Читать книгу P.S. Я навчу тебе знову… - Ксана Рейлі - Страница 9

Ми зайшли до кафе в центрі міста й сіли за один зі столиків. Дівчата обговорювали якусь свою знайому, а я геть не розуміла, про що вони. Згодом нам принесли меню, і я взялася зосереджено його читати. Давно не бувала в якихось закладах, хоча раніше залюбки ходила. З моєю колись найліпшою подругою ми мали звичку щотижня відвідувати нове кафе, ресторан чи просто якусь кав’ярню. Ну а цей заклад, схоже, відкрився нещодавно, бо раніше я його не бачила.

– Що ви будете? – запитала Ярина, розглядаючи меню.

– Я хочу їсти, тому пропоную взяти піцу на всіх, – відповіла Олена й подивилася на мене.

– Я не заперечую, – відповіла я й закрила меню.

– Чудово! – Ярина покликала офіціанта та зробила замовлення. – Дівчата, я сьогодні такого хлопця на зупинці бачила! Він такий, як із книг, їй-богу. Я ледь не закохалася в нього.

– Ні, не вірю я в таке. – Олена похитала головою. – Із власного досвіду скажу, що кохання з першого погляду – це все дурня.

– Але ж коли ти бачиш людину, у тебе відразу складається про неї певне враження, – засперечалася Ярина. – Вона тобі може сподобатися або ні.

– Це радше симпатія, але аж ніяк не кохання. – Олена важко видихнула. – Зовсім у нього не вірю. Потрібно свідомо ставитися до стосунків. Та й узагалі, якщо в тебе є хлопець, це тебе до чогось зобов’язує, а мені це непотрібно, бо краще бути самостійною й незалежною дівчиною.

– Хіба тобі не хочеться, щоб хтось просто зателефонував тобі, надіслав якесь миле повідомлення чи запросив тебе на побачення? – втрутилась у розмову я, усміхнувшись. – Я теж колись думала, що кохання – це зовсім неважлива річ, доки один випадок не зруйнував усе. Знаєте, треба цінувати те, що маєш. Я впевнена, уже скоро з’явиться той, завдяки кому ти зміниш свої погляди.

– Ну не знаю. – Олена подивилася на Ярину. – Просто бути самою так добре. Ніхто тобі не вказує, не виносить мозок, не влаштовує сцени безглуздих ревнощів. Живеш собі на втіху.

– Звісно, але одноманітність набридає, – сказала я.

– А в тебе є хлопець? – раптом запитала Ярина й кивнула на мою обручку. – Чи це вже наречений?

– Т-так, – ледь чутно вимовила я, ковтаючи клубок у горлі, – тобто ні.

– Ясно, – мовила дівчина, ніби розуміючи, що я не хочу про це розповідати. – О, нашу піцу несуть.

Дівчата ще щось розказували й обговорювали, а я просто слухала й інколи кидала свої фрази. Не скажу, що мені не сподобалося спілкування з ними, але й подругами я їх поки що не назвала б. Не дивно, що Ярина вирішала запитати в мене про обручку, але я не змогла дати їй ніякої відповіді. Ще зарано було розповідати їй про свою біду.

На пари ми все ж повернулися – саме була остання з них. Олена вперто намагалася нас відмовити, але на семінарське заняття ми мали таки піти.

Додому я поверталася в доволі гарному настрої, уже якось звикла до цієї буденності. Сьогодні ще й зайшла в магазин і купила деякі продукти. Напевно, треба буде сказати тітці, що я хочу знайти роботу. Навряд чи вона заперечуватиме, адже це теж певною мірою спілкування й новий колектив. А от знайти таку роботу, щоб була до вподоби, дуже складно. Уже ввечері, шукаючи вакансії в Інтернеті, я вкотре переконалася в цьому.

– Марто, я вдома! – крикнула тітка з коридору, коли прийшла з роботи.

– Привіт, – озвалася я, щойно вона зайшла до вітальні.

– Я так утомилася. – Вона сіла на диван поруч зі мною. – Добре хоч, що завтра вихідний. Ти що робиш?

– Шукаю роботу, – відповіла я, і тітка здивовано поглянула на мене. – Не буду ж я завжди сидіти в тебе на шиї.

