Читать книгу Правознавство - Коллектив авторов - Страница 6

Термін «держава» вживається у трьох основних значеннях:

1) як сукупність людей, які проживають на певній території та об’єднані публічною політичною владою;

2) як політичний інститут, організація публічної політичної влади;

3) як сукупність владних організацій і посадових осіб (органів законодавчої, виконавчої, судової влади).

Приблизно до ХVІ – ХVІІ століття держава трактувалася широко і не відокремлювалася від суспільства, яке вона організовувала і представляла. Для позначення держави використовувалися такі поняття, як князівство, королівство, республіка, тиранія, правління та ін. Спеціальний термін «stato» для визначення держави як особливої політичної організації суспільства був запроваджений в літературу італійським мислителем Н. Макіавеллі (1469 – 1527).

Держава – це суверенна політико-територіальна організація публічної влади певних соціальних сил (класів, груп), яка має апарат управління і примусу, здатна робити свої веління загальнообов’язковими і виконувати як загальносоціальні, так і спеціальні функції.

Ознаки держави:

1) держава має свою територію, окреслену кордонами. Населення об’єднується і поділяється за територіальним принципом (територіальними общинами, волостями, графствами, іншими адміністративно-територіальними одиницями). Постійне населення цієї території підтримує стійкий зв’язок з державою у вигляді підданства чи громадянства і користується її захистом як усередині, так і за межами країни. Органи держави мають територіальні межі здійснення своїх повноважень; управляють певними територіями;

2) держава характеризується наявністю публічної політичної влади, яка не збігається з суспільством. У суспільстві виокремлюється верства населення, яка не виробляє матеріальних чи духовних благ, а лише долучається до управлінських справ і наділяється для цього владними повноваженнями. З ускладненням суспільних функцій відбувається кількісне зростання професійних управлінців, влада набуває інституціоналізованого характеру, тобто здійснюється за допомогою окремих органів і установ – апарату держави. У своїй діяльності держава спирається на організоване легальне і легітимне примушування, має спеціальні органи примусу (армію, поліцію, пенітенціарні установи тощо);

3) держава встановлює і збирає податки, робить позички і надає кредити, тобто формує матеріальну базу, необхідну для утримання державного апарату і фінансування загальносоціальних функцій держави. Податки – це безоплатні, постійні платежі на користь держави (казни). Вони існували як у натуральній, так і в грошовій формі. Спочатку це був додатковий продукт, у подальшому суспільство перейшло до регулярного збору данини, а ще пізніше – до введення і сплати податків;

4) держава здатна видавати закони та інші правові акти, з допомогою яких веління державної влади набувають загальнообов’язкового характеру;

5) держава володіє суверенітетом.

Суверенітет – це властивість державної влади бути верховною і юридично незалежною від будь-якої іншої соціальної влади, самостійно здійснювати свої функції в межах національного і міжнародного права.

Державний суверенітет розглядається у двох аспектах: як внутрішній і зовнішній. Верховенство державної влади всередині країни (внутрішній суверенітет) виявляється:

а) у поширенні влади на все населення і громадські організації країни, а також на тих, хто перебуває в межах екстериторіальності (наприклад, на осіб та установи, які знаходяться за кордоном);

б) у можливості скасувати або визнати незначними вияви іншої соціальної влади (у суспільстві можуть існувати різні види соціальної влади – партійна, профспілкова, виробнича, сімейна та інші, але вищою владою, рішення якої обов’язкові для всіх громадян, організацій та установ, володіє тільки держава);

в) у наявності у державної влади силової основи (збройні сили, органи охорони громадського порядку, каральні установи);

г) у безпосередньому здійсненні владних повноважень через законодавство, державне управління, правосуддя.

Незалежність державної влади на міжнародній арені (зовнішній суверенітет) виявляється в тому, що держава як суб’єкт міжнародного права є рівноправним учасником міжнародного спілкування, безпосередньо укладає договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговими представництвами, сприяє зміцненню миру та міжнародної безпеки.

Суверенітет держави необхідно відрізняти від суверенітету народу і суверенітету нації. Суверенітет народу ґрунтується на визнанні всього правомочного населення країни джерелом і носієм влади, на його праві самостійно визначати свою долю, безпосередньо або через представницькі органи брати участь у розробленні політики держави, контролі за її діяльністю. Суверенітет нації – це її повновладдя, реальна можливість визначати характер свого національного життя, політична свобода, здатність політичного самовизначення аж до відокремлення і створення самостійної держави.