Читать книгу P.S. Я навчу тебе знову… - Ксана Рейлі - Страница 11

– Марто, а що ти нам розкажеш? – раптом запитав Остап і подивився на мене. Я знітилася й опустила очі, бо зовсім не очікувала цього. Думала, що буду останньою, як і минулого разу.

– У мене насправді багато добрих і приємних спогадів, вирізнити щось одне дуже складно, – почала я, але всі подивилися на мене пильно й з очікуванням, змусивши напружитися. Я глибоко вдихнула й поринула у спогади. – Це був чудовий теплий травневий день. Я прокинулась у неймовірному настрої, адже саме тоді мені виповнилося вісімнадцять. Так давно мріяла стати повнолітньою, бо завжди здавалося, що в такому віці відкриються нові можливості. Ти вже не дитина й маєш цілковите право не залежати ні від кого. Дивним чином мене протягом усього дня не привітала жодна людина. Навіть батьки уникали мене, удаючи, що зайняті якимись буденними справами. У той час я лише декілька тижнів зустрічалася з Олегом, але ще трохи сумнівалася в щирості його почуттів. Так само, як і батьки, він не привітав мене й навіть не зателефонував. Усі подруги та знайомі вперто мене ігнорували. А останньою краплиною стало те, що мама ввечері послала мене в магазин із величезним списком продуктів, які я мала купити. Там було стільки всього, що я засіла в тому магазині десь на годину. Пакети були повними, нести їх було важко. На вулиці вже стало холодніше, а я вийшла лише у футболці. Сумно, прикро, темно. Мій гарний настрій просто розчинився в повітрі. Чесно, я думала, що це найгірший день народження в моєму житті. Та коли я повернулася додому, ще в коридорі почула якийсь шум, а у вітальні на мене чекав сюрприз: усі друзі, близькі, рідні, Олег зібралися, щоб привітати мене. Це було так неочікувано та приємно, але спочатку я вдала, що ображена. Як це так, вони змусили мене весь день нервувати! – Я тихо засміялася, згадавши ту мить. – А потім було ще багато подарунків, торт і веселощі. Дуже люблю свій вісімнадцятий день народження.

– Який гарний у тебе спогад, – сказав Остап, і я помітила на його обличчі усмішку. – Сподіваюся, що колись ми почуємо й інші такі твої історії. Аріно, можливо, ти цього разу розкажеш нам якийсь інший свій добрий спогад?

– Ну, в мене не дуже багато таких чудових історій, як у принцеси. – Вона поглянула на мене, примруживши очі. Не розумію, чому вона так недолюблювала мене. – Мій єдиний і поки що найприємніший спогад – це коли хрещений батько подарував мені ляльку, про яку я давно мріяла. Мені тоді було лише сім, і я нічого не хотіла так, як її. Батьки, на жаль, не мали грошей. Вони дали зрозуміти, що я не отримаю ляльки. Хрещений батько дуже любив мене й часто приходив у гості. Одного разу він і з’явився з цією лялькою. Я дивилася на нього великими очима й не могла повірити, що це та сама іграшка, про яку я так мріяла. Наступного дня він виїхав на зустрічну смугу… Один удар – на смерть. Це остання річ, подарована ним, та останній добрий спогад у моєму житті.

– Ти щоразу розповідаєш цю історію, – мовив Остап. Ріна кивнула та зручніше вмостилася в кріслі.

– А мені цікаво, що розкажеш ти. – Вона усміхнулася до нього й підняла одну брову. – Думаю, теж те саме, що й завжди.