– Та це ж чудово. – Вона усміхнулася. – Я рада, що ти нарешті намагаєшся вписатися в наше суспільство. Ти ж знаєш, що мені не шкода для тебе грошей, але якщо ти справді хочеш працювати, то я буду дуже щаслива.

– Дякую. – Я усміхнулась і міцно взяла її за руку. – Ти завжди мене підтримуєш, а я навіть не знаю, як віддячити тобі. Насправді, дуже рада, що життя залишило мені тебе.

– Ох, Марто, облиш. – Вона обійняла мене, і я відчула на очах сльози. – Ти неймовірна дівчина й заслуговуєш бути щасливою. І я впевнена, що так і буде.

Ми ще трохи посиділи мовчки, а потім пішли готувати вечерю. Шкода, що в тітки Люди нема дітей – вона була б чудовою мамою. На жаль, доля обділила її цим так само, як і заміжжям.

Зранку я прокинулася з великим небажанням іти на пари, але це вже стало звичкою, тож я, як завжди, встала й почала збиратися. З кожним днем ставало холодніше, адже лише місяць залишився до початку зими, а я ще носила чорне пальто. Мій зимовий пуховик був яскраво-червоним, тому тепер був недоречним. Доведеться придбати собі нову чорну куртку. Я підійшла до дзеркала й помітила, що стала краще виглядати. Обличчя вже не було таким блідим, а синці під очима майже зникли. Та й сон значно поліпшився порівняно з тим, що було раніше. Я, як завжди, намалювала стрілки, а губи підвела червоною помадою. Хай там що кажуть, але поки що інакше не буде.

– Марто, ти пам’ятаєш, що сьогодні після пар ми з тобою йдемо в кіно? – заговорила до мене тітка Люда, коли я зайшла на кухню.

– Пам’ятаю, – відповіла я, кивнувши. – Я зателефоную тобі, коли в мене завершиться лекція, і тоді десь зустрінемося.

– Гаразд. Я тут подумала, що ми можемо ще й пройтися магазинами. Раніше це тобі подобалося, тож можна купити тобі щось.

– Добре, – погодилась я й сіла пити чай. – Мені саме потрібна зимова куртка, бо в пальті скоро буде холодно ходити.

– От і чудово! Може, ти й мені допоможеш щось підібрати, бо час уже оновити гардероб.

Тітка радісно усміхнулася мені й почала готувати. Я випила чаю й поснідала, хоча раніше не робила цього. Потім уже попрямувала на факультет.

На вулиці справді було прохолодніше, ніж зазвичай. Напевно, скоро доведеться надягати куртку. Дехто й сьогодні йшов у теплому верхньому одязі й шапці. Я ж навіть шарфа не накинула, бо була в гольфі. Після чергового пориву вітру я щільніше закуталась у своє пальто й прискорила ходу. Побачивши вивіску улюбленої кав’ярні, без вагань зайшла всередину. На барі був Рома, тож я мимоволі усміхнулася, побачивши його.

– Доброго ранку, – привітався він і подарував мені свою чудову усмішку. – Вам як завжди чи каву за особливим рецептом?

– За особливим рецептом, – відповіла я й дістала гроші.

– Тут чи з собою? – автоматично запитав хлопець.

– Тут.

– Тоді сідайте, а я принесу ваше замовлення.

– Гаразд, – я кивнула й поклала десять гривень у скриньку для чайових, а потім сіла за один із вільних столиків.

Я вдивлялася у вікно, спостерігаючи за звичайними перехожими. Була лише восьма ранку, але місто вже давно не спало. Люди постійно кудись поспішають, не помічаючи звичайних радощів. Кожного поглинає буденність навчання чи роботи, і це стає твоїм єдиним заняттям. Зранку прокинутися, зібратися, бігти на пари чи на роботу, поговорити з друзями й урешті-решт повернутися додому. У такому розкладі складно викроїти час на щось інше. Мало хто захоче у вихідні йти на якісь курси чи у спортзал. А отже, ці звичні речі забирають у нас забагато часу. Переважно ми просто сидимо в Інтернеті, забуваючи про все на світі.

Рома приніс мені каву, а я все ще просто дивилась у вікно.

– Про що замислилася? – почула я поряд голос Остапа. Ну звісно, ні тобі «привіт», ні «добрий день».

– Роздуми про життя, – відповіла я.

