Читать книгу P.S. Я навчу тебе знову… - Ксана Рейлі - Страница 7

Усю суботу я провела в роздумах, але так і не змогла вирішити. Мене справді здивувало те, що Остап Сергійович бачить мене наскрізь. Не цей образ, а ту Марту, яка ховається десь у глибині моєї душі. Його професіоналізмом можна лише захоплюватися, але ці його загадковість і самовпевненість ваблять. Він зацікавлює та змушує слухати. Може, таки варто спробувати? Сумніви ятрили душу, бо було дуже складно говорити про свій біль. Буде боляче згадувати, а він захоче, щоб я розповіла свою історію. Та чи готова я відкрити своє серце, поділитися зі світом власними переживаннями, оголити душу…

– Ти кудись збираєшся? – з усмішкою запитала тітка Люда, коли я зайшла на кухню одягнена.

– Так, у мене є справи, – відповіла я. – Сподіваюся, ти не образишся – я поки що не хочу говорити тобі.

– Ну що ти? Я не ображуся. – Вона підняла руку й погладила мене по голові. – Я щаслива, що ти нарешті наважилася вийти з цих чотирьох стін.

– Дякую. – Я кивнула.

– Марто, ти дуже хороша дівчинка. Я впевнена, що в тебе все буде добре. Головне, щоб ти повірила. – Вона обійняла мене, і я легенько усміхнулася. – До речі, я тут подумала, нам варто колись сходити кудись удвох. Наприклад, на піцу, у кіно, театр. Куди захочеш.

– Обов’язково колись сходимо.

– А як щодо вівторка? У мене саме вихідний. Ми могли б кудись піти після твоїх пар. – Жінка з якоюсь надією подивилася на мене, а я чомусь розгубилася.

– Не знаю. Просто…

– Гаразд, – урвала вона мене, – ти подумай, а якщо раптом захочеш, то скажи мені.

– Добре.

Вона лагідно усміхнулася й узялася готувати вечерю. Я накинула пальто й вийшла з будинку. Остап Сергійович казав, щоб я приходила не в образі, та я просто не змогла. Це означало відкритися людям, а я ще сумнівалася.

Ішла доволі швидко і з кожним кроком дедалі більше боялася. Спочатку хода була впевненою, але насамкінець я геть завагалася. Укотре поглянула на візитку, переконуючись, що адреса правильна. Це був звичайний будинок, і я вперше відчула дивний страх. А якщо він узагалі не той, за кого себе видає? Я дістала телефон і поглянула на екран. До початку було ще пів години. Я зупинилася біля якогось під’їзду й оторопіло дивилася на домофон. Що робити? Чи варто взагалі йти? Може, утекти, поки ще можна?..

– Чого стоїш? – почула я дещо грубий голос якоїсь дівчини й налякано здригнулася. – Ти до Ковальчука?

Я розгублено подивилася на неї, а вона роздратовано закотила очі. Дівчина була не дуже високою, але дуже худою. Навіть вузька чорна куртка на ній здавалася завеликою. Волосся було пофарбоване в чорний колір, а кінчики – сині. Пірсинг у носі та яскраві сірі очі, які дуже підкреслювали синці під ними.

– Ти що, німа? – Дівчина підняла одну брову, і я тільки тоді зрозуміла, що безсоромно витріщаюся на неї.

– Ох, так, я до Ковальчука, – трохи розгублено відповіла я.

– Новенька? Раніше тебе не було. – Вона натиснула кнопки домофона й відчинила двері. – Не бійся, ми не кусаємось.

– Я… я… я не боюсь, – заперечила я, хоча прозвучало це геть невпевнено.

– Одразу помітно, що ти тут уперше. – Незнайомка почала підійматися сходами. – Ну то що, ідеш?

– Ага. – Я попрямувала слідом.

Ми піднялися на другий поверх і зупинилися біля якихось дверей. Дівчина дістала ключі й відчинила їх, а я здивовано подивилася на неї.

– Я завжди тут. Це, так би мовити, моя робота. – Вона зайшла всередину.

– Відчиняти й зачиняти двері? – запитала я й пішла за нею.

