Читать книгу P.S. Я навчу тебе знову… - Ксана Рейлі - Страница 6

Я прийшла додому й сіла на ліжко, роздивляючись візитку. Хіба мені потрібна допомога? Я ж нормальна адекватна людина. Так, трохи зломлена й більше схожа на якусь пластмасову ляльку, але це і є я справжня. Бо іншою вже ніколи не буду. Та життєрадісна, закохана, щаслива Марта пішла разом із ними в холодну землю, а я просто існую в цьому образі, приховуючи свої смуток і біль.

– «Я навчу тебе знову жити»… – тихо прочитала я, а потім просто зім’яла цю візитку й кинула кудись у кут кімнати. – Мені непотрібна допомога… Непотрібна… Я нормальна! Нормальна!

Мої руки затремтіли, а на очах з’явилися сльози. Я кричала, сміялася, а потім заридала. Упавши на коліна, обхопила голову руками. Просто не витримала. Чому ж так боляче?

– Не минає! – крикнула я і вдарила кулаком об підлогу. – Не минуло…

Знову не стрималася, дала слабину. Може, справді ненормальна? Я повільно підвелась і попленталась у ванну кімнату. Глянула на себе в дзеркало й гірко засміялася. По щоках розмазалася чорна туш, а на губах усе ще була червона помада. Хотілося все це змити, відчути нарешті легкість і спокій. Навіть не роздягаючись, я зайшла в душову кабіну й сіла на холодну плиту. Спершись спиною об стіну, міцно заплющила очі, але сльози й далі текли по моїх щоках. Увімкнула холодну воду, здригнулася, коли струмінь пройшовся по моєму тілу. Спочатку було холодно, але потім я звикла. Змокла до нитки. Волосся, одяг – усе було мокрим. Я обхопила руками коліна та знову заплакала. Здавалося, цей біль ніколи не мине, не залишить мене, житиме у серці, а я… Я просто божеволітиму від усього цього, не витримаю. Я тремтіла та здригалася, але мені було так байдуже до холоду. Якби ж поїхала тоді з ним, якби ж була поруч, якби ж лежала тепер із ними. Було б легше… Скільки я мучила себе запитанням «За що?», але жодного разу не знайшла відповіді. Я підняла руку й подивилася на маленьку обручку. Річ, яка могла б зробити мене найщасливішою дівчиною в усьому світі. Шкода тільки, що це стало моєю згубою. У моїй голові царювали дурні мрії, які ніколи не здійсняться, і думки, що все могло б бути інакше. Я повільно зняла мокрий гольф і подивилася на білі рубці. Відразу ж пригадалося відчуття холодної сталі на ніжній шкірі. Я похитала головою. Не можна про таке думати. Я ж нормальна…

Зібравшись із думками, я все ж вимкнула холодну воду та привела себе до ладу. Соромно, що так зламалася, хоча й вірила: це більше не повториться. Та вдіяти із собою теж нічого не могла.

Я зняла весь мокрий одяг і переодягнулася в суху піжаму. Тітка Люда була на нічній зміні, тому я сиділа в цій квартирі одна. Можливо, саме це і стало поштовхом до прояву слабкості. Коли ця жінка була поруч, я намагалася доводити їй, що зі мною все гаразд.

Я зайшла на кухню, увімкнула чайник і підійшла до вікна. Дивлячись на вогні нічного міста, згадувала вечірні прогулянки з Олегом, і усмішка мимохіть з’явилася на обличчі. Нам подобалося гуляти вечорами, а тепер я була просто самотньою дівчиною. Якби ж то він кинув мене чи знайшов собі іншу. Напевно, це було б легше, бо я знала б, що він живий і, можливо, навіть щасливий. Було б не так складно й не так боляче.

