприяння мусульманських завойовників із Центральної Азії там формується імперія Великих Моголів. У Китаї династія Мін зміцнює економіку. Водночас через політичну роздробленість спершу Японія є найвідкритішою серед країн Сходу для контакту з Європою. Однак наприкінці століття вона закривається від інших і починає утискати християн.

Індія в XVI столітті: народження імперії Великих Моголів

На початку XVI ст. Індійський субконтинент є територією, роздробленою на незалежні держави – мусульманські та індуїстські. Історія цього століття, хоч і дуже складна, демонструє виникнення й розширення перших за рахунок останніх, які поступово зазнають поразок і повністю занепадуть.

Розташований у північній частині Індії Делійський султанат мав тривалу історію, яка розпочалася у XIII ст., коли мамелюки, турки-мусульмани, завоювали територію від північної Індії до Бенгалії. Перебуваючи під владою інших династій, Делійський султанат поширювався до південної Індії, аж поки в 1347 р. південні провінції не проголосили незалежність, утворивши Бахманійський султанат. Однак індуїстська імперія Віджаянагара, що домінувала на півдні Індії, зупинила подальше просування мусульман.

Делі

Делійський султанат, де зародилася надзвичайно цінна змішана культура, існував аж до 1526 р., коли нащадок Тамерлана (1336–1405) і Чингісхана (1167–1227) Захіреддін Мухаммед Бабур (1483–1530) завоював його, створив нову мусульманську державу і став першим імператором династії Великих Моголів (чия назва нагадує про давніх монголів, а за фактом – турків). Спершу Бабур завоював Узбекистан, потім з Афганістану рушив до Індії. У 1526 р. він виграв битву біля Паніпата і став володарем Індії та Агри.

Мусульманська імперія Великих Моголів поступово розширювала свої території на південь, поки не завоювала всю країну, крім деяких південних регіонів і території, де зараз розташований Афганістан. Навіть будучи значно меншою за розмірами, по суті, вона існувала аж до прибуття англійців на початку XVIII ст. Період максимального розквіту й розширення територій припав на правління імператора Акбара І Великого, котрий завершив завоювання Бенгалії і підкорив західний регіон Індії Гуджарат біля Аравійського моря, тим самим створивши величезну за розмірами імперію. Влада Акбара характеризувалася розквітом культури, чому сприяв він сам як людина з різноманітними інтересами та меценат.

Індуси і мусульмани на Індійському плоскогір’ї

Імперія Віджаянагара

На півдні Індійський субконтиненту розташовувалася індуська імперія Віджаянагара (від назви однойменної столиці), яка простягалася на Індійському плоскогір’ї або плато Декан. Імперія була заснована в 1336 р. і поступово розширилася на весь південь Індії. Вона існувала до 1646 р. За короткого правління Крішнадеварая Тулуви, котрий був не лише талановитим керівником, а й здібним воєначальником, імперія Віджаянагара пережила період розквіту після тривалої кризи. Його перемоги над традиційними ворогами – мусульманським султанатом і народами з Гаджапаті в окрузі Орісса – посилили його позицію в регіоні й дали змогу суттєво розширити території, які після його смерті охоплювали всю південну Індію. Крішнадеварая Тулува був також покровителем культури й мистецтв: у його імперії писали твори мовою телугу та будували розкішні храми, якими у південній Індії можна милуватися і досі. Його спадкоємці не були такими видатними діячами, і поступово імперія почала занепадати.

На північ від цієї імперії, у центральній частині плоскогір’я, розташовувалися п’ять мусульманських султанатів Декану: Голконда, Бідар, Берар, Біджапур та Ахмеднагар. Вони були незалежними, адже наприкінці XV і на початку XVI ст. Бахманійський султанат занепав і розпався. У 1510 р. Біджапур боровся проти португальців за владу над містом Гоа, яке втратив назавжди і яке європейці зробили важливою базою для міжазіатської торгівлі.

Конфлікти і новий баланс сил

Імперію Віджаянагара європейці також не залишають без уваги. У 1523 р. на південно-східному узбережжі Бенгальської затоки, на Коромандельському березі, португальці захопили Майлапор, який потім назвали Мадрас. Вони побудували торговельний порт і заснували віце-королівство Сан-Томе де Меліапоре. Тут вони залишалися до 1749 р.

Ці п’ять мусульманських султанатів, як правило, об’єднувалися разом проти імперії Віджаянагара зокрема з релігійних мотивів. Однак, попри певну близькість між індусами та мусульманами, постійне політичне й релігійне суперництво перешкоджало такому важливому культурному обміну. У 1565 р. у битві біля Талікота мусульманам удалося перемогти Віджаянагару, попри чисельну перевагу індусів, хоча їх самих зрадили окремі воєначальники-мусульмани.

