Читать книгу P.S. Я навчу тебе знову… - Ксана Рейлі - Страница 2

Час не лікує, не дає забути Все те, що більш не повернеться. Ці спогади вбивають та ламають люто, Коли ж та доля мені усміхнеться? Я пам’ятаю кожну ту розмову, Та як тепер без тебе важко жити, Але я вірю, що навчить мене хтось знову Сподіватись, вірити, любити…

Чи бували у вас такі миттєвості, коли здавалося, що саме зараз ви найщасливіша людина на всій планеті? Я завжди жила в любові своїх батьків. Єдина донька, яка ніколи не сперечалася й завжди прислухалася. У мене настільки близькі взаємини з матір’ю, що тепер вона – моя найліпша подруга, і єдина теж. Так, я дуже прив’язана до своїх батьків і навіть не уявляла свого майбутнього за межами нашої квартири, доки не з’явився він…

Я познайомилася з Олегом на першому курсі університету. Це було кохання з першого погляду, від якого я втратила голову. Мене не хвилювали навчання й думка батьків, єдине, що мало значення, – він. Дивно, але коли я вперше його побачила, то щось невідоме наче вдарило мене в самісіньке серце. Олег для мене став усім, тому вже за рік ми вирішили жити разом.

Залишати батьків було дуже важко, але мені, тоді ще дев’ятнадцятирічній дівчині, хотілося самостійного життя без їхньої опіки. Спочатку було складно через мою велику прив’язаність, але Олег якимось чином став для мене найважливішою людиною.

Учора я нарешті склала свій останній екзамен із цієї сесії, а хлопець чомусь вирішив, що це варто відсвяткувати. Я думала, що ми лише вдвох погуляємо містом чи, може, сходимо разом у кіно, але він повідомив, що сьогодні в нас буде сімейна вечеря.

– Марто, я зараз заберу твоїх батьків і привезу сюди, а ти поки побудь тут, гаразд? Тим паче мої мама з татом теж уже скоро будуть, – сказав Олег, коли я поралася на кухні.

– Слухай, а може, не варто влаштовувати цю родинну вечерю? У нас же не якесь свято чи річниця. Це ж просто кінець ще одного семестру, – заперечила я й подивилася в його бездонні сині очі, які зачарували мене з першого ж дня.

– Ти вже така доросла. – Він підійшов до мене впритул із широкою усмішкою на вустах. – Ще лише рік, і ти отримаєш диплом бакалавра, і час уже й про сім’ю подумати.

– Яку ще сім’ю? – засміялася я.

– Нашу. – Хлопець заправив пасмо мого світлого волосся мені за вухо й подивився просто в очі. – Сьогодні ввечері чекай на сюрприз.

– Ей, я ж не люблю сюрпризи!

– Цей тобі сподобається, навіть дуже. – Олег швидко поцілував мене в губи. – Я вже давно мав їхати, а ти мене заговорила.

– Можна я з тобою поїду? – запитала я, поклавши свої руки йому на шию.

– А хто зустріне моїх батьків? – він примружив очі. – Та й узагалі, у мене дуже серйозна розмова до твого батька, яку тобі не можна чути.

– Яка ще розмова? – здивувалася я й подивилася на нього великими очима.

– Дізнаєшся потім. – Він знову поцілував мене, а я відповіла йому зі всією любов’ю. – Я тебе не просто кохаю, а обожнюю.

– Іди вже! – з усмішкою сказала я й легенько вдарила його по плечі.

– Ей, а ти хіба не скажеш, що теж мене кохаєш? – Хлопець удав, що образився.

– Скажу лише після твого сюрпризу, – відповіла я, склавши руки на грудях.

– От же ж уперта! – крикнув Олег і попрямував до коридору.

– За це ти мене й любиш! – з усмішкою крикнула йому я.

Цікаво, чи так буде завжди? За весь час, що ми разом, у нас була лише одна серйозна сварка, яка завершилася примиренням і справжнім щастям. Хай там що, але наше кохання таке сильне, що переможе все, я знаю. Певна, що більше ніколи й нікого не зможу покохати так, як Олега. Моє серце належить лише йому…

Уже за пів години на порозі з’явилися Олегові батьки. У нас були непогані стосунки, хоча його мама й не дуже любила мене. Діна Василівна завжди була милою зі мною в присутності Олега. Коли ж його не було поряд, вона намагалася образити мене будь-яким чином.

– Привіт, Марточко! – усміхнулася вона й узялася мене обіймати.

Акторка вона пречудова, і я вкотре переконалася в її здібностях. Петро Миколайович схвально подивився на свою дружину, а потім обійняв мене й поцілував у щоку. Він був дуже доброю людиною, і я дійсно полюбила його.

– А де Олежик? – запитала жінка й безцеремонно пішла на кухню.

– Він поїхав забрати моїх батьків, – відповіла я, спробувавши усміхнутися. – Вони вже скоро будуть.

– А твої батьки не могли на таксі приїхати? – поцікавилася вона й сіла за стіл.

– Олег хотів про щось із ними поговорити. – Я взялася розкладати тарілки. – Сказав, що це щось серйозне, але не уточнив, що саме.

– Ти бачила, яка на вулиці погода? – Вона подивилася на мене своїми ясними, як літнє небо, очима. – Дощ весь день, а ти так просто відпустила його? Невже твої батьки такі бідні, що навіть не знайшли грошей на таксі?