– Так, Аріно, твоя правда. – Він злегка всміхнувся кутиками губ і обвів нас усіх пильним поглядом. – У нас із тобою лише по одному чудовому спогаду. Хоча я впевнений, якщо копнути глибше в нашу свідомість, ми точно згадаємо значно більше приємних миттєвостей. А тепер я поділюся своєю коротенькою історією. Одного дня моє життя цілковито змінилося. Мені було дванадцять. Я сидів на сходах, дивлячись, як хлопці грають у футбол. Ніколи не любив цього заняття, тому й відмовлявся завжди. Я дивився й думав, що застряг у цьому місці ще на шість років, а тоді вперше зрозумів, що геть не знаю, що робитиму, коли мені буде вісімнадцять. І раптом підбігає мій добрий друг і каже, що випадково підслухав, ніби по мене приїхали батьки. Я одразу ж сказав, що це неправда, що цього не може бути, адже я вже дорослий, а таких не всиновлюють. Я був певен, що він щось наплутав, бо, звісно, вони скоріше візьмуть маленьку дитину, ніж підлітка з непростим характером. Та виявилося, що помилився я, а ці люди все ж прийшли по мене. Отак одного чудового дня у мене з’явилася прекрасна сім’я, якій я завдячую всім. Тож саме цей день я назвав би найкращим у своєму житті. Минуло вже сімнадцять років із того часу, а я так і не запитав, чому вони вибрали хлопчика-підлітка, а не маленьку дитину. – Він закрив свій блокнот і підвівся зі стільця.

Я розуміла, що це далеко не вся історія, але було цікаво. Не могла второпати, чому мені так хотілося дізнатися про Остапа більше.

– А зараз усі будемо пити чай! – сказала Аріна та швидко підвелася. – Остапе, ти сьогодні з нами?

– Ненадовго. – Він усміхнувся їй і навіть пішов допомагати.

Мені не дуже кортіло залишатися на цей їхній вечірній ритуал, особливо якщо згадати, що минулого разу Аріна чогось учепилася в мене й почала моралізувати. Напевно, за шість пройдених курсів уже прирівнює себе до психолога. Схоже, вона не здогадується, що для цього треба мати диплом.

– Принцесо, а ти не хочеш нам допомогти? – запитала вона. Я роздратовано видихнула й закотила очі. Чому вона так мене називає?

– Звісно, а що маю робити? – Я підійшла до них, бо справді не розуміла, як троє людей можуть разом готувати чай.

– Ось, візьми кухлики й насип туди цього трав’яного чаю, а потім не забудь налити окріпчик. – Вона глянула на мене, примруживши очі. – А я сходжу в магазин по печиво й цукерки. Не встигла до заняття, але якби знала, що ви запізнитеся, то купила б.

– Вона завжди така незадоволена? – запитала я в Остапа, коли дівчина накинула куртку й пішла в магазин.

– Так, це основна риса її характеру, але мені подобається. Я люблю таких прямолінійних людей, адже таким завжди легше, – відповів він і сперся на підвіконня. – Завжди кажуть, що добре бути наполегливим і цілеспрямованим, але ще краще, коли людині властиві егоїзм і зухвалість. Вони швидше досягають успіху якимись недоброчесними вчинками, ніж ті, хто старається не лише для себе, а й для інших. Це як у школі: усі списують контрольні роботи в одного учня, найрозумнішого в класі, а потім цей відмінник ще дуже довго не може знайти собі місця в суспільстві. Він завжди намагається допомогти іншим, а його просто використовують. Людині не вистачає сміливості відмовити й узятися за себе. Чому всі кажуть, що з дітей, які в школі не вчилися зовсім, виростають успішні бізнесмени й підприємці? Тому що вони не знають, що таке працювати, і звикли, що хтось усе робить за них. А це що? – Він глянув на мене, очікуючи, що я дам відповідь на його запитання, але я просто знизала плечима. – Основна характеристика начальника. Такі люди вміють керувати, тому й так швидко досягають успіху.

– Якимось дивним чином ми від Аріни перейшли до багатих і бідних, – зауважила я й замислилась.

– Ми просто говорили про її прямолінійність.

– Ну, от ти вважаєш, що це гарна риса характеру? – запитала я й почала насипати чай у кухлі.

– Порівняно. Якщо вміти її контролювати й часто стримуватися – то так, це непогана риса характеру, якої тобі, до речі, бракує.

– Знаєш, а я не сказала б, що вона з цією рисою досягла неабияких успіхів, – дещо роздратовано мовила я.

