Читать книгу Глибше, ніж секс - Мария Волкова - Страница 10

В університеті я вирішила бути активною, і поступово діставати себе з кокона. Витягуватися з умовного місця, у якому вже встигла прижитись, завжди важко, але я знала, що це необхідно. Одного дня, який нічим не відрізнявся від решти, я була повільнішою і розгубленішою, ніж зазвичай, тому вийшло так, що після пари я вийшла з аудиторії останньою, а коли опинилася в коридорі, людей там майже не було. Та юрба, що зазвичай тіснилась у вузьких коридорах, вже або заповнила собою інші аудиторії, або покинула стіни університету. Я проходила повз дошку оголошень, на ній ще від початку навчання висіли різноманітні пропозиції для студентів, на яких була розписала інформація про гуртки в університеті: журналістику, бізнес-курси, гурток із шахів, настільний теніс, інформатику та навіть фітнес. Сьогодні я, мабуть, вперше звернула увагу на всі ці оголошення, бо це спеціально відведене для них місце завжди прикривали спини студентів. Підійшовши просто під стенд, реклама на якому кріпилася кольоровими кнопками, я пробіглась очима по тих оголошеннях в пошуках якоїсь позанавчальної діяльності.

У школі, де я навчалася, було безліч гуртків, але діти відвідували їх добровільно-примусово, думаючи не так про суть занять, як про те, що десь вдома стоїть комп’ютер із грою, яку терміново потрібно пройти, а замість цього вони повинні слухати виплеск самодіяльності вчителів тільки для того, щоб заробити хороше ставлення та приязнь з їхнього боку. Комп’ютер сумує за дитячими червоними очима, які вже благають зліпитися докупи й піти спати, та руками, які швидко бігають клавіатурою, нещадно трощачи її. Або ж цим школярам терміново потрібно було зачати дитину в «Sims», тому що будинок уже побудований і робити, в принципі, більше нічого. До біса ці діти з «Sims», їм потрібно було добряче поспарювати героїв гри, тому що для відприсків-школярів секс доступний лише тут. Пам’ятаю, як колись моя подруга, у якої ми щотижня грали в цю гру, порадила мені спарювати чоловіка з жінкою десяток разів за один підхід, щоб дитина точно зачалася. Після цього я завжди повторювала таку махінацію, ні на мить не сумніваючись у її ефективності. Усе як у житті.

До того, як вступити на свою спеціальність, я приблизно до класу десятого точно знала, що хочу бути журналістом. Думала, що готова робити все, аби навчитися цій справі і боротися з собою, коли щось не виходитиме, але зацікавлення чомусь раптово зникло, тому я вступила на іншу спеціальність, а журналістика так і залишилася чимось незавершеним, нездійсненним і покинутим. Ось я й вирішила, що піду саме на цей гурток, а чому б і ні? У мені досі жевріло бажання писати щось, попри те, що я так впевнено загасила його, тож я хотіла таки заповнити цю потребу висловлюватися, перетворивши її у якісне вміння.

На оголошенні гуртка журналістики було вказано, що заняття проводяться у вівторок, о 16:00 в 105 аудиторії головного корпусу університету. Я прочитала це й відчула приємне тепло – наче мене повернуло до дитячої, чи то скоріше підліткової, мрії і тепер я стою на порозі її здійснення. Бажання, яке я давно сховала в коробку з уявним надписом «мрії на потім», знову вирвалося, дочекавшись свого «потім», і тепер я почну його реалізовувати. А чому б і ні?

В цю секунду маленького щастя в голові промайнула думка, що я боюся йти туди сама. Там, скоріш за все, буде багато студентів і вони дивитимуться на мене тим поглядом, яким дивляться на всіх новачків у колективі. Новий, незнайомий колектив – це чомусь завжди так складно. Тому я придумала, що потягну туди свого нового знайомого. Я дочитала оголошення та побігла до того кампусу, у якому абсолютно не вміють варити каву, з надією знайти там Дениса.