Після цієї перемоги раджі Віджаянагарської імперії Рамараї Аравіду (1542–1565) відтяли голову, а мусульмани, що хлинули до столиці держави, пограбували її та залишили занедбаною. Ця битва суттєво вплинула на майбутнє південно-центральної Індії, адже саме відтоді розпочався занепад імперії.

На території сучасного штату Орісса, на східному узбережжі Індії, розташовувалося королівство Гаджапаті, яке було засноване у 1434 р. і мало найбільшу територію у XV ст. Мусульмани захопили його лише за три роки після падіння Віджаянагари.

Китай за правління династії Мін

Протягом усього XVI ст. у Китаї правила династія Мін, яка отримала владу ще в 1368 р. після народного повстання, що спричинило падіння династії Юань, нащадків хана Хубілая (1215–1294), онука Чингісхана – засновника Монгольської імперії.

Правління династії Мін ознаменувалося миром, розквітом культури та економіко-політичним прогресом. Також це період міцних відносин з іноземними державами, з якими китайська імперія підтримувала вигідні торговельні зв’язки.

Заможність і розквіт

Чисельність населення зросла вдвічі, зокрема завдяки розширенню території, придатної для вирощування культур. Незважаючи на розвиток тих центрів торгівлі, де економічна діяльність набувала протокапіталістичних форм, більшість населення й далі жила в сільській місцевості й займалася сільським господарством. Швидкий економічний прогрес, якому сприяла насичена торгівля з іншими країнами Азії та європейцями, все ж не змінив державної системи, що була жорсткою і не здатною скористатися цим прогресом.

Одним із найцікавіших процесів цього періоду є формування нового класу джентрі (шеньші), що означало «вчений сановник», тобто верстви бюрократів, котрі отримували державну посаду шляхом складання державних екзаменів. Шеньші походили із сільської місцевості, де керували земельними володіннями.

Абсолютна влада

Влада правителів династії Мін була абсолютною і дуже централізованою. Щонайменшу спробу запровадити автономію на місцях швидко придушували. Однак ця абсолютна влада була обмеженою через постійне втручання євнухів у державні справи. Більше того, коли імператор був зовсім малим, фактично саме євнухи керували державою.

Китай та його відносини з іншими державами

У XV ст. китайські кораблі плавали до берегів Африки та країн Близького Сходу, і кульмінацією серед цих подорожей були плавання Чжен Хе (1371–1433). Завершення китайцями великих морських експедицій також ознаменувало початок занепаду імперії Мін, активністю піратства з боку японсько-китайських корсарів та прибуття європейських флотів у води Східної Азії.

За межами країни династії Мін довелося стикнутися із загрозою вторгнення північних степових племен. Тиск із боку монгольських народів став украй небезпечним, особливо тоді, коли монгольському племені ойратів удалося розбити китайські війська і захопити імператора. Відтоді й надалі політика Китаю була насамперед спрямована на стримування народів, що тиснули на північний кордон.

Алтин-хан

Становище стало особливо небезпечним, коли в 1550 р. ватажок монголів Алтин-хан (1507–1582), котрий роками вторгався на китайську територію, разом зі своїми військами зумів дійти до Пекіна і пограбувати передмістя, тим самим викривши слабкість китайського уряду. У 1571 р. врешті-решт було підписано мирний договір, згідно з яким Алтин-хан припинив напади в обмін на спеціальні права у торгівлі. Щойно вони вирішили проблему з монголами, як з’явилася схожа загроза, і цього разу від племені маньчжурів.

Вторгнення японців до Кореї між 1595–1598 рр. і допомога, яку Китай надав вірній йому державі, що справно сплачувала податки, призвели до катастрофічних наслідків для імперських фінансів і знесилили китайський уряд.

Ще однією загрозою, вже з-за південного кордону імперії, були китайсько-японські пірати на прізвисько вокоу, котрі здійснювали незаконну торгівлю в морях між Південним Китаєм, Японією та Корейським півостровом, поступово поширюючи свою діяльність і на країни Південно-Східної Азії.

У першій половині XVI ст. вокоу захопили південнокитайське узбережжя, і це тривало поки генерал Ці Цзігуань (1528–1588) не переміг їх і не навів лад у морях південного Китаю.

