Читать книгу P.S. Я навчу тебе знову… - Ксана Рейлі - Страница 4

Я обхопила себе руками й вирішила прогулятися серед таких знайомих стін факультету. Спогади наче оживали в моїй уяві, я знову почувалася першокурсницею – переляканою дівчинкою, яка не могла навіть знайти аудиторію. Ці спогади мене трохи потішили, тому я легенько усміхнулася. У коридорах було порожньо, та це й не дивно, адже тривали пари, а мене просто вигнали. Першого ж дня мене культурно попросили піти геть і не повертатися, але я не з тих, хто здається. Я доведу йому, чого варта. Байдуже, що душа болить, а серце крається. Я буду сильною й не покажу своєї слабкості. Зможу, витримаю, не зламаюся…

– Ох, Марто, невже це ти? – Мої розмірковування перервав чийсь голос.

– Добрий день, – привіталася я до Любові Андріївни – моєї наукової керівниці, у якої я писала свою курсову роботу торік. Ця жінка завжди мені подобалася, і я жодного разу не пошкодувала, що вирішила досліджувати вплив реклами на свідомість людини саме з нею. Тема справді була цікавою, і я відразу ж згадала, як Олег допомагав мені здійснювати соціальний експеримент на вулиці.

– Я надзвичайно щаслива, що ти повернулася. – Вона легенько усміхнулася до мене. – Знаю про твою жахливу ситуацію, але бачу, що ти змогла дати собі раду.

– Так, – тихо сказала я, хоча зовсім не була в цьому впевнена. Чи зможу я колись відпустити цю ситуацію?

– Люба моя, ти зараз на стадії примирення, і я сподіваюся, що ти не повернешся до попередніх стадій. Особливо до переживань. Ти завжди була розумною та сильною дівчинкою, а втрата – це те, що потрібно прийняти й пережити. Так, спочатку боляче й тяжко, але згодом усе одно з’явиться промінчик надії. І я дуже рада, що ти вже знайшла його.

– Дякую, – тільки й могла вимовити я.

Ця жінка сказала так багато, але не змогла описати мій стан. Вона думала, що я прийняла ту ситуацію, та де там. Кляті спогади ні на мить не давали спокою. Хіба можна так просто змиритися з утратою? Я відчувала, що й досі перебуваю на тих перших стадіях переживань і заперечення. Досі… Досі не можу повірити, що їх нема, і моє серце не зможе з цим змиритися.

– Сподіваюся, що свою дипломну ти теж писатимеш у мене? – запитала викладачка, а я силувано усміхнулася.

– Звісно.

Вона кивнула мені й пішла до себе на кафедру, а я й далі стояла, відчуваючи, як очі сповнюються сльозами. Із ким тепер я здійснюватиму соціальне дослідження? Із ким стоятиму на вулиці? Хто мене веселитиме? Як же боляче…

Наступною парою була доволі цікава лекція з політичної психології. Я намагалася уважно слухати викладача, але в моїй пам’яті сплив спогад, як Олег завжди діймав мене своїми повідомленнями, коли я сиділа на лекціях. Надсилав різні фотографії чи смішні меми. Викладачі часто робили мені зауваження, а я потім сварилася через це з Олегом. І все це мені подобалося. Я важко видихнула та продовжила слухати чоловіка середніх років, який упевнено й захопливо розповідав про чотири рівні політики. Здавалося, слухала його лише я, адже всі студенти, яких було дуже мало, щось виклацували у своїх телефонах. Дівчинка поряд зі мною так зачиталась якимось любовним романом, що навіть не помітила, як завершилася лекція.

– Уже кінець, – сказала я їй, а вона здригнулася й подивилася на мене великими очима.

– Ох, ти налякала мене, – тоненьким голосом мовила дівчина й відкинула своє темне волосся.

– Вибач, але ти так зачиталася. – Я легенько усміхнулася до неї.

– Дуже цікавий роман. Просто неймовірний! А головний герой – ідеальний. Таких я ще не зустрічала. – Вона мило надула свої нафарбовані губи.

– Ще зустрінеш, от побачиш, – сказала я й попрямувала до виходу.

– Чекай! Ти забула! – крикнула дівчина й побігла за мною з моїм чорним шарфом.

– Ой, дякую.

– Мене, до речі, Ярина звати. – Вона простягнула руку.

