Читать книгу P.S. Я навчу тебе знову… - Ксана Рейлі - Страница 5

– Так, я бачу, як ви зраділи, – сказав викладач і зняв свою куртку.

Він повісив її на спинку стільця, а сам зупинився біля першої парти та сперся на неї. Деякі дівчата вражено ахнули. Тепер я розуміла, чому вони сиділи за першими партами, – аж ніяк не через цікаву лекцію. Їх вабив той гарний суб’єкт.

– У деканаті вирішили розбити наш предмет на дві частини. Тобто цей семестр буде присвячено лише психології особистості, а наступний – соціуму. Наприкінці грудня вас чекатиме залік, а вже в червні буде письмово-усний іспит. Я просто обожнюю розмовляти зі студентами. – Він широко усміхнувся та склав руки на грудях. – Записуйте, тема нашої сьогоднішньої лекції – «Ціннісно-мотиваційна сфера особистості». Отже, у кожного з нас є певні потреби, цілі та мрії, але нічого неможливо досягнути просто так. Завжди потрібно багато працювати. Та дуже часто людина втрачає бажання чи натхнення. Із творчою особистістю таке стається частіше. У такому разі потрібен певний мотиваційний поштовх, щось таке, що спонукало б цю людину працювати ще більше, краще й у підсумку отримати все омріяне. За різних потреб – різні мотиви. Мотивів може бути не один і не два, а багато. Усі вони формують одну велику стійку мотиваційну сферу. Одні мотиви можуть бути домінантними, доволі стійкими, власне формуючи цю сферу. Як ви гадаєте, мотив – це лише складова нашої діяльності чи щось геть інше? Можливо, навіть важливий компонент чогось?

Я уважно слухала викладача й насправді була вражена. Те, як просто він розповідав, змушувало відкинути всі думки та просто слухати, щоб не проґавити жодного слова. Якась дівчина вирішила похизуватися своїми знаннями й почала активно відповідати на його запитання. Щоправда, мало вірилося, що вона щось у тому тямить. Потім Остап Сергійович накреслив на дошці піраміду потреб за Маслоу. Він усе роз’яснював, а студенти уважно слухали. Я вперше помітила, що ніхто не дивився в телефон. Винятковий рівень професіоналізму викладача, ще й такого молодого. Скільки йому? Я швидко похитала головою, бо чомусь почала думати геть не про те, про що треба було.

Пара пролетіла як мить, і я дійсно почувалася інакше. Якось легше… Ця мотиваційна тема дала мені якийсь дивний поштовх. Може, я даремно гублю себе?

Наступним було семінарське заняття з політичної психології, яке вів той же викладач, що і минулого разу. Він знову всю пару проговорив, а оцінки поставив лише тим, хто сказав кілька слів. Так, рівень нашої освіти зростає. Шкода тільки, що не в той бік.

– Ідеш із нами на каву? – запитала мене Ярина після семінарського заняття. Виявилося, що ми з нею ще й в одній групі.

– Ні, дякую, – сказала я й узяла свою сумочку.

– Ну гаразд, – тихо мовила вона й пішла собі з Оленою – дівчиною, з якою вони завжди були разом.

Напевно, дівчата дружили ще з першого курсу, але я не збиралася заводити друзів. Не хотіла з кимось зблизитися, а потім утратити його. І неважливо як – через жахливу трагедію чи просту зраду. Розчарування – це завжди боляче.

Я прямувала до деканату, щоб уладнати одну цікаву справу. Згадавши, що предмет «Психологія особистості та соціуму» уже був у мене раніше, я вирішила дізнатися, чи не переставлять мені оцінку. Як-не-як, я вже пройшла цей курс, тому не бачила сенсу вивчати його знову. Хоча цей викладач і подавав інформацію дуже змістовно. У деканаті, як завжди, усі були дуже «відповідальними» і такими справами займатися не хотіли. Тож мені дали зрозуміти: таке питання варто вирішувати з викладачем.

Я тяжко видихнула й підійшла до дошки оголошень, щоб перевірити, де пара в того викладача. Здавалося, на цьому факультеті він викладав лише у нас. Краєм ока я помітила, що схожий на нього чоловік прямував до виходу, і швидко побігла слідом.

