Читать книгу P.S. Я навчу тебе знову… - Ксана Рейлі - Страница 10

Заняття минули доволі швидко. Я вже точно звикла. Занадто довго ховалася від цього світу й тепер розуміла, що дарма. Я так само часто згадувала ті миттєвості, коли поруч були вони. Пам’ятала, як завжди поверталася додому, де на мене вже чекав мамин найсмачніший на світі борщ, який я просто обожнювала. А ще булочки з маком чи домашнім варенням. Деколи я відмовлялася, бо намагалася почати правильно харчуватися чи сісти на дієту, але довше двох тижнів ніколи не могла протриматися.

Після пар я відразу ж зателефонувала тітці Люді, але через постійні затори вона могла приїхати в центр лише пізніше. Тож я вирішила просто погуляти містом. Сама не помітила, як зупинилася біля улюбленої пекарні мами. Рука потягнулася до клямки, і я зайшла всередину, вдихаючи неймовірний аромат свіжої випічки. Мама завжди любила приходити сюди й купувати щось смачненьке, а я так раділа, коли бачила паперовий пакет із цієї кондитерської.

Я підійшла до стелажів і почала їх розглядати. Так багато еклерів, пончиків, булочок і тортиків, що мені захотілося купити все. Урешті-решт, вибрала булочку з пломбіром. На вулиці їсти не хотілося, тож я просто підійшла до столу, який був там один, і сіла на стілець. Відкусивши невеличкий шматочок, широко усміхнулася, адже так скучила за цим. Навіть згадала, коли ми з подругою приходили сюди на перервах між парами. Шкода, що ми з нею більше не спілкуємося.

Тітка Люда все ж дісталася центру, і ми пішли в кінотеатр. Спочатку було складно, адже, побачивши закохані парочки, я вмить згадала, як часто ми ходили сюди з Олегом. Та потім я все ж зібралася з думками й вирішила не зважати. Фільм був не дуже цікавим, але допоміг хоч ненадовго про все забути. Здається, тітці Люді дуже сподобалася ця романтична комедія, адже вона так щиро сміялася, що навіть я усміхнулася. Після фільму ми пішли по магазинах, але я так і не купила собі куртки. Натомість тітка скупила майже весь магазин.

– Ох, мені так сподобався цей фільм. – Вона почала ділитися враженнями, коли ми вийшли з торгового центру. – А актор, який грав головного героя, такий красунчик.

– Тут сперечатися не буду, – засміялась я, а жінка взяла мене під руку.

– Щось мені так не хочеться повертатися додому, – сказала тітка й поглянула на мене краєм ока. – Ти не заперечуєш, якщо ми ще трохи погуляємо містом?

– Залюбки.

– От і чудово!

Ми пройшлися центром, а я зробила їй декілька фотографій. Тітка мала дуже щасливий вигляд. Можливо, у неї хтось з’явився? На вулиці вже стемніло, а холодний вітер неприємно обдував обличчя. Тітка Люда запропонувала сходити кудись на каву, я погодилася й повела її до такої знайомої кав’ярні.

Ми зайшли всередину й сіли за один зі столиків. Я підійшла до Роми, щоб зробити замовлення.

– Радий тебе знову бачити, – усміхнувся до мене хлопець і кивнув у бік тітки. – Здається, це вперше ти тут із кимось.

– Так склалося, – просто відповіла я й замовила каву.

– Я принесу вашу каву, – сказав хлопець.

– Добре, дякую.

– Сподіваюсь, у тебе все гаразд, – раптом заговорив він до мене, і я трохи розгублено поглянула на нього.

– Так, зараз у мене доволі непоганий період.

– Хочу нагадати, що моя пропозиція досі чинна.

– Яка пропозиція?

– Прогулятися містом. У мене все ще є надія, що ти колись погодишся.

– Я подумаю, – відповіла я й попрямувала до нашого з тіткою столика.

Вона усміхнулася, коли я сіла навпроти, але ця усмішка мені геть не сподобалася.

– Що таке? – запитала я й уважно подивилася на неї.

– Та нічого. – Тітка знизала плечима.

