Читать книгу Правознавство - Коллектив авторов - Страница 18

Нормативно-правові акти за юридичною силою поділяються на закони і підзаконні акти. Юридична сила – це властивість нормативно-правових актів, яка визначає їх співвідношення за змістом з іншими нормативними актами і залежить від компетенції правотворчого органу та його місця в механізмі держави.

Закон – це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який визначає відправні засади правового регулювання суспільних відносин.

Ознаки закону

1. Закон має вищу юридичну силу, тобто верховенство в системі нормативно-правових актів. Вища юридична сила закону означає, що всі інші нормативні акти приймаються на основі й на виконання закону, не можуть суперечити йому і тому є підзаконними; закон змінюється чи скасовується тільки іншим законом.

2. Закон приймається вищим представницьким органом держави (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є виключною компетенцією Верховної Ради України. Народ здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум.

3. Закон містить первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості.

4. Закон регулює найбільш соціально значущі, типові, сталі суспільні відносини в економічній, політичній, соціальній, культурній, екологічній і міжнародній сферах (наприклад, права, свободи, обов’язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій, діяльність органів законодавчої, виконавчої, судової влади і органів місцевого самоврядування, підстави юридичної відповідальності тощо.

5. Закон приймається в особливому порядку. Порядок прийняття законів в Україні регулюється Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України. Законодавча процедура включає:

а) законодавчу ініціативу – звернення суб’єктів, визначених Конституцією України, до Верховної Ради України стосовно прийняття нового закону або зміни чинного законодавства; право законодавчої ініціативи згідно зі ст. 93 Конституції України мають Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України; Національний банк України;

б) підготовку проекту закону до розгляду його Верховною Радою України;

в) розгляд і обговорення проекту закону Верховною Радою України. Законопроекти розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради України, як правило, в першому, другому, третьому читаннях. За результатами розгляду і обговорення приймаються такі рішення: повернути проект закону для доопрацювання з визначенням головних зауважень і строку доопрацювання; надіслати проекти закону на додаткову експертизу; відхилити проект закону із зазначенням причин відхилення; схвалити текст закону в цілому і винести його на всенародний референдум; прийняти закон та визначити порядок надання йому чинності;

г) прийняття закону Верховною Радою України. Закони приймаються в цілому або постатейно за результатами другого і третього читання на відкритому пленарному засіданні шляхом голосування простою або кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України залежно від характеру закону. Прийнятий Верховною Радою закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президенту України.

Президент підписує закон протягом 15 днів після його отримання та офіційно оприлюднює його або в цей же строк повертає його до Верховної Ради зі своїми вмотивованими пропозиціями для повторного розгляду (застосовує право вето). Якщо при повторному розгляді закон буде прийнятий не менш як 2/3 конституційного складу Верховної Ради, Президент зобов’язаний підписати його протягом 10 днів;

д) опублікування закону і введення його в дію. Одночасно з прийняттям закону Верховна Рада вирішує питання щодо умов його введення в дію, тобто визначення строку і порядку набрання ним чинності. За загальним правилом закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Закон оприлюднюється державною мовою в офіційних друкованих виданнях: газетах «Голос України» і «Урядовий кур’єр», Офіційному віснику України, Відомостях Верховної Ради України, Офіційному віснику Президента України.

Основним Законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Залежно від способу вираження конституції бувають писаними і неписаними. Писана конституція може складатися як з одного, так і з кількох окремих документів, прийнятих в різний час і офіційно проголошених основними законами держави. Так, Конституція Швеції складається з акта «Форма правління», акта про престолонаслідування і акта про свободу друку. Неписаною конституцією називають сукупність несистематизованих законів, судових прецедентів і звичаїв, які фактично закріплюють певний державний лад у країні, але формально не проголошені її основним законом. Неписані конституції мають Велика Британія, Нова Зеландія, Ізраїль.

