Читать книгу P.S. Я навчу тебе знову… - Ксана Рейлі - Страница 12

– Ей, ти йдеш? – запитала в мене Аріна, коли я стояла, дивлячись в одну точку.

– Ох, так, просто задумалась, – швидко сказала я й помітила, що всі вже збираються.

– Про Остапа? – У неї на обличчі з’явилася дивна посмішка. Я похмуро подивилася на дівчину.

– Ні, чому я маю про нього думати? – Я почала надягати пальто, а вона лише знизала плечима.

– Про нього всі думають у цьому плані, – відповіла Ріна й теж узялася натягувати на плечі куртку.

– Навіть ти?

– А я, по-твоєму, не дівчина? Ти ж сама розумієш, що він дуже привабливий чоловік. Та ще й розумний. Його майбутній дружині дуже пощастить, а я та ще дурепа.

– Чому?

– Бо ніколи не помічала таких хлопців. Злигалася не з тою компанією і тепер страждаю, але сама винна. Не скажу, що мені не подобався той кайф, але це все миттєво. Однієї миті ти отримуєш таке задоволення, що здається, ніби однією ногою стоїш у раю. Насправді, це пекло. Особливо коли повертаєшся до реального світу й розумієш, що твоє життя зруйноване через один тупий момент. – Дівчина гірко всміхнулася й подивилася на мене. – Повір мені, принцесо, жити та знати, що найближчим часом ти помреш, – це зовсім не легко.

– У тебе все так погано? Можливо, є якась…

– Нема. Надто пізно. – Вона розвела руками. – Я знаю, що можу прокинутися завтра й дізнатися, що в мене рак чи туберкульоз, чи ще щось. Я не боюся смерті, бо вже чекаю, коли вона прийде до мене в гості.

– Аріно, але ж зараз допомагають таким, як ти. Є ж терапія, коли підтримують життя інфікованих людей.

– Марто, антиретровірусна терапія допомагає на перших стадіях розвитку СНІДу. Я дуже довго жила, не знаючи про свою хворобу, тому змарнувала багато часу. Тепер мені вже нічого не допоможе.

– Це жахливо, – сказала я й похитала головою.

– Насправді ні. – Вона сумно всміхнулася й поклала руку мені на плече. – Не бійся, через дотики не передається. Ми можемо навіть поцілуватися.

– Я знаю, як передається ця хвороба, – відповіла я й закотила очі.

– Та жартую, розслабся. То до чого я веду? – Вона замислилась і глянула на мене своїми великими сірими очима. – У тебе є чудова можливість жити щасливо, Марто. Розумію, тобі важко, але жодному з нас не легко. Думаєш, лише в тебе проблеми? Озирнися! – Дівчина розвела руками. – Запитай у будь-кого, чи втрачав він дорогу людину? Чи боровся з депресією? Чи страждав від якихось знущань? Не дивися лише на себе, поглянь на інших. На планеті сім мільярдів людей, і ти аж ніяк не одна, у кого страшенно болить душа.

– Я мала бути з ними, – сказала я. – Розумієш? Мала! Це Олег мене відмовив їхати з ним. І це дуже гризе, бо завжди думаю, що не заслужила жити.

– Ти заслужила, і якщо ти жива – то твоє хороше ще попереду. Кожна людина приходить на землю з якоюсь місією, і ти свою ще не виконала.

– А ти виконала? Ти ж іще теж така молода, а думаєш про смерть! Скільки тобі років?

– Буде двадцять п’ять, якщо доживу. – Вона засміялася, та мені було не до сміху. – А тепер ходімо нарешті звідси, бо я хочу морозива.

Я озирнулася й побачила, що ми залишились удвох. Усі вже пішли, а я так захопилася розмовою з Аріною, що навіть не помітила цього. Вона знову махнула рукою в бік дверей, а я лише роздратовано чмихнула й попрямувала до виходу. І чому однієї миті вона може бути нормальною, а наступної – знову такою нестерпною?

– Ну все, принцесо, до зустрічі в неділю! – сказала вона, коли ми вийшли з під’їзду, і пішла в протилежний від мене бік.

Я побачила, як Аріна витягнула з кишені якісь гроші й дала їх безхатькові, який стояв біля смітників. У нього затремтіли руки, але він узяв їх із такою вдячністю, що в мене стиснулося серце. Я завжди була небайдужою до таких людей, бо жаліла їх. Олег не поділяв моїх почуттів і казав, що вони самі винні у своєму становищі. Та, якщо подумати, я могла б бути такою ж. Мені пощастило, що є тітка Люда.

На вулиці вже добряче стемніло, хоча була тільки восьма година вечора. Я дуже змерзла. Треба буде все ж придбати собі куртку. Можна зробити це й завтра після пар.

Я прийшла додому й побачила, що тітка Люда в дуже гарному настрої. Вона готувала вечерю й підспівувала якійсь музиці, що линула з її телефона. Я не цілком розуміла, що це, але було схоже на французький джаз.