– Ти чула її історію лише поверхнево, але вже дійшла якихось висновків. Не суди про людину за її виглядом і лише після однієї короткої розмови.

– Це саме треба сказати їй. І взагалі, це все вона почала. – Я наливала окріп у кухлики, відчуваючи, що злюся. – Сказала, що їй не подобається мій вигляд, що мені не варто приходити сюди в цьому образі. Можна подумати, вона інакша.

– Ще одна твоя проблема, – сказав він, і я трохи похмуро подивилася на нього. Чоловік підійшов трохи ближче й показав на мене пальцем. – Ти дуже швидко запалюєшся. Через просте зауваження чи критику ти дратуєшся. Я вже давно це в тобі помітив, і те, що ти зараз говориш, не має сенсу, адже вона не зробила жодного зауваження щодо твого зовнішнього вигляду. Аріна просто захотіла показати тобі, що тут варто бути справжньою, без стін і меж, які ти сама вибудовуєш у своїй голові.

– Ну, гаразд, можливо, я трохи різко на все реагую, але мені не подобається, як вона до мене ставиться, – відверто сказала я, склавши руки на грудях. – Ще й називає мене принцесою.

– Ну, ти не можеш усім подобатися, тому… – Остап розвів руками.

– Можна запитання? – Я поглянула на нього. Він потер свою щетину та спрямував погляд чорних очей на мене, а потім просто кивнув. – Як ти зрозумів, що мені потрібна допомога?

– Я знав, що ти колись про це запитаєш. Скажімо так, у мене є особлива здатність розпізнавати зломлені душі. Можливо, колись поділюся з тобою цією технікою, а поки що – це таємниця. – Він підморгнув.

Повернулася Аріна з печивом і цукерками. Я не мала бажання тут сидіти, але зараз було не так і погано. Аріна сіла на підвіконня з чаєм і почала розповідати, як упала в магазині, намагаючись добігти до каси швидше за якогось дядечка з переповненим кошиком. Навіть я усміхнулася, адже їй це все ж не вдалося й вона була змушена дуже довго стояти в черзі, поки обслуговували того дядечка.

– Чуєш, а ти що, боїшся, що там наркотики? – запитала Аріна в Максима, який боровся з наркозалежністю. Мені хотілося закотити очі ледь не до неба, а Остап просто похитав головою. – Стоїш, тягнеш той чай… Та візьми собі щось. Я що, дарма в магазин ходила?

– Я просто не звик до таких речей, тому не дуже люблю солодке, – відповів хлопець і знову надпив свій чай.

– Щоб ви розуміли, – почав пояснювати Остап, – у дитячому будинку цукерки – це та ще розкіш. Особливо так було в ті роки, коли я там жив. Тепер є дуже багато різних благодійних організацій, які допомагають. До речі, ми з моїм добрим другом займаємося ось такою благодійністю. У нас залишився місяць до Дня святого Миколая, хочемо купити дітям подарунки, а також знайти якихось спонсорів чи волонтерів. Ну, і нам потрібна підтримка. Хто бажає долучитися?

– Я! – крикнула Аріна й підняла руку.

– Я навіть не сумнівався, – сказав їй Остап.

– Ну, я міг би, але мені поки що важко повертатися в це місце, – заговорив Макс, а Остап кивнув.

– Я тебе дуже добре розумію.

Тарас теж відмовився, адже хлопець-інвалід сам потребував допомоги. Іван і Катя вже далеко не в тому віці, щоб ходити по магазинах і вибирати подарунки, а потім розвозити їх.

– Ну а ти, Марто? – запитав Остап і зацікавлено подивився на мене.

– Я хотіла б долучитися, справді. Ніколи таким не займалася, але дуже хочу спробувати, – тихо відповіла я, і чоловік радісно сплеснув у долоні.

– Щиро дякую всім за сьогоднішнє заняття, але мені вже треба бігти додому. Ви теж довго не затримуйтеся. До зустрічі в неділю!

Він надягнув свою куртку й попрямував до виходу. Я дивилася йому вслід, відчуваючи, як у мені зароджується надія: скоро все зміниться.