Окрилена новою ідеєю щодо свого дозвілля, я бігла калабанями у своїх осінніх чоботах, оббризкуючи каламутною водою з листям перехожих дівчат. Вони смішно пищали, щось обурено вигукуючи мені вслід, та я продовжувала бігти. Діставшись входу в кампус, я крізь прозору призму скла побачила хлопця, який сидів за високим, наче в барі, кріслом, і дмухав всередину паперового стаканчику, смішно скрутивши губи в трубочку. Я зробила крок до вікна і з широкою посмішкою постукала по склу просто перед його носом. Денис сіпнувся, розливши трохи чаю собі на руки, і я прочитала на його вустах нервове та гучне: «Сука!» Тепер, коли напій стікав по руках, було точно зрозуміло, що це чай. Я скривилася, вискаливши зуби, та, зробивши на обличчі кислу, співчутливу гримасу, так і не змогла приховати посмішки. Не виходить нам спокійно привітатися – я постійно його лякаю. Напевне, варто заклеїти собі рота, зв’язати руки, ноги і взагалі все. Я зайшла всередину, хлопець продовжував ображено дмухати в стаканчик. Я дістала з кишені сумки пачку сухих серветок з ароматом конвалії і простягнула йому їх:

– Вибач… Як ти? Ось, тримай, я маю ще вологі, в разі чого. Сильно обпікся? – висипала я ряд запитань, наче з кулемета. Хлопець мовчки перевів свій обурений погляд на мене. Спиною пробігли мурахи, і я подумала, що він зараз виллє залишки того чаю мені на голову. Та його похмурі брови враз змінили свою форму, очі набули звично хитрих обрисів, і з уст пролунало:

– Ти такими темпами наступного разу вб’єш мене, – спокійно відповів хлопець. – Давай, розказуй вже, – додав просто, – через яку новину я так постраждав? – з посмішкою запитав Денис. Звідки він знає про новину? Зрештою, байдуже, зараз це не важливо.

– Ходімо зі мною на курси журналістики, у нас в універі є таке, і я вирішила: чому б ні? Ти як?

– Журналістики? Хм, то тебе на історію музики тягне, сьогодні – журналістика. А ти впевнена, що визначилася з професією? – недовірливо запитав хлопець.

– Та яка нафіґ різниця? Буде весело! Тобі ж, напевне, набридло грати на…. На тому, на чому ти там граєш, – а, до речі, на чому ж він грає? – на секунду задумалась я. – Спробуєш себе в іншій галузі!

– Тобі пощастило, що я починаю тебе побоюватися, і саме тому піду з тобою на журналістику.

На одну мить я засмутилася, але одразу ж зраділа та підставила долоню, щоб отримати від хлопця «п’ять». Він неохоче та все ж дав мені те бажане «п’ять» і запропонував сісти на сусіднє крісло біля нього. Тепер у мене була компанія для відвідування гуртка, і це було однією з причин полюбити цю осінь.

– Хочеш нову класну пісню? – запитав Денис.

– А вона така ж класна, як та, що ми слухали того разу? – відповіла запитанням я, лукаво прищуривши очі.

– Ем… – затнувся Ден. – Як взагалі можна порівнювати пісні? – зболено скривився хлопець.

– Ну, окей, давай свою пісню, – я вже не могла дочекатися. – Моє вухо повністю твоє.

Я чула лише декілька пісень з плейлиста цього хлопця, але їх виявилося достатньо, щоб почати повністю довіряти його музичному смаку.

– Ти ж, напевне, чула пісню, «Gotye feat. Kimbra – Somebody that I used to know»?

– Ображаєш! Звісно, це ж шедевр! – обурилась я.