1517 р.: Андраде приплив до Гуанчжоу

У той самий час до Китаю припливли португальці: у 1517 р. вісім кораблів під командуванням Фернандо де Андраде висадилися на березі Гуанчжоу. Португальці ніколи не заїжджали вглиб Китаю, не без труднощів обмежуючись торговельною базою в Макао. Макао став осередком, де португальці вели насичену торгівлю з різними країнами Азії, а особливо – з південною Японією. Однак, мабуть, найтриваліший вплив забезпечили не купці, а католицькі місіонери. Алессандро Валіньяно (1539–1606) приплив до Макао в 1578 р. й отримав дозвіл на проведення місіонерської діяльності. За ним приїхали Мікеле Руджері (1543–1607) – перший європейський китаєзнавець, Маттео Річчі (1552–1610), який приплив до берегів Макао у 1582 р. і в 1601 р. отримав дозвіл на постійне проживання у столиці. Тут, завдяки його освіченості й здатності вивчити китайську мову та культуру, він завоював повагу китайців, і ті вважали його вченим нарівні із собою. Річчі не лише поширював християнську віру, а й ознайомлював китайців із культурою гуманізму і наукою Європи в добу Відродження.

Японія в XVI столітті

У XVI ст. Японія переживала період нестабільності й оновлення, під час якого вона змінила свою політичну та соціальну структуру і набула форми, що зберігатиметься аж до середини ХІХ ст. Однак Чинквеченто було періодом великого культурного розвитку, коли розцвіли найтиповіші для японської чуттєвості традиційні мистецтва, насамперед література, а серед релігій – дзен-буддизм.

Із 1338 р., коли полководець Асікаґа Такаудзі (1305–1358) позбавив трону імператора Ґо-Дайґо, посадив свого протеже на престол і назвався сьогуном, клан Асікаґа почав контролювати центральний уряд, залишивши імператору тільки формальну владу над країною. Однак у XVI ст. могутність Асікаґа суттєво зменшилась і не поширювалася за межі столиці Кіото.

Війна Онін

Війна Онін, що тривала десять років, починаючи з 1467 р., не лише зруйнувала більшу частину столиці, а й підірвала владу клана Асікаґа, викривши його крихкість. Водночас вона також продемонструвала могутність місцевих феодалів, котрі бажали скористатися слабкістю сьогунату і таким чином збільшити свої володіння. Війна Онін, зокрема, ознаменувала кінець середньовічної культури й соціального устрою та проклала шлях до формування жорсткішої централізованої і стабільної держави під суворим контролем клану Токуґава, який, однак, здобув владу лише після тривалої і кривавої боротьби між ворогуючими кланами.

Культура Кітаяма

За правління клану Асікаґа при дворі сьогуна розвивалося високе мистецтво, покровителями яких виступали самі сьогуни. Ці люди мали почуття прекрасного, захоплювалися мистецтвом та дзен, оточували себе митцями й учителями і присвячували життя мистецтву не менше, ніж служінню державі. На особливу увагу заслуговує третій сьогун цього клану на ім’я Йосіміцу (1358–1408), котрий сприяв розвитку культури Кітаяма (від назви північного району столиці, де вона розквітла). Тут він звелів побудувати знаменитий «Золотий храм» Кінкакудзі. Крім будівництва храму, Йосіміцу також був покровителем мистецтв, а особливо театру Но, поезії та живопису, натхненням для яких були китайські картини часів династії Південна Сун. У цей період відносини з Китаєм досягають розквіту, і багато творів мистецтва потрапляють до Японії з материка. Китайські твори істотно вплинули на розвиток японського мистецтва, і були для японців зразком, а не об’єктом для сліпого наслідування.

За сприяння восьмого сьоґуна Йосімаса (1435–1490) розквітла культура Хігасіяма, центр якої розміщувався у східній частині столиці. Тут Йосімаса, намагаючись перевершити пращура, звелів побудувати «Срібний павільйон», або Ґінкакудзі, де проводили «чайну церемонію» і збиралися найвидатніші митці тієї епохи.

Прибуття європейців

Новий ступінь у торгівлі

У цей критичний момент вперше до японських берегів припливають європейці: у 1542 р. (або 1543 р.) шторм відкинув португальській корабель на острів Танеґасіма, розташований на південь від Кюсю. Відтоді європейці (а особливо португальці, котрі мали торговельну базу в Макао) розпочали торгівлю з Японією, що тривала аж до початку наступного століття. Присутність європейців на японській землі мала певні наслідки. З одного боку, було зроблено акцент на важливості торгівлі задля зміцнення економіки. Також і правителі, і місцеві пани сприяли міжазіатській торгівлі з метою збагачення та посилення власної могутності. Оскільки португальські кораблі з Китаю припливали й зупинялися у південних портах островів Кюсю, Сацума (зараз Каґосіма), Бунго (зараз Оїта), Амакуса, Хірадо, а пізніше насамперед у Нагасакі, саме місцеві даймьо (магнати) отримували від цього найбільший прибуток. Коли ближче до кінця століття країна нарешті буде єдиною, першим завданням нових лідерів було або збереження торговельної монополії за собою, або просто запобігання її формуванню.