– Саме так. Я просто допомагаю йому. Він постійно зайнятий, а люди часто приходять раніше. Щоб вони не стовбичили під під’їздом, я скоріше відчиняю це місце.

Це було схоже на якусь квартиру, але посередині вітальні стояли лише крісла. Їх розставили у формі кола. Усі стіни були сірими. Не надто атмосферно, більше похмуро. Дівчина зняла куртку, почепила її на вішак, а потім просто сіла на один зі стільців. Декілька секунд я стояла, а потім вирішила теж сісти. Нас поки що було лише двоє, але я чомусь відчувала страх. Не мала жодного уявлення, як саме це все відбуватиметься. За декілька хвилин з’явився якийсь чоловік, а потім ще жінка та хлопець. Самотній годинник висів на стіні, а його стрілки нещадно бігли, досягаючи шостої години вечора.

– Усім привіт! – почувся голос Ковальчука ще з коридору, і я помітно напружилася. Цікаво, як він відреагує на те, що я все ж прийшла сюди?

Та зайшов Остап Сергійович у кімнату не сам – із якимось хлопцем на милицях. У нього не було однієї ноги, і від цього мені аж морозом сипнуло за спиною. Усі погляди були прикуті до нього, але він, здається, уже звик до такого.

– Так, друзі, у нас тут є декілька нових людей, тож зовсім скоро ми познайомимося не лише з ними, але й із їхніми історіями, – почав викладач і сів на одне з крісел, просто біля тієї дівчини. – Отже, для вас усіх я – Остап, ваш друг, товариш, приятель чи просто знайомий, але в жодному разі не психолог, тим паче не лікар. Поясню, як у нас тут усе відбувається. Ми розбираємо історію кожного на частинки, намагаємося зрозуміти проблему, а вже потім шукаємо вихід. Тут немає кращих чи гірших, нема поганих чи хороших. Тут є лише ви і я. Моя історія теж не залишиться поза увагою. Отже, почнемо з того, що в нашому курсі є дванадцять занять, двічі на тиждень. Тобто один курс становить шість тижнів. Деякі присутні тут продовжили курс, але це за бажанням. Сьогодні ми не будемо обговорювати проблеми наших нових друзів, а послухаємо тих, хто тут уже не вперше. Якраз познайомимося. Катерино, почнімо з тебе.

Я простежила за його поглядом і побачила жінку середніх років із каштановим волоссям до пліч. Вона легенько усміхнулась і поклала руки на коліна.

– Мене звати Катя. Я дуже довго страждала через насильство свого чоловіка, – сказала жінка, але це звучало так просто, ніби нічого й не було, ніби це лише її далекі спогади. – Ми познайомилися, коли мені ледь виповнилося шістнадцять. Кохання з першого погляду, яке виявилося таким оманливим. Спочатку ми були щасливими, а мої батьки хотіли якнайшвидше видати мене заміж, тому й не заперечували. Він дуже хотів дітей, а я ніяк не могла завагітніти. Він почав пити. Я думала, що він схаменеться, але щоразу ставало дедалі гірше. Чоловік почав мене бити, а я просто терпіла довгих двадцять років. Його жорстокість часом була страшною, але я просто не помічала цього. Не хотіла помічати, адже дуже кохала.

– Гаразд, Катю, – перервав її Остап. – Суть твоєї проблеми нам зрозуміла, тож на наступному занятті спробуємо обговорити питання, які ми розпочали розглядати ще під час минулого курсу. Іване, тепер послухаємо вас.

– Нам із дружиною здавалося, що все просто чудово. Наша прекрасна донечка росла нам на радість, але вона так любила нас, що навіть не розповідала про власні проблеми. Не ділилася тим, що її тривожило, – спокійно сказав чоловік, якому на вигляд було вже близько п’ятдесяти. – Ну а ми не знали, що наша донечка стала посміховиськом для однокласників. Навіть не здогадувалися, що з неї знущаються, аж доки одного жахливого дня знайшли її у ванні. На жаль, вона не витримала всього цього, попросила у нас вибачення, написавши записку, і залишила цей світ. Наші стосунки з дружиною стали постійними непорозуміннями, тож вона просто втекла за кордон, а я залишився тут зі своїм болем.

