Читать книгу Моральні листи до Луцилія. Том I - Луций Анней Сенека - Страница 23

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ти певно зрозумів, що пора звільнитися від усіх цих з виду почесних, насправді ж нікчемних занять, і запитуєш тільки, як цього досягти. Та деякі поради не можна давати позаочі. Лікар не може вибрати час для їжі чи купання за листами, він повинен помацати, як б’ється жилка. Стара приказка мовить: «Гладіатор приймає рішення на арені»; тут уважному погляду щось підкаже обличчя супротивника, щось – порух його руки чи навіть нахил тіла.

(2) Що робиться зазвичай, що треба робити – такі поради можна дати і через посередника, і в листі; загальні настанови даються не тільки відсутнім, а й нащадкам. Інша справа – сказати, коли і як треба щось робити: тут не можна переконати на відстані і треба вирішувати залежно від обставин.

(3) Тільки на місті, та ще й уважно пильнуючи, можна не пропустити миттєвий випадок. Так видивляйся його сам, а коли побачиш, хапай і з усім запалом, з усіх сил старайся позбутися своїх обов’язків. Вислухай же мій тобі присуд: вибирай, чи відійти тобі від такого життя, чи взагалі піти з життя. Але при цьому, я вважаю, йти треба не поспішаючи, і те, що ти на горе собі заплутав, – розплутати, а не розірвати, і тільки, коли вже нічого не можна буде розплутати, тоді все обірвати. Навіть найбільший боягуз вирішив би один раз упасти, ніж увесь час висіти.

(4) А поки що – найголовніше! – не бери на себе ще більше. Вдовольнися тими справами, до яких ти вже опустився, чи, як ти сам хочеш думати, в полоні яких опинився. Не треба піднімати все нові тягарі, бо не буде тоді у тебе цієї відмовки і стане зрозумілим, що зовсім ти не в полоні. Неправда все, що говориться зазвичай: «Інакше я не міг! Що з того, що я не хотів? В цьому була необхідність». Гнатися зо всіх сил за щастям немає ніякої необхідності. Нехай ти не чиниш спротиву фортуні, але навіть зупинитися і не мчати з попутним вітром – вже велике діло.

(5) Ти не образишся, якщо я не тільки сам прийду до тебе з порадою, а й приведу тих, хто мудріший від мене і до кого я звертаюсь, приймаючи будь-яке рішення? Майже такий, що стосується нашої справи, лист Епікура, звернений до Ідоменея, якого він просить наскільки це можливо поспішити з втечею, поки не втрутилась вища сила і не відібрала можливість це зробити.

(6) Утім, він же додає, що, коли не вибрав потрібного для спроби часу, не варто і пробувати, але коли довгоочікуваний час прийде, треба відразу ж братися за справу. Тому, хто задумав втечу, він забороняє дрімати і надіється, що з найважчого становища є рятівний вихід, якщо не поспішити передчасно і не зволікати, коли час прийде.

(7) Мабуть, ти запитаєш, яка з цього приводу думка стоїків. Ні в кого немає приводу хулить їх перед тобою за безрозсудство: вони швидше обережні, ніж хоробрі. Ти, можливо, очікуєш почути: «Ганьба відступати перед тяжким тягарем. Борись, щоб виконати обов’язок, якщо вже взяв його на себе. Не можна назвати відважним і рішучим того, хто втікає від роботи, чия мужність не зростає від труднощів справи».

(8) Але так тобі скажуть, якщо твій труд заслуговує на упертість, якщо не доведеться ні робити, ні терпіти нічого такого, що недостойне людини добра. А інакше стоїк не буде виснажувати себе брудною і принизливою роботою і займатися справами заради самих справ. І не буде він чинити так, як ти думаєш: заплутавшись у справах, що нав’язані честолюбством, терпіти до кінця усі їхні недоречності. Як тільки побачить, яке важке, сумнівне і ненадійне все те, в чому він зав’яз, він відступить і, не втікаючи, непомітно відійде у безпечне місце.

(9) Відійти від справ, мій Луцилію, не важко, якщо знехтувати їхніми плодами. Тільки вони нас тримають і не пускають. – «Як же так? Відмовитись від великих надій? Піти геть перед самими жнивами? Голо буде навколо? Нікого поруч з ношами? Порожньо в передпокої?» – З усім цим розстаються неохоче і, проклинаючи незгоди, люблять вигоду, яку вони приносять.

(10) На своє честолюбство люди скаржаться, наче на коханку, а якщо подивитись на їхні справжні почуття, виявиться не ненависть, а швидкоплинна образа. Випробуй тих, що скаржаться на те, чого самі бажали, що твердять про втечу від усього, без чого їм не обійтись, – і ти побачиш, що вони з доброї волі не поспішають скинути ношу, яку, за їхніми словами, їм так боляче і гірко нести.

(11) Це так, Луцилію: небагато людей тримає рабство, більшість за своє рабство тримається. Але якщо ти маєш намір його позбутися і без маскараду любиш свободу, а порадників скликаєш лиш за тим, щоб не відчувати вічної тривоги після зробленої справи, то чому б не підбадьорити тебе усій когорті стоїків? І Зенони і Хрісіппи будуть умовляти тебе діяти не необачно, чесно і на твою ж користь.

(12) Та якщо ти вихляв заради того, щоб побачити, скільки треба взяти з собою, чи великі кошти потрібні, щоб усім облаштувати своє дозвілля, ти ніколи не знайдеш виходу. Ніхто не випливе з ношею. А ти випірни для кращого життя, і нехай боги будуть до тебе прихильні, – тільки не як до тих, кому вони з добрим і лагідним видом посилають пишні незгоди, маючи одне виправдання: що усі ці вогнища і тортури даються лиш на прохання.

(13) Я вже закривав цього листа, проте доводиться його відкрити: нехай прийде до тебе із звичним подарунком і принесе з собою якийсь прекрасний вислів. Один я вже згадав, не знаю, чого в ньому більше, красномовства чи правди. Ти запитаєш, чий він? – Епікура. Я до цих пір привласнюю чужі пожитки.

(14) «Кожен йде з життя так, наче тільки що увійшов». Візьми кого завгодно – хоч юнака, хоч старого, хоч людину середніх літ: ти виявиш, що всі однаково бояться смерті, однаково не знають життя. Ні в кого немає за спиною зроблених справ: все відклали ми на майбутнє. А мені в цих словах більше всього до душі те, як в них докоряють старим за хлоп’яцтво.

(15) «Кожен іде з життя таким, яким народився». Неправда! В годину смерті ми гірші, аніж в годину народження. І винні тут ми, а не природа. Це їй варто скаржитися на нас, кажучи: «Як же так? Я народила вас вільними від жадань, страхів, забобонів, віроломства та інших вад; виходьте ж такими, якими увійшли!»

(16) Хто помирає таким же безтурботним, яким народився, той пізнав мудрість. А ми тепер тремтимо, лиш тільки наблизиться небезпека: зразу відходить і мужність, і фарба з обличчя, течуть даремні сльози. Що може бути більшою ганьбою, ніж ця тривога на самому порозі безтурботності?

(17) А причина тут одна: немає у нас за душею ніякого блага, от ми і страждаємо жагою життя. Бо жодна її часточка не залишається нашою: минула – полетіла геть. Все переймаються не тим, чи правильно живуть, а тим, чи довго проживуть; між тим жити правильно – це всім доступно, жити довго – нікому.

Бувай здоровий.