Читать книгу Історія речей. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 4

Хто з нас забуває поглянути на себе в дзеркало, коли виходить з дому або повертається з роботи, школи, дитсадка чи просто з прогулянки? Ну хіба що деякі зовсім малі діти (серед них теж, між іншим, чимало таких, хто зацікавлений своїм зовнішнім виглядом!). Без дзеркала людина почувається не дуже комфортно, от і створили «чарівне скло» наші пращури ще близько п’яти тисяч років тому… Щоправда, хоч чарівне, але ще не скло: найдавніші люстерка робили з каменю (часто використовували, наприклад, гематит) і металів: золота, срібла, бронзи, міді, олова. Пізніше з’явилися дзеркала з гірського кришталю. Були і свої, місцеві, пристрасті. У Китаї, наприклад, поверхні, що відбивають зображення, створювали з обсидіану (його легко було відполірувати до блиску). А народи Середземномор’я для своїх потреб використовували пластини бронзи; частіше всього це були диски, один бік яких полірувався, а другий вкривався візерунком. Іноді умільці робили дзеркала «з секретом». Наприклад, невеличке японське дзеркало кінця XVIII століття цікаве ось чим: якщо пустити ним «зайчика» на стіну, на ній чомусь виникне… сяючий Будда! А в монгольському дзеркалі XVII століття на світлі з’являється постать богині Тари. Секретом таких «казкових» поверхонь у Китаї володіли ще в епоху Західної Хань, тобто в 206 році до нашої ери. Але, на жаль, таємницю появи загадкових зображень люди втратили. Марно спеціалісти багатьох країн (у тому числі й китайські вчені!) намагалися збагнути, як виникають фігури. Скоріш за все, древні майстри вміли відливати дзеркала так, щоб прошарки бронзи застигали й охолоджувалися неодночасно: тонкі – раніше, товсті, з рельєфним малюнком, – пізніше. У такий спосіб пластина мала мікродеформації, але розгледіти їх неозброєним оком було неможливо. Інша річ – при світлі, яке проектувало контури прихованого малюнка.

У людей збереглося якесь особливе ставлення до дзеркал. Їх побоювалися в давнину, а в наш час існує немало повір’їв, пов’язаних з поверхнями, які мають властивості відбивати. Колись наші пращури, заглядаючи в річку чи в калюжу, вважали, що на них з води дивиться власна душа. А чому ж інакше «потойбічна» людина піднімає праву руку, коли людина підвела ліву?! Отже, загавишся – потрапиш у царство мертвих… У давнину дзеркала існували не тільки для того, щоб давати людям можливість роздивлятися свої обличчя. У першій половині VI тисячоліття до нашої ери якийсь умілець вперше виготовив дзеркало з вулканічного скла. Трохи згодом стало зрозуміло, що поліроване каміння теж годиться для цієї мети. І тільки через тисячу років люди почали використовувати метали. Ці речі були талісманами, їх тримали не для повсякденних потреб, а для проведення певних ритуалів і вважали вікном до царства мертвих. Тож заглядати в їх холодну поверхню знічев’я було небезпечно. А от для певної мети й особливим чином – будь ласка! Наприклад, шамани спеціальними «місячними» дзеркалами збирали вночі росу. Живильну вологу потім перетворювали на ліки; самі дзеркала теж використовувалися в процесі «діагностики» й лікування. Круглі диски, на думку древніх, мали особливі властивості, очищували приміщення. З того часу повелося, що той, хто з півдороги повернувся додому, повинен обов’язково подивитися у дзеркало: воно очистить людину і подарує їй захист і підтримку її ж духу. А воїни брали в походи невеличкі блискучі пластинки, щоб… відбивати смерть! Існували акустичні пластинки, які починали «співати» під дією сонячного проміння. А дзеркала, за допомогою яких можна було розпалити вогнище, ставали в нагоді мандрівникам та воїнам. Увігнута поверхня блискучих пластин давала можливість фокусувати промені у вузький пучок. Ним можна було підпалити клоччя чи деревину. Вважається, що саме запалювальні дзеркала дали можливість Піфагору знищити кораблі ворожого флоту. І, звичайно ж, таємничі поверхні використовували для пророкування і ворожби (цей звичай, до речі, досить популярний і в наш час).

Венеціанське скло

У середині ХІІ століття в Європі почали видувати зі скла посуд. Внутрішню його частину заливали розплавленим оловом, отримуючи подобу кривого дзеркала. Посудину таку розбивали, і її шматки вставляли в оправу. Звичайно, що подібні люстерка спотворювали зображення, проте, за браком кращого, вони мали величезний попит. На початку XVI століття французькі майстри почали виготовляти пласкі дзеркала; для цього скло змочували ртуттю, після чого до його поверхні приклеювали тонку фольгу з олова.

У Венеції протягом багатьох століть працювали над удосконаленням дзеркальної поверхні. Перші знамениті венеціанські люстерка «народилися» в XIII столітті. Їхнє виробництво було секретом родини майстрів, тому й коштувало «чарівне скло» недешево – близько 68 000 ліврів. А на початку XVI століття брати Андре і Доменіко з Мурано зробили справжній переворот у виробництві цієї речі. Вони змогли розрізати гарячий скляний циліндр і розкачати його на мідній стільниці. Це було перше листове дзеркальне полотно – блискуче, прозоре і з мінімальним спотворенням зображення.

Незважаючи на атмосферу секретності, дзеркала почали з’являтися також у Німеччині та Франції. А ось у Росії перші заводи, що випускали люстерка, побудували тільки при Петрі I. Надто живим було повір’я, буцімто таємниче скло подарував людям диявол… Селяни пов’язували блискучу поверхню з нечистою силою, отже і не поспішали призвичаюватися до «небезпечної» речі. А 1666 року Православна Церква взагалі заборонила тримати вдома великі настінні дзеркала.

«Казкове» скло – насправді найбільш загадкова річ серед тих, що оточують людину. Його якості і досі вивчають учені та представники нетрадиційних наук. Але замість того щоб розкрити людям свої секрети, дзеркала продовжують ставити перед здивованими людьми нові питання…