– Так, втрату дуже складно пережити, – почав говорити Остап, а мене так налякала ця історія, що захотілося сісти біля цього чоловіка та щиро поспівчувати йому. – Усі ми звикаємо до чогось чи до когось, але рано чи пізно щось змінюється. Із цим складно змиритися, але ще складніше це відпустити. Цей курс ми присвятимо саме другій частині. Зробимо все, щоб ти нарешті відпустив цю втрату. Аріно, переходимо до тебе.

– Ох, мені вже набридло розповідати одне й те саме, – сказала та сама дівчина, яку я зустріла біля під’їзду.

– Не дури! – засміявся Остап. – Ти любиш говорити про себе, тому ми чекаємо на твою історію.

– Ти ж уже чув її стільки разів.

– Звісно, бо це вже шостий твій курс. Ми обоє знаємо, що він тобі навіть непотрібен.

– Потрібен, потрібен, – тихо сказала вона та зручно вмостилася на стільці. – Мене звати Аріна, але я люблю, коли кажуть просто Ріна. Мої батьки завжди надто опікувалися мною, а я не витримала їхнього контролю й утекла до великого міста. Вісім років тому я вступила сюди до університету та старанно навчалася. Майже не спілкувалася з хлопцями, але одного разу подруга змусила піти з нею в бар. Там я познайомилася з ним. Він був якимось особливим, таким поганим – і тому дуже привабливим. Місцевий рок-музикант, від якого пищали в захваті всі дівчата. Я чимось йому сподобалась, і ми почали зустрічатися. Під його впливом я дуже змінилася. Не тільки зовні. Ми жили одним днем, не думаючи про майбутнє. Алкоголь, наркотики, незахищений секс, і як наслідок – СНІД. Досі не знаю, як саме заразилася, але виявилося, що в нього він теж був. Я вже стільки часу живу з цією хворобою, але лише три роки тому вирішила зізнатися батькам. Вони не прийняли мене. Сказали, що їм соромно за таку доньку. Тож єдине, що мені залишалося, – блукати вулицями з надією, що хтось мене врятує.

– Якщо порівняти ту мить, коли Аріна прийшла сюди вперше, і те, як вона розповідає про це зараз, то можу запевнити: вона остаточно прийняла свою хворобу, – сказав Остап Сергійович, а я уважно слухала й проймалася співчуттям до цих людей.

Невже справді є люди, ще більш нещасні за мене?

– Ну, от ми й познайомилися з історіями наших старих друзів. Тепер перейдімо до нових. Попрошу вас одним реченням описати свою ситуацію, щоб я міг зрозуміти вашу проблему. Давайте підряд. – Він подивився на хлопця без ноги. – Тарасе?

– Торік я пішов добровольцем на війну, але склалося так, що я залишився без ноги й без своєї нареченої. Вона просто кинула мене, бо їй непотрібен чоловік-каліка, – сказав хлопець, а я відчула пекучий біль у серці. Так жахливо, коли страждають геть невинні люди.

– Гаразд, я зрозумів. – Остап кивнув і записав щось у свій блокнот. – Максе, тепер слухаємо тебе.

– Я виріс у дитячому будинку, а в підлітковому віці зв’язався з поганою компанією. Уже сім років я страждаю від наркозалежності, але мені справді хочеться змінитися.

– Ти нині приймаєш наркотичні речовини? – запитав Остап і подивився на ще зовсім юного хлопця.

– Уже місяць тримаюся, і я більше не хочу повертатися до такого способу життя.

– А тепер ти, Марто. – Чоловік пильно подивився на мене, і я занервувала. – Розкажи нам, що в тебе сталося?

Я відчула, як затремтіли мої руки, бо зовсім не була певна, що готова розповісти свою історію. Але ж ці люди поділилися. Вони такі ж зломлені, як і я.

– Рік і чотири місяці тому, – почала я та глибоко вдихнула, – у жахливій автокатастрофі загинули мої батьки й наречений. Три найдорожчі мені людини в один день.

Я це зробила, поділилася з іншими своєю трагедією. Та чи стане мені легше? Чи зможу я знову жити?..