Читать книгу P.S. Я навчу тебе знову… - Ксана Рейлі - Страница 8

Я зустрілася поглядом з Остапом і помітила, що він надто уважно дивиться на мене. Від цього мені стало ніяково, але всередині з’явилася дивна легкість, якої я раніше не відчувала. Страшенно незручно, коли всі ці люди дивляться на тебе з величезним бажанням дізнатися більше про твою історію.

– Зрозуміло, – просто сказав Остап і щось записав у своєму блокноті. – На наступному занятті обговоримо якісь приємні спогади з вашого життя, а потім поступово будемо добиратися до основної проблеми. У нас тут є один такий чудовий вечірній ритуал. Ріна зараз приготує всім чай, щоб ви могли просто поспілкуватися. Це необов’язково, за вашим бажанням.

– Ти теж будеш? – запитала у нього дівчина.

– Ні, у мене ще є деякі справи. – Остап усміхнувся їй і рвучко підвівся зі стільця.

Аріна підійшла до якогось столу й почала готувати чай. Я повільно підвелася.

– Марто, підійди, будь ласка, до мене на хвилинку, – сказав Остап, коли вже був у коридорі.

Я невпевнено попрямувала до нього, бо досі почувалася тут ніяково. Ці невідомі мені люди, ці обставини лякали мене. Може, з часом звикну.

– Ну і як тобі тут? – просто запитав він і глянув мені в очі.

– Цікаво, – відповіла я та схвильовано почала перебирати пальцями. – Коли ти бачиш людей із такими ж зламаними долями, то розумієш, що не лише тобі тяжко.

– Я не змушую тебе приходити сюди, але все ж дуже раджу. Як я й казав, одне заняття перекриває твій один пропуск.

– Я прийду ще на одне заняття, а там подивлюся, – тихо сказала я й помітила, що він ледь усміхнувся кутиками вуст.

– От і чудово. Наступне заняття в середу. Сподіваюся, ти справді прийдеш.

– Дякую, – ледь чутно відповіла я, а він лише кивнув.

– До зустрічі на наступному занятті, – голосно мовив Остап, щоб його всі почули, і просто пішов геть.

Я підійшла до столу, де зібрався гурт цих людей. Аріна вже встигла приготувати для всіх чай, а ще поклала якесь печиво й цукерки. Я усміхнулася, побачивши свої улюблені – кокосові, з молочною начинкою.

– Тобі з цукром? – запитала у мене дівчина.

– Що? – Я похмуро подивилася на неї.

– Чай! – сказала вона й закотила очі.

– Так, – відповіла я, і вона простягнула мені чашку.

– Як ти дізналася про ці тренінги? – запитала дівчина й узяла собі шоколадне печиво.

– Остап Сергійович сам дав мені візитку, – пояснила я й надпила чай – такий гарячий, що можна було обпектися.

– Остап Сергійович? – засміялася дівчина, а я насупилась. – Ти серйозно його так називаєш? А ти знаєш, скільки йому років? – Вона уважно подивилася на мене, а я похитала головою. – Двадцять дев’ять!

– Він – мій викладач, – сказала я, і вона завмерла з виразом подиву на обличчі.

– Жартуєш? – Дівчина чомусь голосно засміялася. – Ти перша студентка, яку він сюди привів.

– І я маю радіти цьому? – буркнула я й насупилася.

– Узагалі не розумію, навіщо він викладає, якщо ненавидить це заняття.

– А ти багато про нього знаєш, – зауважила я.

Дівчина кивнула.

– Він доволі відвертий зі своїми пацієнтами. – Вона скривилася, промовляючи останнє слово. – Ненавиджу, коли нас називають «пацієнти», але так воно і є. Він часто розповідає щось про себе, але всю його історію не знає ніхто. За шість курсів я вже багато чого про нього чула.

– Ви і спілкуєтеся радше як друзі, не так, як інші. – Я уважно поглянула на неї.

– Він просто вже звик до моєї присутності. Ну а я люблю спілкуватися з людьми як з друзями.

