Читать книгу Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 15

Перші кроки Англії і Франції, спрямовані на експансію за межі Атлантичного океану, були доволі нерішучими, зокрема через внутрішні конфлікти, що розривали обидві держави. Тимчасово відкинувши можливість розширення власних територій у тропічній частині Американського материка, Франція і Англія присвятили себе дослідженням і першим, спершу невдалим, спробам колонізації східного берега Північної Америки.

По той бік Атлантики: рибалки й китолови

Поки іспанці й португальці досліджували води Атлантичного океану у пошуках нових шляхів до земель, повних золота й прянощів, інші народи, що живуть біля північної частини Атлантичного океану та Північного моря, також почали розширювати свої землі, шукаючи скромніший, однак, можливо, вагоміший ресурс для європейської економіки: рибу та китоподібних.

Від риболовства біля берегів до риболовства у відкритому морі

Протягом останніх століть Середньовіччя важливий прогрес у техніці засолювання риби дав змогу значно розширити радіус дії рибальських човнів і, відповідно, перейти від рибальства на березі, зумовленого необхідністю одразу ж продавати рибу, що швидко псується, до рибальства у відкритому морі. У свою чергу, потреба мати на борту корабля також сіль для обробки улову сприяла збільшенню тоннажу суден.

У другій половині XIV і у XV ст. англійські рибалки, котрих ганзейці витіснили з норвезьких вод, шукали нові косяки риб спершу у водах Ісландії, а потім і біля Нової Землі[11] та в Атлантиці. До них долучилися французи – бретонці, нормани й жителі прибережних міст від Бордо до Нанта, а також баски, галісійці і португальці. Потреби риболовецьких суден у Новій Землі надали поштовх створенню португальських і французьких солеварень, де поповнювали запаси і рибалки з півночі, де невелика освітлюваність не давала солі пересихати.

«Піст Сесіла»

Лише у Франції наприкінці XVI ст. було задіяно понад 500 великих риболовних суден. А найбільш розвинутий у XV ст. англійський риболовецький флот тепер зазнав кризи через Реформацію, яка зумовила відмову від посту – заборони їсти м’ясо по п’ятницях. Криза була настільки серйозною, що міністр королеви Єлизавети Вільям Сесіл (1520–1598) запропонував закон, який передбачав утримання від споживання м’яса по п’ятницях, суботах і навіть у половині дня середи. Аби не образити почуття найрадикальніших протестантів, Сесіл уточнив, що запропонував такі заходи не з релігійних, а суто з економічних міркувань: це мало надати поштовх розвитку риболовства й мореплавства. Однак подібне зауваження не завадило парламенту відхилити цей закон, назвавши його «Піст Сесіла».

Починаючи з другої половини XVI ст., води навколо Нової Землі стали не лише місцем ловлі тріски, а й майданчиком для біскайських і французьких китобійних суден. Вони розробили свою техніку у багатій на китів Біскайській затоці, а безпосередньо на Новій Землі встановили базу для переробки власної здобичі.

Шляхи на північний захід і північний схід

Маршрут до Азії

Немає сумнівів у тому, що діяльність рибалок і китобоїв сприяла збільшенню знань про вітри й складні морські течії. Також можливо, що європейські рибалки, які плавали у берегів Нової Землі, могли натрапити на Американський континент навіть раніше за Колумба. Хоч як там було, але широкі знання англійців і французів про місцеві води були однією з причин, що спонукала їх до пошуку альтернативних маршрутів до Азії через португальський шлях повз мис Доброї Надії. По суті, йдеться про один із варіантів маршруту Колумба, тобто про подорож на Схід через Захід, з урахуванням того, що між Європою й Азією було відкрито новий континент. Отже, для того, щоб обійти нові землі, слід було знайти «шлях на північний захід».

Джон Кабот

Першим, хто здійснив цю спробу, був ще один житель Генуї на ім’я Джон Кабот (1450?—1498) котрий служив королю Англії Генріху VII (1457–1509); останній раніше відмовився від послуг Колумба (1451?—1506). У 1497 р. Кабот покинув Бристоль і на невеличкому кораблі «Метью» приплив до Нової Землі. Наступного року він здійснив другу подорож, під час якої, на жаль, помер. У останній чверті століття інші англійські мореплавці намагалися знайти оманливий шлях на північний захід: серед них були Мартін Фробішер, Гемфрі Гілберт і Генрі Гудзон, на честь якого назвали річку й невелику затоку. Маршрут до Азії вони так і не знайшли, однак завдяки цим подорожам було зроблено значний внесок у дослідження північного узбережжя Північної Америки.

Водночас англійці плавали й у протилежному напрямку, тобто шукаючи маршрут на північний схід уздовж небезпечного через лід шляху, який проходив на північ від Скандинавії і Московії. Вони і цього разу не досягли своєї мети, однак їм удалося встановити нові торговельні відносини з таємничим Російським царством. У 1555 р. англійці заснували Московську торговельну компанію, мета якої полягала в розвитку торгівлі з Росією і яка отримала від царя Івана Грозного (1530–1584) право на торговельну монополію.

Джованні да Верраццано і Жак Картьє

Через двадцять років після подорожі Кабота флорентієць Джованні да Верраццано (1480?—1528), котрий служив королю Франції Франциску І (1494–1547), вирушив у плавання з тією самою метою – знайти маршрут на північний захід. Верраццано приплив до Нової Землі й у подальшому досліджував американський берег. Важливішими були результати, отримані іншим великим дослідником на службі у Франції, Жаком Картьє (1491–1557). Ще під час свого першого плавання в 1534 р. він знайшов річку Святого Лаврентія, а під час другого проплив по ній аж до того місця, де згодом було засновано місто Монреаль.