Іншим наслідком була поява вогнепальної зброї, котра спричинила революцію в тактиці як нападу, так і захисту. Через необхідність захищатися від нового типу зброї у стратегічних пунктах держави почали будувати великі палаци. Та й під час жорстоких війн використання вогнепальної зброї відіграло далеко не останню роль у японській історії.

Католицькі місії

Слідом за європейськими торговцями до Японії прибули християнські місіонери. У 1549 р. Франциск Ксав’єр (1506–1552?) висадився в Кагосімі разом з Анджіро, японцем, котрого він зустрів у малайзійському місті Малакка і якого сердечно прийняв до своєї компанії. Відтоді почалося проповідування християнства, яке було зосереджене на острові Кюсю та навколо столиці і спершу мало дуже позитивні результати. На початку успіхам християнства сприяли самі місцеві даймьо, однак пізніше об’єднувачі країни побачили в іноземній релігії загрозу для власної, поки що крихкої, влади. Одразу почалися переслідування, які завершилися повним викоріненням християнства і закриттям для іноземців усієї держави, за винятком острова Дедзіма біля Нагасакі, де голландці могли вести торгівлю – хоч і дуже обмежену – аж до початку сучасної епохи.

Із культурного погляду зустріч із європейцями, а особливо з португальцями та італійцями під час так званого століття християнства (середина XVI – середина XVII ст.), можна розглядати як втрачену можливість. Японці вбачали в жителях Заходу загрозу для власної держави – сусідні Філіппіни вже були колонією – і навідріз відмовилися поглиблювати культурні відносини. Зображення європейцями японського суспільства, за окремими винятками, також було сповнене упередженнями та зверхнім ставленням до жителів Сходу, що аж ніяк не сприяло гармонічним відносинам між державами.

Об’єднання Японії

Знищення буддійських монахів

У 1568 р. перший етап боротьби за об’єднання Японії виграв Ода Нобунаґа (1534–1582) з Кіото. Перший серед «трьох об’єднувачів» і володар провінції Оварі в центральній Японії, після низки успішних битв, він із власним військом із тріумфом увійшов до столиці і призначив сьогуном Асікаґу Йосіакі, тим самим примусивши останнього заприсягтися, що всі політичні рішення прийматиме Нобунаґа. Шлях до об’єднання країни на чолі з одним єдиним лідером був відкритим. Також Нобунаґа знищив буддійських монахів і ліквідував великі монастирі, які фактично стали центрами незалежної влади. У 1573 р. він захопив сьогуна Йосіакі з Кіото і став володарем офіційно, тим самим припинивши тривале панування клану Асікаґа. У 1582 р. ця невпинна жага до влади над усією країною перервалася, коли Нобунаґу вбив власний генерал. Перед смертю Нобунаґа зробив спадкоємцем молодого племінника і створив раду з чотирьох великих васалів, котрі також були наставниками для юного володаря. Серед них був видатний генерал на ім’я Тойотомі Хідейосі (1536–1598), який прославився за свої здібності на полі бою й незабаром зумів позбутися своїх суперників і сам стати справжнім спадкоємцем Нобунаґи та завершити його справу. У 1585 р. Хідейосі був готовий продовжити кампанію з того місця, де її було перервано; у 1590 р. після тривалих битв проти могутніх даймьо, після підкорення Кюсю і перемоги у битві проти Ходжо в Одаварі, Японію нарешті було об’єднано. Не маючи благородного походження, Хідейосі не міг отримати розрахований лише на аристократів титул сьогуна, і взяв собі титул кампаку, тобто «регента».

У 1590 р., одразу після підкорення всієї країни, Хідейосі видав акт із трьома пунктами, за якими соціальний устрій було структуровано на чотири верстви: найвищими були буші, або самураї, котрі керують країною; потім селяни, що забезпечують харчами все населення; за ними – ремісники, а в самому кінці – купці, яких зневажали за те, що вони збагатіли, нічого не виробляючи. Ця структура з ші (самураями), но (фермерами), ко (ремісниками) і шо (купцями) існувала аж до середини ХІХ ст.

Маючи на меті завоювати Китай (караїрі), Хідейосі здійснив два походи на Корею – ворота до Китаю. У 1592 р. японська армія висадилася на півострові й вступила в марну боротьбу проти китайського та корейського війська. У 1597–1598 рр. Хідейосі розпочав другий похід, але його смерть поклала край цій ризикованій та безуспішній пригоді.

Див. також:

Дослідження та відкриття, с. 52;

Європейці на Сході, с. 64;

Шляхи на суходолі та на морі, с. 236