– Марта, – відповіла я й легенько потиснула її.

– Ти перевелася до нас чи як? Бо я раніше тебе не бачила. – Дівчина чомусь вирішила йти на вихід зі мною.

– Я мала бути зараз на п’ятому курсі, але рік навчання довелося пропустити, тому зараз на четвертому, – пояснила я, уникаючи подробиць.

– Зрозуміло, – відповіла вона. – Ти завтра будеш на парах?

– Ем… напевно.

– Зранку в нас лекція у Ковальчука, а він не любить, коли запізнюються.

– Дякую, що попередила.

Я повільно, але впевнено прямувала вузькою вуличкою. Якимось неоднозначним і складним видався перший день. Та, відверто кажучи, я вже встигла скучити за цим. Мені дуже бракувало звичайної простої розмови. Чомусь не хотілося повертатися додому, тому я звернула в парк біля головного корпусу нашого університету. Усюди було багато автомобілів, а отже, зараз затори. Я завжди їх дуже не любила. Особливо коли доводилося стояти в набитому автобусі, а він повз, як черепаха, по одному метру. Я не могла дочекатися своєї зупинки, щоб полегшено видихнути. А якщо сиділа, то в будь-якому разі хтось на мене кричав.

Я гуляла парком, вдихаючи осіннє повітря й ледь помітно усміхаючись. Неподалік з’явився якийсь хлопець із невеличким букетом. Він підбіг до дівчини, яка сиділа на лавці, і закрив їй очі своїми руками. Вона спочатку злякалася, а потім голосно засміялася. Цей сміх відлунював нестерпним болем у моєму серці. Парубок простягнув їй букетик і поцілував у щоку, а дівчина засяяла безмежним щастям. Спочатку мені стало боляче, я заздрила, але потім зраділа за них, адже вони закохані. Щиро повірила, що їхнє прекрасне кохання не буде таким трагічним, як моє.

Я стримала сльози й попрямувала вперед, оминаючи всіх щасливих людей. Напевно, я не заслужила цього прекрасного почуття або ж доля просто вирішила з мене познущатися. Чи, може, це така жорстока перевірка на витривалість? Я гірко усміхнулася у відповідь на власні думки, бо забрати їх – це було дуже безжально. Знаю, не можна так казати, але хоча б одного… хоча б одного залишили мені.

Я повернулася додому, лягла в ліжко, але довго не могла заснути. Так було завжди. Ці спогади вбивали мене й мій сон. Я забула про спокій, тож просто існувала без жодного сенсу. Не знаю, коли саме заснула, і зранку знову побачила в дзеркалі свої червоні очі. Яскраво-блакитні. Олег завжди казав, що ці очі захопили його серце в полон у першу ж нашу зустріч. Він говорив, що вони особливо гарні, наче морська хвиля. Але тепер вони були наче та вода, у якій хочеться втопитися.

Я знову намалювала собі стрілки й навела губи яскраво-червоною помадою. Надягла все чорне, бо відтепер це – мій колір. Тітка Люда розпитувала про мій перший день в університеті, а я відповідала холодно, уникаючи розмов про того нового викладача. Мене навіть не цікавило його ім’я, бо він справді злив мене.

Було прохолодніше, ніж учора, але без дощу. Я прямувала на пари повз місцеву архітектуру. Туристи ходили містом, розглядаючи ці старі будинки та, вражено пороззявлявши роти, усе фотографували. Звичайні перехожі, які звикли бачити це щодня, бігли у справах.

Я зайшла в кав’ярню й ледь помітно усміхнулася, знову побачивши того бармена. Прийшла навіть раніше, щоб посидіти за одним із маленьких столиків і просто випити кави. Переді мною в черзі стояло декілька людей, тож можна було оглянути інтер’єр. Дещо все ж змінилося, бо на стіні я помітила кілька нових картин.

– Добрий день! – перервав мої роздуми бармен. – Радий знову вас бачити.

– Добрий день… – я подивилася на його бейджик, – Романе. Мені як завжди.

– Звісно. – Він мило усміхнувся, а я усвідомила, що вперше за стільки років поцікавилася, як його звати. – Ось ваша кава! Гарного й продуктивного вам дня. А мене можете називати просто Рома.