За цими думками я не помітила, коли саме закипів чайник, тому довелося вмикати його знову. Я сиділа й пила чай, обмірковуючи свою ситуацію. Стільки часу була певна, що не потребую допомоги, але щойно знову опиналася за крок до помилки. Невеличкі білі шрами не лякали мене. Вони нагадували про спокій, який я відчувала тієї миті. Знову подивилася на них, і стало соромно. Хіба мама похвалила б мене за такий вчинок? А Олег, напевно, подивився б із такою відразою… Як я могла навіть думати про таке? Хіба це вихід?

Я повернулася у свою кімнату та знайшла ту візитку. Розвернула її й помітила номер телефону, адресу, сайт. І, звісно, те, що написав викладач. Уперше за цей рік я витягнула ноутбук і ввімкнула його. Серце стиснулося, адже я знала, що там наша заставка – світлина, яку ми колись зробили на березі моря. Намагалася не зважати на неї, тому, швидко натиснувши на значок Google, почала чекати. Уже за декілька хвилин я опинилася на сайті Ковальчука й переглядала його. Там не було жодних пояснень чи уточнень, лише графік і програма. Тренінги відбувалися двічі на тиждень, щосереди та щонеділі, о шостій годині вечора. Я дуже сумнівалася, що варто йти туди, тому просто закрила ноутбук і лягла на ліжко.

Намагалася заснути, але думки вкотре тортували. Не знаю, коли саме, але я таки заснула. Зранку йти на пари геть не хотілося, але ж того дня мала бути лекція в Ковальчука, тому варто було піти. Тиждень промайнув непомітно. Здавалося, лише вчора сиділа на його парі, а тепер знову мусила слухати цього розумника. Сподівалася, що він забуде про свою пропозицію, адже я вперто вирішила не йти на ті його тренінги.

Мій одяг досі валявся у ванні мокрою купою. Я швидко його розвісила й почала збиратися. Дуже довго не знаходила нічого чорного, але це й не дивно – колись я ненавиділа цей колір. Олег, навпаки, любив його. Я ж віддавала перевагу ніжним кольорам і просто обожнювала блакитний. Єдина чорна річ, яка в мене була, – сукня з довгими рукавами. Добре хоч, що вона була нижче колін, – мені ніколи не подобалися короткі речі. Як завжди, навела стрілки, нафарбувала губи яскраво-червоним, бо тільки так почувалася впевненіше.

Було прохолодно, ще й дощ лив, збираючись у калюжі. Із самого ранку мені було зле, починався нежить. Напевно, учорашній холодний душ допоміг мені не лише зібратися з думками, але й захворіти. Пречудово! Я забігла в кав’ярню, складаючи парасолю. Із подивом помітила за стійкою бару якусь дівчину.

– Доброго ранку! – Вона широко усміхнулася до мене, а я лише кивнула у відповідь.

– Мені, будь ласка, горіхово-карамельне лате, – попросила я, бо не знала, яку каву готував мені Рома.

– Тут чи з собою? – Дівчина почала щось вводити в комп’ютер.

– Тут, – відповіла я й сіла за якийсь столик.

Скоро моя кава була готова. Я почала пити й поринула в роздуми. У кав’ярню заходили веселі та щасливі люди, навіть лютий дощ не псував їхнього настрою. Чому ж у мене все так складно? Ці постійні докори на долю… Напевно, я ніколи їх не позбудуся. Вони вічно краятимуть мені серце й полонитимуть розум.

– Біля вас вільно? – почула я приємний чоловічий голос і підняла голову. Помітивши, що це Рома, ледь усміхнулася, але й здивувалася.

– Так, – тихо відповіла я, а хлопець сів зі своєю кавою навпроти.

Він виглядав зовсім інакше, а ще я чомусь була рада його бачити.

– Не зміг оминути це місце, бо знав, що ти будеш тут. – Хлопець усміхнувся до мене. – Сподіваюся, ти не заперечуватимеш, якщо ми перейдемо на «ти».

– Та ні, не заперечуватиму. Насправді, я здивувалася, коли не побачила тебе на барі, – сказала я й легенько усміхнулася до нього.

– Ну, я ж не працюватиму тут завжди. У нас позмінно. Один тиждень працюю я, один – Катя, – він кивнув у бік дівчини.