– Остапе Сергійовичу! – гукнула я, і він різко зупинився.

Чоловік повернувся в мій бік, і я підійшла до нього. Він довго вдивлявся в моє обличчя, ніби намагаючись упізнати. Я ж не могла й слова мовити.

– Невже вирішили поцікавитися, як будете відпрацьовувати пропуски? – запитав він, і його губи розтягнулися в ледь помітній усмішці.

– Насправді я хочу у вас дещо запитати, – сказала я.

Він махнув мені рукою, щоб ішла з ним довгим коридором. Мені не залишалося нічого іншого, як послухати його, тому я закрокувала слідом.

– Я пройшла цей курс раніше в іншого викладача й уже маю оцінку.

– Ох, то я тепер буду до вас ще більш прискіпливим. – Він усміхнувся ще ширше, проте мені було не до веселощів.

– Я хочу запитати, чи не могли б ви переставити мені оцінку? Я ж уже пройшла цей курс, тому не бачу сенсу…

– Сенс є завжди, – різко перервав він і зупинився.

Усю його легкість раптово змінили серйозність і якийсь холод. Дивно, як він змінився за мить. Чоловік подивився на мене своїми темними очима, і я чомусь напружилася.

– Я не впевнений, що попередній викладач подавав інформацію краще за мене, – мовив Остап Сергійович, і я здивувалася такій самовпевненості. – Донедавна я теж був студентом, і у мене теж викладав Микола Іванович. Тож я знаю, як він виставляє бали. Сумніваюся у ваших блискучих знаннях. Мушу поцікавитися: який бал стоїть у вашій заліковій книжці?

– П’ять, – відповіла я, уважно поглянувши на нього.

– І ви хочете, щоб я ось так просто переставив вам п’ятірку? – Він підняв одну брову й усміхнувся. – Напевно, ви не помітили, але я не з таких викладачів. Зустрінемось у четвер на парі, Білецька.

Чоловік просто розвернувся й пішов. Я оторопіло витріщилася йому вслід. От же ж! Захотілося викричати йому все, але я стрималася, міцно стиснувши зуби. Нічого, я покажу йому, що щось усе ж знаю й заслуговую на п’ятірку.

Вихідні промайнули, як завжди. Спочатку я роздивлялася фотографії. Наринули спогади, я не витримала й укотре заплакала. Як же залежить свідомість від реальності! Спогади були надто болісними, а усвідомлення, що жодна моя мрія не здійсниться, ще більше гнітило.

Університет допомагав хоча б ненадовго про це забути. Щодня я йшла туди з надією, що колись щось зміниться, але поверталася додому в розпачі. Сподівалася, що моє життя заграє новими барвами, але біль чомусь постійно нагадував про себе. Мені хотілося щось змінити, але через невідомість, у якій перебувала, просто не знала, з чого почати.

У четвер я вийшла з дому раніше, адже за розкладом першою була пара в Ковальчука, а отже, не варто було запізнюватися.

Дорогою забігла в кав’ярню й подивилася на годинник. До першої пари залишалося ще пів години.

– Доброго ранку! – усміхнувся до мене Рома. – Вам як завжди?

– Доброго ранку! – Я поглянула на нього, а потім на дошку, де було написано назви різних кавових напоїв. – А знаєте, сьогодні я хочу щось інше.

– Гм, чудово. – Хлопець виглядав дещо здивованим. – Що саме?

– Щось подібне, але зовсім інше. Щоб без кавової гіркоти, лише з приємним посмаком, і щоб солодко, гаразд?

– Гаразд, тоді я приготую для вас каву за таємним рецептом. – Він підморгнув мені, а я лише кивнула у відповідь і сіла за один зі столиків.

Уже за декілька хвилин хлопець приніс мені напій, і я задоволено усміхнулася, зробивши ковток. Було дійсно смачно, легко, солодко. Так, як я й хотіла. Без гіркоти, якої без того вистачає в цій реальності. В кав’ярні було доволі людно, але всі брали каву переважно із собою. Я, напевно, теж так зробила б, але той викладач не дозволяв пити напої під час пари. Дивно, адже законодавство такої заборони не передбачало.

– Як же чудово, що ви вирішили дослухатися моєї поради, – почула я над головою голос Остапа Сергійовича.