– Гаразд, просто Рома. – Я заплатила за каву й залишила йому чайові, а потім сіла за один зі столиків.

Дивно, але цей хлопець уперше за рік викликав у мене такі легкі почуття. Мені хотілося усміхнутися йому щиро й по-справжньому. Можливо, щось таки в ньому є, і це щось змушує мене хоч на мить забути про болісну втрату. Я пила свій улюблений лате й дивилася у вікно.

– Мені як завжди, ти ж знаєш, – почула я знайомий чоловічий голос і помітила того викладача.

– Ти сьогодні раніше, – сказав йому Рома, а я здивувалася, що вони знайомі.

– Перша пара у тих жахливих дітей, – відповів чоловік. – Знову читатиму їм лекцію, а вони дивитимуться на мене великими очима, удаючи, що розуміють.

– Ну так звільнися й піди геть із того університету.

– Не можу, ти ж знаєш. – Він дістав гаманця й поклав на стіл стогривневу купюру. Потім узяв каву й усміхнувся барменові. – Без решти! Легкої тобі роботи, а я потім ще зайду!

Чоловік вийшов із кав’ярні, а я ще довго дивилася йому вслід. Дивно, але виглядав він зовсім не так, як усі викладачі. Звичайні джинси, чорний гольф, шкіряна куртка. Ніяких сорочки чи піджака. Надто зухвало, нахабно, брутально, але він і був таким. Тепер я знала, що ця робота йому геть не до вподоби. То, може, мені пощастить і він скоро звільниться?

Того разу я прийшла на пару вчасно, тож сіла за одну з останніх парт. Не хотілося здаватися однією з тих відмінників, які сідають за перші парти лише для того, щоб хитати головами та вдавати, що все розуміють, а ще щоб їхні обличчя запам’ятав викладач. Згодом в аудиторію зайшла Ярина з якоюсь дівчиною. Вона усміхнулася мені й сіла поруч. Це мене навіть здивувало, адже я зовсім не хотіла заводити друзів. Колись подруга зрадила мені саме тоді, коли я найбільше потребувала її підтримки, тож мені не хотілося знову розчаровуватися.

– Привіт! – радісно привіталася дівчина, а я лише кивнула їй.

– Ярино, чому ми сіли сюди? – запитала та, інша дівчинка з невдало пофарбованим світлим волоссям. – Ти ж знаєш, що зараз лекція у Ковальчука, а він же такий красивий.

– А сьогодні ми сидітимемо тут. Досить уже на нього витріщатися. Нам і так нічого не світить, бо ми його студентки, – серйозно мовила Ярина.

Я сиділа осторонь і не розуміла, про що вони говорять.

– Слухай, мені здається чи він тобі дійсно подобається? – запитала та блондинка, а Ярина вмить зашарілася. Навіть її тональний крем і пудра не змогли приховати той рум’янець.

– Не верзи дурниць! – сказала вона й подивилася на мене. – У тебе як справи?

– Чудово. – Я силувано усміхнулася й помітила, що шум в аудиторії різко змінився суцільною тишею, було чутно лише голосний грюкіт дверима.

– Добрий день! – Знову той глибокий голос із приємною хрипотою, який можна було б записати на диктофон і слухати вечорами. – Ох, вас сьогодні значно більше!

Я глянула на Ярину – вона зацікавлено дивилася на нього. Її погляд здавався дещо замріяним. Я повернула голову в бік викладача й зрозуміла, що він мене помітив.

– Дуже радий, що деякі студенти все ж вирішили навчатися, а не байдикувати. Хоча вже й минуло більше місяця.

Це він так на мене натякнув? Мабуть, адже просто тієї миті його погляд був спрямований саме в мій бік.

– Як звати цього викладача? – тихо запитала я в Ярини.

– Остап Сергійович. Він просто неймовірний.

– Ну а для вас у мене є чудова новина. – Він широко усміхнувся, але з якимось прихованим сарказмом. – Знаю, вам вона сподобається так само, як і мені. Любі мої друзі, наш курс продовжили на цілий рік! Тож ми з вами будемо бачитися дуже часто. Ну то як, ви раді?

Більшість дівчат, напевно, зраділи, але тільки не я. Геть не уявляла, як стерпіти його стільки часу. Добре, що хоч цього семестру у нас залік, а там, може, і його замінять на когось більш адекватного.