– У тебе така цікава зовнішність, – зауважила я, і сама не розуміючи чому.

– У тебе теж. – Вона прискіпливо подивилася на мене. – Тобі личить червона помада, але не знаю, чи варто взагалі фарбувати губи, ідучи сюди. Я так розумію, це образ, за яким ти намагаєшся приховати свої справжні почуття.

– Ну, ти теж у своєму образі, то чому я маю від цього відмовлятися? Мені так легше, тож не думаю, що ти та людина, яка може робити мені якісь зауваження, – дещо роздратовано сказала я й підійшла до вішака.

– Інколи треба бути простішою, – порадила Аріна, коли я надягала своє пальто. – Якщо далі житимеш у цьому образі, то навряд чи знайдеш собі друзів.

– Відколи це ти стала психологом? – Я подивилася на неї та склала руки на грудях. – Мені здається, що ти сюди не заради цього приходиш. І чому ти взагалі вирішила, що мені потрібні друзі? Гадаєш, у мене їх немає? Твоя правда. У мене нема нікого, тому я і прийшла сюди. І якщо мені легше приходити саме в такому образі, то так я й приходитиму. Бувай!

Не знаю, чому вона мене так розлютила. Взагалі не розумію, навіщо було торкатися цієї теми з моїм образом? У нашому світі червона помада вже не символ спокуси, гріховності й безчестя. Я ж нічого не казала їй про колір волосся чи пірсинг, хоча впевнена, що це геть не справжня вона. Найімовірніше, це спосіб її самовираження. Хоче довести щось світові чи бунтує проти сім’ї. Я не та людина, яка має право її засуджувати, але у своїй проблемі винна лише вона. Можливо, це лише частина її історії, але мені зовсім не сподобалося те, що вона вирішила роздавати мені поради.

Давно в мене не було таких різних емоцій, тож я навіть не знала, як на це реагувати.

Холодний вітер обдував мені обличчя, коли я прямувала вуличками живого міста. Хтось повертався з роботи, хтось гуляв у компанії друзів, а хтось ішов поруч із дорогою йому людиною. Проте були такі ж, як і я, самотні й розгублені. Люди, які нічого не відчували, не бачили сенсу життя та просто існували. У кожного з них своя історія, яку ховають ці темні вулички.

Тренінг вплинув на мене неоднозначно. З одного боку, я зрозуміла, що не тільки в мене є проблеми, але з іншого – мене чомусь так розлютили слова тієї дівчини.

Я повернулася додому саме тієї миті, коли тітка Люда пила чай.

– Привіт. – Вона усміхнулася до мене. – Приготувати тобі чай? Чи, може, каву або капучино? Ти ж любиш.

– Вистачило мені на сьогодні чаю, – буркнула я й сіла на табуретку.

– Щось сталося? – запитала тітка й уважно подивилася на мене.

– Та ні, просто… – почала я.

– Тебе хтось дуже розлютив, – договорила вона, а я лише кивнула. – Та це ж навіть дуже добре.

– Чому? – Я трохи насупилася.

– Ти нарешті сердишся не на себе, а на когось іншого. Змогла відчути якісь інші емоції, тож, може, тобі вдасться прийняти свою долю та все відпустити.

– Як? Тобі може здаватися, що це легко, але хіба я можу ось так просто все забути?

– Я не кажу, що ти маєш забути. Просто хочу, щоб ти усвідомила, що варто жити. Я ніколи не тиснула на тебе, бо не хотіла, щоб ти ще більше засмучувалася. Але гадаю, тобі потрібна допомога. – Тітка поглянула на мене й дістала телефон. – Я вирішила, що тобі варто знову ходити на сеанси до Галини Миколаївни.

– Ох, ця жінка мені не подобається, – категорично заперечила я й похитала головою.

– Тоді зараз знайдемо іншого психотерапевта, – мовила тітка й узялася комусь телефонувати.

– У мене вже є, – швидко сказала я. Тітка відклала телефон і здивовано подивилася на мене. – Я сьогодні була на першому занятті в одного психолога.