– Ти сьогодні якась особливо радісна, – зауважила я й помітила, що їй на телефон надійшло повідомлення. Вона швидко прочитала його й мило усміхнулася, а потім почала щось друкувати. – Мені здається чи в тебе дійсно хтось з’явився?

– Ну, я б не сказала, що це щось серйозне, але в нашу лікарню прийшов новий лікар. – Вона сором’язливо відвела погляд. – Він старший за мене, але зовсім трохи. Ми познайомилися, і… ми одне одному подобаємося. Не знаю, що з цього вийде, але мені приємно з ним спілкуватися. Навіть дуже.

– Я така рада за тебе, – широко усміхнулася я й узяла її за руку. – Ти справді заслуговуєш на це.

– А ще виявилося, що ми були знайомі раніше. Коли я проходила практику в одній із лікарень, він був там інтерном. Ми навіть спілкувалися трохи, але він тоді був одружений.

– А де тепер його дружина?

– Ваша кава, – урвав нашу розмову Рома. – Смачного вам.

– Дякуємо, – усміхнулася до нього тітка. Коли він пішов, вона нахилилася ближче до мене. – Цей хлопець не зводить із тебе очей.

– Та ні, тобі здалося, – сказала я й насупилася.

– Ну, не знаю, але він дуже милий. – Вона надпила свою каву й задоволено усміхнулася.

Потім тітка розповідала про свою роботу, але про того чоловіка, з яким вона тепер спілкується, так більше й не говорили. Можливо, з цього дійсно щось вийде. Я дуже тішилася з того, що вона почувалася щасливою.

Ми допили каву й повернулися додому. Мене все ще хвилювало те, що Рома знову запросив мене на прогулянку. Звісно, я могла б погодитися, бо він справді здавався непоганим хлопцем, але обручка на пальці зупиняла.

Наступного дня потрібно було йти на тренінг, тож я посиділа на парах до першої години, а потім просто не знала, що робити стільки часу. Знову гуляти містом не дуже хотілося, але й повертатися додому на декілька годин не було сенсу.

– Дівчата, хто піде зі мною в салон суконь? – раптом запитала Ярина, коли ми вийшли з аудиторії.

– Коли? Зараз? – Олена глянула на подругу.

Я звикла до компанії дівчат, тому спілкуватися з ними було навіть приємно. Та й вони, здається, уже встигли звикнути до моєї присутності. Особливо Олена, яка спершу мене недолюблювала.

– А навіщо тобі сукня? – поцікавилася я.

– Наступної суботи я маю йти на весілля до своєї двоюрідної сестри, але все ще не знайшла гарну сукню, а часу обмаль.

– Я можу піти з тобою, – сказала я й поглянула на годинник. – У мене ще п’ять вільних годин.

– Чудово! Оленко, а ти? – Ярина подивилася на дівчину.

– Тільки якщо ми потім підемо кудись поїсти, – відповіла та, розсмішивши нас. – Страшенно хочу чогось смачненького.

– Добре, якщо йдеться про їжу, я завжди за, – усміхнулась Ярина та прочитала якесь повідомлення на своєму телефоні. – Усе, ходімо.

Ми зайшли у великий магазин суконь. Я заворожено їх розглядала. Мені завжди подобалися такі різні речі, а ось ці довгі, блакитно-сірі надзвичайно припали до душі. Тут було ще й дуже багато весільних суконь. Я мимохіть поглянула на свою обручку й покрутила її на пальці. Можливо, я вже була б заміжня або вибирала б собі сукню. Напевно, я вибрала б якийсь скромний варіант, але щось дуже ніжне. Сльози заслали очі, але я швидко й непомітно їх витерла й сіла на диванчик біля Олени. Ярина вже приміряла близько десяти суконь, але ніяк не могла вибрати. Виявилося, що ми з Оленою порадниці нікудишні, адже всі шати так личили дівчині, що мені сподобалося все.

– Ну і нащо було вас брати, якщо ви навіть не можете допомогти мені вибрати? – дорікнула Ярина.

– Я ж кажу, щоб ти взяла те, зелене, – сказала я, а Олена похитала головою. – Воно дуже пасує до твого темного волосся. Ну й Оленка зі мною погоджується.