– У них є гроші, – тихо відповіла я й засоромлено відвела погляд.

Для цієї жінки гроші були найважливішою річчю на світі, тому вона завжди вважала мене нерівнею для свого сина. Так, мої батьки не були багатими, адже вони звичайні робітники. Мама – бібліотекар, тато – електрик. Вони мріяли, щоб я стала психологом, тому про іншу професію я навіть не замислювалася.

– Може, ти вже нарешті підеш кудись на роботу, а не сидітимеш на шиї в мого сина?

– Ви ж знаєте, що Олег цього не хоче.

– Так, Діно, облиш! – звернувся до дружини Петро Миколайович. – Нас запросили на вечерю, а ти прийшла й бурчиш чогось.

– Я бурчу? Я? – Вона розлючено подивилася на нього. – Я дбаю про свого сина, а ти навіть не помічаєш, що його використовують.

– Досить! – Він глянув на неї такими очима, що вона відразу ж замовкла.

Щоб хоч якось виправити цю напружену ситуацію, я вирішила приготувати всім чай. Минуло вже більше години відтоді, як Олег поїхав по моїх батьків. Я телефонувала йому, але його не було на зв’язку. Те саме з батьками. Я хвилювалася й навіть почала нервово терти руки. Що ж це таке? Олегова мама встала зі стільця й заходила колами кімнатою.

– Ну й де вони? – Вона подивилася на мене, та я лише знизала плечима.

– Мали б уже бути, але, може, щось сталося… – почала я.

– Щось сталося? – крикнула жінка й подивилася на мене. – Що ти таке говориш? Дурепа.

– Я не маю на увазі…

– Мені байдуже! Сподіваюся, що колись мій син отямиться й побачить, яка ти насправді.

Вона люто поглянула на мене, та я не відступала. Ми вели неприховану війну очима, бо я не збиралася через неї втрачати своє щастя. Цю зорову баталію перервав телефонний дзвінок. Петро Миколайович прийняв виклик, потім повільно підвівся й почав уважно слухати. Від емоцій, які відобразилися на його обличчі, мені стало страшно. Я теж підвелася та схвильовано подивилася на нього.

– Що? – крикнув чоловік і прикрив рота рукою. – Ти впевнений, що це його автомобіль? Із ними все добре?

Я зрозуміла: сталося щось погане. Серце ледь не вистрибувало з грудей від хвилювання. Боюся… Страшенно боюся за нього.

– Що таке? – Олегова мама підійшла до свого чоловіка.

– На перехресті неподалік звідси сталася аварія. Схоже, це автомобіль нашого сина, і… – він подивився на мене, – твоя мама, на жаль…

– Що? – тихо запитала я й підійшла до нього.

– Вона померла на місці, – сказав чоловік і поклав руку мені на плече. – Твого батька й Олега зараз везуть у лікарню. Стан критичний, але надія…

– Це неправда! – не повірила я й захитала головою. – Не може бути. Це… Ні… Неправда…

– Марто, я розумію, тобі важко, але нам варто поїхати в лікарню. – Він обійняв мене, і я заплакала, уткнувшись обличчям у його плече.

Як же так? Моя мама, моя люба матуся померла. Хіба може бути ще жахливіше? А батько? Господи… А Олег? Усвідомлення того, що їхнє життя під загрозою, пройняло мене, наче струм.

– Мій синочок? – заридала Діна Василівна. – Чого ти стоїш? Поїхали в лікарню!

Ми їхали дуже швидко. Я ніяк не могла заспокоїтись. Подивилася в небо, коли вийшла з автомобіля, але все застилали сльози.

– Не забирай їх, прошу, – прошепотіла я й побігла в лікарню.

Я не могла усвідомити, що моя мама померла. Кляті сльози душили, але була віра, що тато й Олег виживуть. Вони повинні жити, адже я не зможу без них. Я просто помру… Олегова мама ридала в кріслі в залі очікування, а Петро Миколайович намагався заспокоїти її. У мене ж не було ніякої підтримки, та й не буде ніколи, адже мами вже нема. Я більше не могла й не хотіла плакати, але розридалася ще дужче, коли з реанімації вийшов лікар і мовив: «Мені шкода».

Я втратила всіх… В один клятий день у мене не залишилося нікого. Я схопилася руками за голову й упала на підлогу в порожньому коридорі лікарні. Дуже вдарилася колінами, але мені було байдуже. Душа боліла в тисячу разів дужче, ніж тіло. Біль краяв серце, різав тупим ножем душу й катував спогадами. І тепер… Тепер я приречена на вічні страждання, бо така рана не гоїться. Вона з кожним днем більшає, і ти стаєш неживою, бездушною, бракованою.

– Це неправда! – кричала я крізь ридання. – Неправда! Ні! Ні! Будь ласка, не забирай їх! За що? Що я зробила, що ти забираєш їх у мене? Чому не я?.. Чому ти не забрав мене?!

Я рвала на собі волосся, била кулаками об підлогу й ридала, а потім… Потім мене спробували забрати, але я пручалася, кричала, штовхалася, бо мені треба було до нього. Мені треба було побачити його сині очі, почути його голос, востаннє сказати, що я кохаю його…