Читать книгу Моральні листи до Луцилія. Том I - Луций Анней Сенека - Страница 24

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ти думаєш, я буду писати тобі про те, як м’яко обійшлась з нами ця зима, не надто холодна і недовга, якою підступною виявилась весна з її пізніми холодами, і про інші дурниці, за прикладом тих, хто шукає, про що б сказати. Ні, я буду писати так, щоб принести користь і тобі, і собі. Але тоді про що ж мені писати, як не про те, щоб ти навчився правильно мислити? Ти запитаєш, в чім основа цієї науки. В тому, щоб не радіти по-пустому. Я сказав «основа»? Ні, вершина!

(2) Сягнув вершини той, хто знає, чому радіти, хто не віддає свого щастя на поталу іншим. Не знає покою, не упевнений в собі той, кого манить надія, якщо навіть предмет її поруч, і здобути його легше легшого, і ніколи раніше вона не обманювала.

(3) Ось що, Луцилію, зроби перш за все: навчись радіти. Ти думаєш, я тебе позбавляю багатьох насолод, коли відкидаю все випадкове і вважаю, що треба уникати надії – найсолодших наших утіх? Зовсім навпаки: я хочу, щоб радість не розлучалася з тобою, хочу, щоб вона народжувалась у тебе вдома. І це станеться, якщо тільки вона буде в тобі самому. Усілякі інші веселощі не наповнюють серце, а лише розгладжують зморшки на чолі: вони швидкоплинні. Чи, по-твоєму, радіє той, хто сміється? Ні, це душа повинна окрилитись і впевнено вознестися над усім.

(4) Повір мені, справжня радість сувора. Чи не думаєш ти, що он той, з гладеньким чолом і, як висловлюються наші витончені балакуни, зі сміхом в очах, зневажає смерть, впустить бідність до себе в дім, тримає насолоду в узді, роздумує про терпеливість в нещасті? Радується той, хто не розлучається з такими думками, і радість його велика, але сувора. Я хочу, щоб ти володів такою радістю: варто тобі лише одного разу знайти її джерело – і вона вже не зникне.

(5) Крупинки металу здобуваються біля поверхні, а найбагатші жили – ті, що залягають в глибині, і вони щедро нагороджують упертого старателя. Все, чим тішиться чернь, дає насолода слабка і поверхнева, усіляка радість, якщо вона приходить іззовні, не має міцної основи. А та, про яку я кажу і до якої намагаюсь привести тебе, непорушна і неосяжна зсередини.

(6) Прошу тебе, милий Луцилію, зроби те, що тільки й може дати тобі щастя: відкинь і розтопчи все, що блищить іззовні, що можна отримати з чужих рук, прагни істинного блага і радій лиш тому, що твоє. Але що є це «твоє»? Ти сам, твоя найкраща частка! Запам’ятай, що тіло, хоч без нього і не обійтись, для нас у більшій мірі необхідне, аніж важливе; насолоди, що воно надає, пусті і швидкоплинні, за ними слідом іде спокута, а якщо їх не приборкати суворим утриманням, вони обернуться на свою протилежність. Я кажу так: насолода стоїть на краю схилу і скотиться до страждання, якщо не дотримуватись міри, а дотримуватись її в тому, що здається благом, дуже важко. Тільки жадібність до істинного блага безпечна.

(7) «Але що це таке, – запитаєш ти, – і звідки береться?» – Я відповім: його дають чиста совість, чесні наміри, правильні вчинки, зневага до випадкового, рівна хода спокійного життя, що котиться однією колією. А хто перестрибує від одного наміру до іншого і навіть не перестрибує, а мечеться під дією будь-якої випадковості, як можуть вони, нерішучі і непосидючі, надбати хоч щось надійне і довговічне?

(8) Лиш небагато хто розпоряджається собою і своїм добром на власний розсуд, решта ж подібні обломкам в ріці: не вони пливуть, а їх несе. Одні, яких хвиля жене слабше, рухаються повільніше і відстають, інших вона тягне швидше, ті викинуті на ближній берег затихаючою течією, ці віднесені в море стрімким потоком. Тому слід встановити, чого ми хочемо, і добиватися бажаного з впертістю.

(9) Тут доречно і сплатити тобі борг. Я можу навести слова твого Епікура і так викупити цього листа: «Важко завжди починати життя спочатку». Чи, якщо так краще можна передати суть: «Погано живуть ті, хто завжди починає життя спочатку».

(10) Ти запитаєш чому: бо ці слова потребують роз’яснення. – Тому що життя у них ніколи не завершене. Не може бути готовим до смерті той, хто тільки-но почав жити. Вчиняти треба так, ніби ми вже достатньо пожили. Але так не може думати той, хто тільки починає жити.

(11) Даремно ми вважаємо, що таких людей мало: майже всі такі. А деякі тоді і починають жити, коли пора закінчувати. А якщо тобі це здається дивним, я можу здивувати тебе ще більше: дехто закінчує жити, так і не розпочавши.

Бувай здоровий.