– Вона просто вже хоче їсти. – Ярина важко видихнула та знову подивилася на себе в дзеркало. – А мені так подобається ця червона.

– Тоді бери її.

– Не знаю.

– Все! Бери червону й пішли. – Оленка підвелася й узяла свою маленьку сумочку. – Я вже скоро тут помру з голоду.

– Ой, не перебільшуй.

Ярина все ж узяла червону сукню, але потім, коли ми сиділи в кафе, постійно говорила, що варто було взяти іншу. Як не намагалися ми переконати її в протилежному, вона й слухати не хотіла.

З дівчатами я провела майже весь вільний час, і якби випадково не глянула на годинник, то забула б про тренінг. Я швидко зібралася й попрощалася з подругами, адже мала лише п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися того будинку. Приблизно стільки часу й треба було, але я дуже втомилася весь день ходити на підборах, тому трішки запізнилася. Та схоже, що не лише я була непунктуальною, бо біля під’їзду помітила Остапа.

– Запізнюєшся, Марто, – сказав він, коли я підійшла до нього. Як завжди, без привітання.

– І тобі привіт, – відповіла я та примружила очі. – Ти теж запізнюєшся.

– У мене була вагома причина. Я радий, що ти все ж вирішила прийти. – Він усміхнувся й відчинив двері під’їзду, пропускаючи мене. – Проходь.

– А ми сьогодні знову будемо щось розповідати чи, може, ти розкажеш свою історію? – запитала я, коли ми підіймалися сходами.

– Доки ти ходитимеш на ці тренінги, я не розкажу, – відповів він. Я насупилася й різко розвернулася до нього.

– Тобто?

– Ти – моя студентка. – Він уважно глянув на мене, але я помітила легку усмішку. – Звідки я можу бути певен, що ти не розкажеш про мою проблему всьому університету?

– По-перше, я майже ні з ким не спілкуюся, а по-друге…

– Що по-друге? – Під його проникливим поглядом мені завжди було ніяково, а зараз, у цьому темному під’їзді, ще більше.

– Можна я писатиму в тебе дипломну? – раптом запитала я, хоча й сама не очікувала такого.

– Ого, здивувала ти мене. – Чоловік засміявся, хоча я говорила серйозно. – Ходімо, бо вже далеко за шосту.

– Ну то що? – перепитала я, але він просто пройшов повз мене й відчинив двері.

Остап махнув рукою, щоб я пройшла всередину, так і не відповівши. Не варто було цього говорити. Звісно, він не погодиться. Але ж він і не відмовився.

– Ти знаєш, що минуло вже десять хвилин, відколи почалося заняття? – без сорому запитала Аріна в Остапа, а помітивши мене, узагалі зробила здивований вираз обличчя. – О, і принцеса тут з’явилася. Чесно кажучи, зовсім не очікувала знову тебе побачити.

– Я теж дуже рада твоїй компанії, – із сарказмом відповіла я й повісила своє пальто на вішак.

– Ріно, не хвилюйся через моє запізнення, – звернувся до неї Остап. – Ти ж знаєш, я маю й інші справи. Отже, сьогодні доведеться трішки вас затримати. Добровільно, звісно ж.

– Або обійтися без чаю, – сказала Аріна, й Остап засміявся.

– Ну, ти без чаю точно не обійдешся. Сьогодні наше заняття присвячене гарним спогадам. Це може бути якась приємна миттєвість із дитинства чи навіть учорашнього дня. Отож, почнемо ми знову з Катерини, а наприкінці всього заняття я поділюся з вами найщасливішою миттєвістю з власного життя.

Усі по черзі розповідали свої історії, а я намагалася згадати мить, про яку можна було б розповісти. Можливо, мені дуже пощастило, адже я не могла виокремити щось одне. Проте ще більше мене цікавила історія Остапа. Здавалося, що так само, як він бачить наскрізь мою зломлену душу, я бачу його. Можливо, сьогодні мені відкриється невеличка частинка його життя. Та лякало одне: тепер він дуже мене цікавив.