– Можна хоч присісти біля тебе? – запитав Остап, а я здивовано поглянула на нього.

– Навіщо?

– Разом подумаємо, – чоловік знизав плечима й сів навпроти з кавою, яку, схоже, збирався пити, ідучи вулицею. – То про що думаєш?

– Про буденність, – відповіла я й видихнула. – Оце навчання, робота й інші непотрібні речі забирають у нас забагато часу.

– Чому ти вважаєш, що навчання й робота – непотрібні речі? – Він здивовано підняв одну брову та сперся на спинку стільця. – Так, завжди стає нудно, коли починає набридати ця одноманітність, але коли її нема, нам хочеться скоріше до неї повернутися. От як часто після канікул тобі хотілося повернутися до університету чи навіть до школи? Спочатку тобі подобалося сидіти вдома й нічого не робити. Іноді ти могла поспілкуватися з якимись друзями чи хлопцем. У вихідні ви могли десь погуляти, але вже за тиждень-два сидіти вдома набридало. Ти починала сумувати за тими ж одногрупниками чи навіть навчанням.

– Але ж дуже часто саме через це в мене немає часу на інші речі, – усе ж вирішила сперечатися я.

– Наприклад? – Чоловік уважно подивився на мене.

– Через практику в іншому місті я не змогла приїхати на день народження тата. Через «важливий» модуль мені не вдалося зустрітися з родичами, які приїхали сюди лише на один день.

– Я впевнений, що під час практики в тебе було стільки веселих, приємних чи навіть неприємних спогадів, що ніякий день народження тата з цим не порівняти. – Він вирівнявся й підсів ближче. – У твоїй теперішній ситуації я б сказав так само. Наскільки я зрозумів, ви завжди святкували дні народження? – Остап поглянув на мене, а я кивнула. – А така практика у твоєму житті була лише раз. Не бачу нічого поганого в тому, що замість звичного святкування дня народження батька ти весело провела час із одногрупниками й викладачами. А з родичами ти ж усе одно побачилася. Можливо, тобі й хотілося провести з ними весь день, але натомість ти написала модуль, який вплинув на твою майбутню оцінку.

– Ну, так, але… – Я хотіла посперечатися, та не могла дібрати слів.

– Мені подобається, як ти мислиш, – сказав Остап і підвівся зі стільця. – Я, звісно, теж волів би зайнятися тим, чого дійсно хочу, а не сидіти та слухати, як студенти намагаюся довести мені свої знання. Та не завжди в житті буває так, як ми хочемо, тож залишається це приймати. Ти не йдеш на пару?

– Іду, – відповіла я, спостерігаючи, як він надягає своє чорне пальто.

– Ти перевіряла час? До початку заняття ще п’ять хвилин, – сказав він, і я лише тепер помітила, що навіть не надпила каву.

– І нащо тільки я говорила з тобою? – буркнула я й теж підвелася.

– Тобі ж подобається зі мною спілкуватися, я бачу, – просто сказав він.

– Усе ти бачиш, усе ти знаєш.

– Не все. Насправді, ти та ще загадка, яку я поки що лише намагаюся розгадати.

– Ти й так знаєш мою проблему, тож ніяких загадок уже нема. – Я подивилася на нього, а він зробив замислений вираз обличчя.

– Я впевнений, що це аж ніяк не вся проблема.

– А мені цікаво, яка проблема у тебе? – Я підійшла ближче й подивилася просто в його темні очі. – Що пережила людина, яка тепер допомагає знедоленим душам? У тебе ж теж є складна історія, еге ж? Я бачу.

– Ти вже запізнилася на пару, – просто сказав він, не відводячи від мене погляду.

– Зауважу, що ти теж, – сказала я.

– У мене немає сьогодні першої пари. – Він переможно усміхнувся.

– А в мене зараз лекція у чудового викладача, який, на відміну від декого, дозволяє запізнюватися. – Я взяла свою сумочку та пройшла повз нього. Люблю, коли останнє слово залишається за мною.

– До зустрічі на завтрашньому занятті, Марто, – сказав він, коли я вже була біля дверей.

– Якщо я прийду, звісно ж, – крикнула насамкінець я та вийшла на холодне повітря з широкою усмішкою на вустах. Останнє слово таки було за мною.