– Цікаво, якої саме? У вас їх завжди дуже багато! – роздратовано відповіла я й закотила очі.

– Знаєш, а ти цікава, – мовив він, і мене аж перекосило від цього його «ти».

– А ти мене дратуєш, – сказала я й помітила подив на його обличчі, хоч він і намагався його приховати. Так, це було геть неввічливо з мого боку, але ж ми були не в університеті. – Просто зараз ти забираєш не лише мій вільний простір, а й час. Мій суворий викладач не дозволяє запізнитися ні на хвилину.

– Не боїшся, що я відіграюся на парі? – Чоловік поглянув на мене з якимось викликом.

– А мені є чого боятися?

– Побачиш. – Він поклав руки на стіл і навис наді мною. У ніс одразу ж ударив надто терпкий аромат його парфумів. – Щось мені підказує, що ти далеко не така, якою намагаєшся здаватися.

– Та невже? І звідки такі висновки? – Я подивилася йому в очі. – Такий професіонал, що зрозумів мене за дві розмови? Гм, я вражена!

Я різко підвелася зі стільця й підійшла до бару, щоб заплатити за каву, намагаючись не помічати пильний погляд Остапа Сергійовича.

– Тепер будете готувати мені лише таку каву, – усміхнулась я до Роми й поклала ще чайових. – Гарного дня!

Чомусь я була дуже задоволена собою. Нарешті не промовчала, а відповіла йому те, що думала. Можливо, це було нахабно та зневажливо, бо він усе ж таки викладач, але мені нарешті стало краще. Він викликав у мене спектр таких різних емоцій, що я почувалася живою. Та Остап Сергійович усе ж вирішив відігратися. Сказав, щоб я висвітлила одне з семінарських питань, якого я не підготувала. Йому було байдуже, бо він усе одно наказав ставати за трибуну. Мені довелося розповідати про піраміду потреб за Маслоу. Спочатку було просто, бо сама тема не така вже й складна. Проте коли мова зайшла про соціальні потреби, то відчула сльози в очах і клубок у горлі.

– Друзі й сім’я – одна з важливих людських потреб. Усі ми потребуємо простого спілкування, хочемо відчувати підтримку, любов, – ледве змогла вимовити я. – Наступна – потреба в повазі…

– Зачекайте, – урвав мене викладач. – Ви не розкрили нам тему сім’ї та дружби.

– Ну, там же все просто. – Я спробувала уникнути цієї розмови.

– Добре, от скажіть мені, – він надто пильно подивився на мене, – чи важлива вам думка ваших близьких? Чи хочеться вам розповідати їм про свої проблеми, ділитися з ними таємницями? Чи, може, ви гадаєте, що людині це все не так і потрібно і що взагалі самотність – теж непогано?

– Я вважаю, що людині потрібно відчувати підтримку, тому спілкування – дуже важлива потреба, – відповіла я, прагнучи перейти до іншої теми.

– Які у вас взаємини з батьками? – запитав він. Мене ніби вдарили.

– Вибачте? – Я здивовано подивилася на нього. – Яке це має значення?

– Наприклад, щоб краще зрозуміти цю тему.

– Я і так добре її розумію, тому це ваше запитання недоречне, – роздратовано заперечила я. Викладач кивнув, наче дістав відповідь на якесь своє запитання.

– Гаразд, сідайте на своє місце.

До кінця пари я ледве трималася, хотілося якнайшвидше звідти втекти. Та я навіть не встигла зібрати речі, коли почула його прямий наказ підійти. Усі вже розходилися. Я зупинилися біля викладача, чекаючи, коли він заговорить. Остап Сергійович поглянув на мене, витягнув якийсь папірець із кишені й почав щось писати на ньому.

– Бачу, у тебе є проблема, і це чомусь зломило тебе.

– Зі мною все гаразд, – заперечила я, хоча мій голос тремтів. – Я в нормі.

– Ці тренінги я проводжу декілька разів на тиждень. – Він простягнув мені якусь візитку. – Одне відвідування перекриває один твій пропуск.

– Навіщо це? Мені непотрібна допомога!

– Потрібна, я бачу.

Він нічого більше не сказав, просто пішов. Я поглянула на візитку й на звороті прочитала: «P. S. Я навчу тебе знову жити».