Конституція – це акт установчого характеру, який закріплює засади функціонування громадянського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-територіального устрою, організації органів державної влади і місцевого самоврядування. Конституція – акт виключної властивості, вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях, є гарантом демократії, свободи, справедливості. Це стабільний правовий акт тривалої і постійної чинності. Конституція є юридичною базою решти законів, усі нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати її приписам. Норми Конституції є нормами прямої дії. Державні органи, посадові особи і громадяни при розв’язанні правових спорів і конкретних юридичних справ можуть посилатися на норми Конституції. Охорона Конституції забезпечується Конституційним Судом.

Закони за юридичною силою і порядком прийняття поділяються на конституційні і звичайні. Конституційний закон вносить зміни та доповнення до Конституції і приймається 2/3 від конституційного складу представницького органу. Звичайний закон встановлює відправні засади правового регулювання в певній сфері суспільних відносин і приймається більшістю (1/2) від конституційного складу парламенту.

За ступенем впорядкованості розрізняють кодифіковані закони, у яких узагальнюються і систематизуються норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин (приймаються у формі кодексів, Основ законодавства) і поточні закони – несистематизовані законодавчі акти, прийняті парламентом з окремих питань.

За колом осіб існують закони загальної дії – поширюються на всіх суб’єктів права незалежно від їх статусу; закони спеціальної дії – адресовані чітко окресленому колу суб’єктів, які мають особливий статус; закони виняткової дії – встановлюють винятки з загальних правил щодо обмеженого кола суб’єктів.

За часом дії закони бувають: постійні – діють тривалий, невизначений у часі строк; тимчасові розраховані на визначений у часі термін дії.

Особливим видом законів є надзвичайні закони – акти, які приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних у відповідній сфері нормативних актів.

Усі інші нормативно-правові акти приймаються на основі і на виконання законів і не повинні їм суперечити. Такі акти називають підзаконними. Сфера дії та юридична сила підзаконних актів залежать від компетенції правотворчого органу і його місця в державному апараті.

Найважливішими підзаконними нормативними актами в Україні за суб’єктами їх прийняття є:

– нормативні укази Президента України;

– постанови Кабінету Міністрів України;

– накази міністрів та керівників інших центральних органів виконавчої влади;

– розпорядження голів місцевих державних адміністрацій;

– рішення органів місцевого самоврядування та їх виконавчих комітетів;

– локальні нормативні акти (статути, положення, правила внутрішнього трудового розпорядку тощо), які діють у межах конкретного підприємства, організації, установи.

Нормативно-правові акти систематизуються.

Систематизація – це упорядкування чинних нормативних актів, приведення юридичних норм в єдину узгоджену систему з метою усунення суперечностей між ними, забезпечення доступності законодавства для всіх суб’єктів права.

Основними формами систематизації є кодифікація та інкорпорація.

Кодифікація – це упорядкування юридичних норм у процесі правотворчості на основі суттєвого перероблення їх змісту, наслідком якого є створення логічно і юридично цілісного, внутрішньо узгодженого нового кодифікованого акта (кодекс, статут, положення та ін.), що регулює певну групу суспільних відносин. Розрізняють загальну (прийняття кодифікаційних актів з усіх основних галузей законодавства), галузеву (охоплює законодавство тієї чи іншої галузі права – Цивільний, Кримінальний кодекси тощо) і спеціальну (включає акти певного інституту, підгалузі чи однорідного комплексу законодавства – Митний, Лісовий кодекси тощо) кодифікацію.

Інкорпорація – це зовнішнє упорядкування нормативних актів без зміни їх змісту, наслідком якого є збірники або зібрання, у яких нормативні акти розташовані залежно від дати їх прийняття (хронологічна інкорпорація) або за предметною ознакою (тематична інкорпорація). Інкорпорація може бути офіційною, тобто здійснюватися від імені компетентних правотворчих органів держави, або неофіційною, яка проводиться видавництвами, науковими установами, навчальними закладами, окремими спеціалістами за власною ініціативою, без спеціального доручення правотворчого суб’єкта. У першому випадку збірники нормативних актів є офіційною формою їх оприлюднення, на них можна посилатися при вирішенні юридичних справ (наприклад, Офіційний вісник України), у другому – вони мають тільки довідково-інформаційний характер.