Читать книгу P.S. Я навчу тебе знову… - Ксана Рейлі - Страница 3

Рік і чотири місяці потому

Я стояла у ванній кімнаті та вдивлялася у своє обличчя в дзеркалі. Чи готова я повернутися до нормального життя? За цей рік я надто схудла й мала жахливий вигляд. Синці під очима, тьмяне волосся, червоні від постійних сліз очі. Цікаво, чи покохав би Олег таку дівчину? Напевно, він навіть не глянув би на мене. Весь рік я була в розпачі й не бачила сенсу у своєму існуванні, не розуміла, для чого живу. Не хотіла нічого й цілими днями сиділа у квартирі, переглядаючи фотографії та відеозаписи з рідними, яких утратила в один жахливий день. Емоційний зрив був настільки сильним, що я навіть не пішла на похорони. Вони не дозволили, сказали, що я не витримаю, а я послухала. Бо це була правда…

– Марто, у тебе все гаразд? – почувся за дверима голос моєї тітки Люди. Вона часто про це запитує після того випадку…

– Так, не хвилюйся, – відповіла я й дістала косметичку.

Тітка завжди намагалася підняти мене на ноги, повернути до життя, навіть приводила психологів, але всі вони стверджували, що я адекватна, що сприймаю це все нормально, тож допомога мені непотрібна. На жаль, вони не знали, що я добра акторка й теж психолог, хоч і не дипломований. Та, можливо, скоро це зміниться. Я щосили намагалася довести їм, що нормальна, що ця трагедія мене не зламала. Однак усе це було суцільною брехнею. Два місяці тому я знайшла фотографію зі своїми батьками. Вони були такі щасливі, адже того дня я вступила до університету. Мама завжди мріяла, щоб я здобула вищу освіту, стала великою людиною. Батько ж просто пишався моїми досягненнями, навіть такими незначними. Тож я прийняла надто складне для мене рішення – повернутися до університету. Страшно було йти туди, але я відчувала: щось зміниться, бо вчиняю правильно. Не хотілося тільки з’являтися в такому жахливому вигляді. Ще більше я боялася, що мене почнуть жаліти.

Навчання розпочалося ще понад місяць тому, а я лише сьогодні наважилася вийти з цих чотирьох стін. Дістала з косметички тональний крем і почала наносити його на обличчя товстим шаром, щоб приховати всі синці й утому. Чорним олівцем намалювала стрілки на очах, щоправда, не з першого разу. Бездоганно вирівняла волосся, нафарбувала губи помадою. Яскраво-червоною, щоб приховати весь біль у серці, що прозирав у моїх очах. Надягнула чорний гольф із довгими рукавами, щоб ніхто не побачив шрамів на моєму зап’ястку – прояв зневіри та слабкості. Чорні джинси ще більше підкреслювали мою худорбу, але саме так я хотіла з’явитися на людях.

– Як же я рада, що ти нарешті прийшла до тями після такого жахіття, – сказала тітка Люда, коли я зайшла на кухню.

– На жаль, це дуже складно, – холодно мовила я й почала готувати собі каву.

Тітка Люда – мамина сестра. Їй не пощастило мати дітей, але вона завжди про них мріяла. Любила мене страшенно й після трагедії забрала до себе. Відтоді я живу з нею. Якби не вона, я, напевно, уже була б з ними.

– Мартусю, я сподіваюся, що тобі сподобається в університеті. – Вона усміхнулася до мене й поклала руку мені на плече.

– Мені завжди там подобалося, але побачимо. – Я краєм ока поглянула на цю жінку, яка щосили намагалася замінити мені маму. Але вона не буде нею ніколи, просто не зможе. – Я лише хочу отримати диплом, бо батьки мріяли про це.

– Вони пишалися б тобою.

Я відвела погляд, ковтаючи сльози, і пішла до себе в кімнату. Невже це завжди буде так боляче? Чомусь щоразу, коли згадують батьків чи Олега, я не можу стриматися. Швидко покліпала очима й подивилася на стелю, щоб не зіпсувати макіяж, який робила доволі довго.

Я підійшла до тумбочки біля ліжка й висунула верхню шухляду. Відразу ж помітила її – невелику червону коробочку, в якій була обручка. Одразу ж після трагедії мама Олега змусила мене з’їхати з його квартири. Я б і так це зробила, бо було надто тяжко морально, але це образило. Я теж страждаю від такої втрати, але вона не підтримала мене, навпаки, почала звинувачувати. І я дозволила їй вилити на мене відро бруду, бо не могла протистояти. Моя душа була понівеченою, а серце зневірилося. Збираючи речі, знайшла цю обручку. Від того розридалася ще дужче, адже зрозуміла, що саме того вечора він хотів зробити мені пропозицію.

Я витягнула обручку з коробки та знову замилувалася маленьким камінчиком. Мені завжди подобалися такі прості й мінімалістичні речі.

Легенько усміхнулася крізь сльози й надягла обручку на палець правої руки. Так, можливо, це дивно і хтось подумає, що я збожеволіла, але обручка на пальці створювала відчуття, ніби Олег поруч зі мною.

Я надягла чорне пальто та взула черевики на підборах. Усе виглядало надто агресивно й зухвало, але тепер я буду лише такою. Цей образ стане першою сторінкою мого нового життя. Ніколи більше не буде так, як раніше.

Я йшла містом, слухаючи, як підбори цокають по бруківці, і розглядаючи місцеву архітектуру. Понад рік не виходила на вулицю, хіба що на кладовище, а тепер, вдихнувши свіжого повітря, шкодую про це.