– Просто тоді, коли я ходила сюди раніше, ти був щодня, – сказала я, бо й справді пам’ятала про це.

– Я працював тоді по буднях, відпочивав у вихідні, але торік ми вирішили виходити так.

– Гм, зрозуміло.

– А ти студентка? – Він пильно поглянув на мене.

– Так. Навчаюся на психологічному факультеті.

– У мене там друг викладає. Можливо, ти навіть знаєш його.

– Сумніваюся, – збрехала я й відвела погляд. – У нас же багато викладачів.

– Ну, цього ти точно запам’ятала б.

– Невже такий особливий? – Я уважно подивилася на хлопця, бо добре знала, що він говорить про того Ковальчука.

– Він рятівник. – Рома замислився й подивився у вікно. – Допомагає тим, хто вже нічого не хоче в цьому житті.

– А хіба є такі люди? – Я поглянула на свою обручку й утомлено зітхнула. – Мені час іти.

– Почекай! – Хлопець різко схопив мене за руку. – Як тебе звати?

– Марта, – ледь чутно вимовила я, відчуваючи приємне тепло його руки.

– Тобі личить. – Він усміхнувся по-справжньому, щиро, а потім підвівся. – Не хочеш прогулятися зі мною містом?

– В-вибач. – Я висмикнула свою руку й пішла з кав’ярні.

Усе було якось дивно. Рома здавався хорошим хлопцем, але я не могла. Хіба нормально заводити стосунки з іншим, якщо в серці назавжди один-єдиний? Так, він безмежно далеко, але ця обручка нагадує мені його сині очі. Це ніби клятва, що я ніколи його не зраджу.

Я прийшла на пару за декілька хвилин до її початку й сіла за одну з останніх парт. Того разу Ярина вирішила послухати свою подругу, тож я сиділа зі студенткою, яка забігла останньої миті. Ковальчук гучно зачинив двері, а в аудиторії запанувала тиша. Він знову розповідав про мотивацію, але я майже не слухала. Усі мої думки поверталися до подій сьогоднішнього ранку. Раніше я навіть не замислювалася про те, що колись зможу закохатися в іншого. Хіба це не зрада? Я покрутила обручку на своєму пальці та згадала його милу усмішку. Стало соромно за свої думки, тому я просто підняла голову та спрямувала свій погляд на викладача.

– Білецька, підійдіть до мене, – попросив він, коли пара завершилася й усі почали розходитися.

– Слухаю, Остапе Сергійовичу. – Я зупинилася біля нього й поглянула в його темні очі.

– Що ти вирішала? – запитав викладач і склав руки на грудях. Схоже, він навіть не помітив, що перейшов на «ти».

– Щодо чого? – Я вдала, що нічого не розумію.

– Ти добре знаєш, про що я. – Він примружив очі й підійшов ближче. І знову ці надто терпкі парфуми. – Я хочу переконатися, що ти прийдеш, щоб записати тебе до групи.

– У цьому немає потреби, мені непотрібна ваша допомога, – упевнено сказала я й помітила, що він уважно роздивляється моє обличчя.

– Гаразд. Тоді покажи мені свої руки!

– Що? Я цього не робитиму! – обурилася я, та чоловік міцно схопив мою ліву руку й підняв рукав сукні, дивлячись на білі шрами. – Що ви робите?

– Я все ж запишу тебе до себе в групу, і якщо раптом вирішиш прийти, то зніми свою маску. Там таких не приймають. – Він відпустив мою руку, але дивився на мене без осуду й без жалю.

– А може, це справжня я? – Я підійшла ближче до чоловіка. – І мені байдуже до твоїх тренінгів. І зміни парфуми. Надто терпкі.

– А ти витри цю помаду. – Він опустив погляд на мої губи. – Вона надто яскрава. І якщо ти думаєш, що за нею ніхто не побачить твого болю, то дуже помиляєшся. Я бачу його наскрізь, тому чекатиму на тебе в неділю. Щасти тобі, Марто!