Перші спроби співпраці: Канада, Бразилія і Віргінія

Третя подорож Картьє, що розпочалася в 1542 р., не стільки мала дослідницький характер, скільки ставила мету створити поселення для колоністів і каторжників неподалік від згаданої річки Святого Лаврентія. Насправді, європейці зрозуміли, що у Північній Америці є такий дорогоцінний ресурс, як хутро, і це стало головною причиною для вторгнення до північної частини континенту. Однак кліматичні умови тут були суровими, а тубільці – незамінні партнери в торгівлі хутром – часто були налаштовані доволі вороже. Таким чином, спроби самого Картьє, так само як і Жана Франсуа де ла Рок де Роберваля, виявилися марними. Для народження французької Канади доведеться чекати наступного століття.

Ніколя Дюран де Віллеганьон

Протягом другої половини XVI ст. релігійні війни суттєво уповільнювали будь-які ініціативи монархів. Однак саме гугеноти раніше розпочали плавання до берегів Бразилії – цікаве місце не стільки через наявність там цукру, скільки через бразильське червоне дерево, або пау-бразіл; воно містило екстракт бразилін, який широко використовувався у французькій текстильній промисловості. У 1555 р. гугенот Ніколя Дюран де Віллеганьон на трьох кораблях доплив до затоки біля сучасного Ріо-де-Жанейро, де побудував форт Коліньї, названий на честь адмірала-гугенота. Однак колонія із помпезною назвою Антарктична Франція (France antartique) існувала недовго. У 1560 р. португальці знову отримали контроль над місцевістю і тим самим поклали край спробам французів створити колонії у Південній Америці.

Волтер Релі

Якщо перші спроби французів колонізувати певні території були здійснені з міркувань отримання певних економічних ресурсів – хутра, кольорових речовин, то англійці діяли через відкритий чи прихований конфлікт із королем Іспанії Філіппом ІІ (1527–1598). У 1584 р. Волтер Релі (1552–1618) отримав від королеви дозвіл на дослідження й завоювання земель у Новому Світі. Вибір місцевості, де вперше висадився Релі, що пізніше отримала назву на честь королеви Єлизавети – Віргінія, залежав як від економічного потенціалу регіону, так і від того, наскільки вона може бути зручною для створення бази – загрози для комунікації між іспанськими кораблями. Отже, незважаючи на конкуренцію, попри укладений договір, між європейськими державами – Іспанією і Португалією, до кінця XVI ст. вони твердо контролювали Новий Світ.

Виклик морському володарюванню Іспанії і Португалії

Французи й англійці не обмежували своїх амбіцій водами Атлантичного океану. У 1510 р., наприклад, три французькі каравели приплили до острова Суматра. Однак португальська влада там була настільки міцною, що, попри всі їхні зусилля, ця подорож не привела до жодних результатів. Те саме трапилося й зі спробою англійців у 1591 р. Із трьох споряджених кораблів повернувся лише один. Очевидно, що спроба Франції і Англії кинути виклик гегемонії королівств Піренейського півострова закінчилася поразкою. Досягнення Тюдорів і Валуа в дослідницькій та колонізаторській діяльності не змогли похитнути верховенства Іспанії і Португалії.

Корсари

Однак це не означає, що іспанці й португальці могли спати спокійно. Французи, англійці, а наприкінці століття ще й голландці з успіхом користувалися типовим інструментом тих, хто хоче кинути комусь виклик у морі, але не може зробити цього відкрито, – піратством або, навіть точніше, нападами корсарів. У першій половині XVI ст. переважно французькі корсари зі своїх баз у Ла-Рошелі, Сен-Мало, Дьєппі, Бордо, Дюнкерку влаштовували засідки іспанським галеонам у Атлантичному океані і португальським каракам, що поверталися з Азії з великим вантажом спецій. У 1522 р., наприклад, Жану Флері вдалося заволодіти скарбами Шокойоцина – останнього правителя ацтеків, якого запросив до Іспанії Кортес.

Прославлені діяння

У другій половині Чинквеченто на головну загрозу перетворилися здебільшого посилені англійські й голландські кораблі. У 70—80-х роках Френсіс Дрейк (1542–1596), до того як зробити знищення Непереможної армади найвищим досягненням у своїй кар’єрі, завдав низку страшних ударів по іспанських колоніях і флоту в Атлантичному океані від Панами до Канарських островів і Кабо-Верде. Навіть спокійні води Тихого океану перестали бути безпечними. У 1586 р. інший англійський корсар, Томас Кевендіш (1560–1592), зумів захопити відомий манільський галеон, який з’єднував Мексику з Манілами на Філіппінах. Кілька років потому англійці завдали ще одного удару, і цього разу – португальцям. У 1592 р. Джон Барроу захопив гігантську караку Madre de Deus, що поверталася зі Сходу із сотнями тонн перцю, прянощів та дорогоцінних каменів.

У водах Атлантичного океану межі між торгівлею, контрабандою, нападами корсарів і справжнім піратством часто були доволі розмитими. Іспанці намагалися захистити власну монополію в Атлантиці, але не завжди інтереси колоніальної експансії збігалися з інтересами Батьківщини, що пояснює потурання й спільництво, якими в іспанських колоніях користувалися ворожі до королів-католиків корсари. Плантатори вимагали знаряддя з Європи й рабів, і для їх отримання вони не цуралися жодних методів. У 60-х роках Річард Хоукінс (1562–1622) та Френсіс Дрейк заробляли на контрабанді невільників, незважаючи на протидію влади.

Див. також:

Домінування на морі, с. 57;

Франція, с. 122;

Англія, с. 136