– Так ось, у музичному світі часто буває такий собі парадокс: коли музикант випускає крутий хіт, який швидко набирає популярність, але слухачі не наважуються піти далі цієї пісні. І ти наче знаєш, що це безперечний шедевр, і на повторі він у тебе днями, а то й тижнями, і якби знайшов час, то відрізав би собі приспів для дзвінка, саме тому інші його пісні не повинні піддаватись сумнівам, але далі альбомами чомусь не йдеш. Наче боїшся, що він підведе, наче тобі достатньо цього одного шедевра, наче це вершина можливостей музиканта. І це до біса образливо, – вів далі хлопець. – Мені стало цікаво, чому так відбувається? Хіба ж таке призначення хітів? Хіба вони повинні відлякувати від інших пісень? – мої очі розширилися, і я з відвислою щелепою пропускала кожне слово хлопця через мозок.

Колись я також над цим задумувалась, але мене це наче так не торкалось, як його. Напевне, тому, що він музикант.

– Оскільки у цій пісні не один виконавець, – вів далі хлопець, – мені стало цікаво, хто ж вона така, Kimbra? І знайшов відповідь, яка криється в ось цьому білосніжному навушнику.

Денис розповідав цю історію, наче професійний музичний критик, і я чомусь подумала, що з нього вийшов би непоганий журналіст. Недарма я таки його потягнула на гурток! На секунду подумала, що наділена талантом за короткий період часу розпізнавати людське єство. Хлопець із серйозністю вручив мені один навушник, я швидко вставила його у вухо та чекала перших нот. А вже через три з половиною хвилини в мене перевернулося життя.

– Чува-ак, я тепер завжди слухатиму пісні другорядних музикантів дуету! – не втримала згустку емоцій. – Вона така неймовірна! – загорілася я.

Такт цієї пісні був настільки лайтовим, таким ніжним і водночас чітким, що я відчула себе в якомусь осінньому мюзиклі, де я – дівчинка в червоному пальті в горошок, у руках прозора парасоля, а на фоні пісня «Kimbra – Settle down» і ще чорні чобітки на каблучку, якими я вправно вистукувала в такт. А як же без них? Іду собі й пританцьовую на фоні пастельних кольорів осені.

Після закінчення пісні я вихопила телефон хлопця і поставила пісню на повтор. Вона стоятиме й у мене на повторі, коли додам її собі, доти, доки мене не нудитиме від мелодії. Доки в один момент я не витягну навушники з вуха й не скажу: «Це найгірша пісня у світі». Але на даний момент вона була найкращою. Реально найкращою з-поміж усіх. Я чула, як мої плечі роблять хвилі, а в уяві транслюється кліп під пісню з моєю участю, де я у чобітках на каблучку й під парасолею. Мені сподобалося це шоу в голові, і я сподівалася, що бачитиму його тепер завжди, слухаючи цей трек.

– Ні, ні, ні, ні, ну навіщо ти мені її ввімкнув?! Я ж тепер не заспокоюся! – почала кричати я. – От лайно, та це бісів шедевр!

Я легенько стукнула Дена кулаком у плече. Хлопець почав заливатися сміхом, змотуючи навушники у вісімку

– Та ніфіґа це не смішно! Ох, і навіщо я тільки погодилася на це… – зітхнула я.

– Та годі тобі, – спокійно сказав Ден. – ходімо на пари. Подумаєш, пісня… – та як він сміє?!

Цілісіньку пару цей шедевр грав у моїй голові. Коли викладач говорив, насправді він озвучував цю пісню, і тепер у пальті в горошок був уже він, а не я. Ось так засяде тобі в голові пісня, і хоч пам’ять витирай, а вона таки з тебе не вилізе. І після розмови з хлопцем мене хвилювала та сама проблема, що і його…

Іноді те, чого ми цураємося довгий час, виявляється таким чудовим, що ми проклинаємо своє життя і час, який був прожитий без цього. Але чи цінували б тоді ми це «щось» так сильно, як зараз?