– Марто, чому ти мені не сказала? – Її погляд був здивованим. – Я б дізналася через свої зв’язки, який він, той твій психотерапевт.

– У цьому нема сенсу, адже мені сподобалося. Він справді добрий професіонал, – запевнила я й усміхнулась тітці. – Можливо, він допоможе мені, а якщо ні, то я все одно спробую жити далі.

– Це чудова новина, Марто. – Вона широко усміхнулася до мене, а потім усе ж увімкнула чайник. – Зараз приготую тобі чаю, не відмовляйся. Посидимо з тобою.

– Гаразд, я тільки переодягнуся, – погодилась я та підвелася з табуретки. – І знаєш, думаю, що у вівторок у мене буде вільний час, тож ми зможемо кудись сходити.

– Якщо це твій психолог так на тебе подіяв, то варто йому подякувати, – засміялася тітка, і навіть я не змогла стримати легкої усмішки.

Ми розмовляли весь вечір. Тітка Люда працювала старшою медсестрою в лікарні, тож багато що знала про медицину. А ще вона допомогла зробити так, щоб ніхто не здогадався про одну з найжахливіших моїх помилок. Тітка завжди знайомила мене з різними психотерапевтами, і я пройшла вже не один сеанс. Навіть пігулки пила й антидепресанти. Деколи вони допомагали, але іноді ще більше пригнічували, доводячи, що я слабка.

Уже два тижні я ходила до університету й із кожним днем дедалі більше звикала до цієї рутини. Мені подобалося сидіти на парах чи просто прогулюватися містом, спостерігаючи за людьми. Чому я стільки часу сиділа в чотирьох стінах? Напевно, закритися від усього світу було моєю найбільшою помилкою.

Сьогодні, укотре оплачуючи каву, я вперше збагнула, що живу на тітчині гроші. Звісно, мені залишилися кошти від батьків, але ні я, ні вона не використовували їх. Та якщо подумати, то я жодного разу нічого не купила додому, навіть звичайних продуктів. Уперше за цей рік я відчула сором і замислилася над тим, що варто піти кудись працювати.

Минуло вже п’ятнадцять хвилин від початку лекції, а викладачка все ще не з’явилася. В аудиторії всі гомоніли, а дехто вже збирався йти, бо всі знали: якщо викладач запізнився на п’ятнадцять хвилин, студенти мають право піти геть. Напевно, це все ж було вигадкою самих студентів. Щодо мене, то на першому та другому курсах я теж, як і всі, інколи тікала чи прогулювала пари.

– Ну, і чого ми сидимо? – запитала Олена в Ярини, яка знову сіла біля мене.

– Чекай! Мені тут один рівень треба пройти, – буркнула дівчина, щось клацаючи в телефоні.

– Пропоную взагалі не йти на пари, – сказала Олена. Я сиділа мовчки, спостерігаючи за ними. – Краще підемо щось поїмо.

– Лише перша лекція, а ти вже зголодніла? – Ярина здивовано глянула на подругу.

– Не встигла сьогодні поснідати. Від якоїсь смачненької піци я не відмовилася б, – Олена надягнула пальто й нетерпляче поглянула на подругу. – Ну то що, йдемо?

– Ура! Пройшла! – радісно крикнула Ярина. – Два дні намагалася пройти цей рівень. І так, ми точно сьогодні прогулюємо пари. Марто, ти з нами?

– Я? – перепитала я здивовано.

– Ну так. – Вона знизала плечима й підійшла до Олени, яка, напевно, не надто зраділа поповненню в їхній компанії.

– Не знаю, – відповіла я, а потім чомусь замислилась. – Хоча… Так! Я йду з вами.

– Супер! – радісно скрикнула Ярина, а Олена лише невдоволено подивилася на подругу.

Я надягла пальто й почала складати речі в сумочку. Цікаво, які ці дівчата за межами університету? От і дізнаюся. Якщо не сподобається, просто не буду більше з ними спілкуватися. Як відштовхнути людину? Правильно, усіма способами уникати її.