Факультет психології розташувався в самому центрі, тож людей було дуже багато. Ніколи не любила шуму, а тепер і геть відвикла від нього. Обійнявши себе руками, я озиралася навсібіч, згадуючи, як колись радісно ходила цими вуличками. Шкода, що доля інколи буває такою жорстокою та руйнує всі мрії.

Я помітила вивіску кав’ярні, і в роті відразу ж з’явився присмак мого улюбленого горіхово-карамельного лате. Як же скучила за ним. Трохи вагаючись, зупинилася біля дверей, але потім усе ж відчинила їх і зайшла. Нічого не змінилося, анічогісінько. Я відчула дивну ностальгію, а потім помітила за барною стійкою хлопця, який працював тут, скільки пам’ятаю цю кав’ярню. Він завжди усміхався до мене й інколи промовляв цікаві фрази, які я ніколи не сприймала як флірт. Цікаво, він ще пам’ятає мене? Навряд чи, адже минув уже понад рік. Колись я приходила сюди щодня. Можливо, знову приходитиму.

– Доброго ранку! – привітався до мене хлопець і широко усміхнувся. – Не можу повірити, що це ви! Як же довго вас не було.

– Дивно, що ви мене пам’ятаєте. – Я розгублено подивилася в його зелені очі.

– Вам як завжди? – Хлопець з очікуванням глянув на мене, а я лише кивнула.

Забравши свою каву й залишивши чайові, я вийшла з цієї кав’ярні з якимось дивним відчуттям. Хлопець попрощався зі мною й побажав удалого дня, а я дійсно була здивована, що він досі пам’ятає мене. Та ще й не забув, що я п’ю лише це лате.

Я поглянула на екран телефона й усвідомила, що вже запізнилася на першу пару. Оскільки я зовсім не цікавилася розкладом, довелося піти до дошки оголошень. Сесію за третій курс я склала на «відмінно», тому змогла поновитися вже на четвертий. Знайшла на дошці розклад своєї групи й дізналася, що перша пара – семінарське заняття з психології особистості й соціуму. Схоже, щось змінили, бо цей предмет уже був на третьому курсі. Тоді викладав приємний немолодий дядечко, який дуже полюбляв поговорити, тож на парах ми лише те й робили, що слухали його розповіді. Кожне семінарське заняття завершувалося невеликою самостійною роботою, яку всі дружно списували з Інтернету, а викладач удавав, що не помічає цього. Колись мені це не дуже подобалося, але тепер я не відмовилася б іще раз усе це пережити. Викладачеві я подобалася, бо інколи розмовляла з ним на парі. А ще, наскільки я пам’ятала, цю пару можна прогулювати, отже, він не скаже, що вже місяць, відколи почалося навчання, а я щойно з’явилася.

Я неквапом попрямувала до вже знайомої аудиторії. Біля дверей чомусь стало надто бентежно. Напевно, я задовго була асоціальною. Ковтнула трохи кави, ледь чутно постукала й зайшла. Як же я здивувалася, побачивши за викладацьким столом не того старого дядечка, а якогось молодого чоловіка. Він оглянув мене і неприємно усміхнувся.

– Добрий день, – тихо сказала я й уже зібралася сісти на одне з вільних місць.

– Може, ви аудиторією помилилися? – почула я його грубуватий, але з приємною хрипотою голос. – Щось я не помічав вас раніше ні на лекціях, ні на практичних заняттях.

– Не помилилася, – відповіла я, ступивши ще крок.

– І яке ж ваше прізвище? – запитав він і подивився в журнал.

– Білецька.

– Білецька… Білецька… – Він знайшов моє прізвище в журналі й невдоволено похитав головою. – Шість пропусків! Ви ще жодного разу не були на парі. А якби прийшли на першу лекцію, то знали б, що я не дозволяю запізнюватися на заняття більш ніж на десять хвилин, хіба що ви заздалегідь мене повідомите. І ще у мене є особливе правило: на мої пари з кавою не приходять.

Я здивовано й навіть розлючено подивилася на нього. Молодий чоловік, а поводиться як пенсіонер. Скільки йому? Напевно, це вперше я так прискіпливо розглядала чоловіка. Надто темні очі й чорне, неохайно зачесане волосся, легка щетина, виразні вилиці та пряма лінія щелепи. Мені не подобалися такі люди, як він. Засуджують інших, не знаючи їхніх проблем. Так, я дійсно втратила багато часу, але ж мені було непросто. Ледве змусила себе прийти сюди, а тепер не мала жодного бажання тут сидіти.

– Ну, і чого ви стоїте? Можете йти. – Він подивився на мене й усміхнувся. – Обожнюю таких відповідальних студентів. Сьогодні я вам усе одно ставлю ще один пропуск, і зустрінемося вже на талоні. Якщо ви дуже захочете вчитись і відпрацюєте всі заняття, які пропустили, то, може, і дотягну вашу оцінку до трієчки. До побачення, Білецька! А ми продовжуємо наше семінарське заняття…

Він так мене розлютив, що хотілося вилити каву йому на голову. Але я стрималась і показово допила її в аудиторії, а потім ще й нервово кинула стаканчик у смітник, так, щоб було чутно на весь кабінет. Викладач прискіпливо поглянув на мене, але промовчав.

– До побачення! Не знаю, правда, як вас звати. Думаю, більше не зустрінемось, – буркнула я та вийшла з аудиторії.

Перший день, і такий жахливий. А цей викладач просто нестерпний, і я не уявляю, як буду тут. А може, ну його? Може, знову засісти у квартирі й просто плакати? Згадувати їх, переглядати фотографії, мріяти, уявляти, що було б, якби Олег уцілів… Я просто не знаю, що робити далі…