Читать книгу Глибше, ніж секс - Мария Волкова - Страница 15

Я збиралася на концерт і ненавиділа кожну річ у своїй шафі. Ох, ця вічна проблема жінок! З шаленою злістю я випотрошила з неї все начиння, лягла на цю нескінченну купу одягу і почала ридати. «Та щоб він увесь нахуй згорів!» Час підтискав, і вже не залишалося й хвилини, щоб плакати в цій купі другосортного шмаття. Я люблю моменти, коли все йде до біса, але ти повинна щось робити далі, бо іншого варіанту немає, і ти просто повинна (зараз у когось бомбане, типу: «Ти нікому нічого не повинна!»), і залишаються лічені хвилини на коротку істерику, щоб потім ти встала і просто зробила те, що маєш (тихо, тихо, не нервуйте, бійці за людські права та свободи, і згадайте, у якому світі ми живемо). Не важливо як, не важливо, з якими емоціями – нікого не хвилює твоє становище і, тим більше, «емоційний стан» – ти просто робиш. Ось і зараз мені потрібно вибратися з цієї купи мотлоху і одягнути хоч щось, я ж пообіцяла йому прийти! На щастя, мені до рук потрапила темно-зелена блуза, яку я купила саме перед від’їздом сюди, вона була непоганою. Швидко одягла блузу, натягнула штани з високою талією, намастила губи улюбленою помадою кольору червоного вина. Знизу на ній так і писало: «wine». Вляглася на ліжко і чекала сусідку, втикаючи в телефон. Вона прийшла декілька хвилин по восьмій.

– Вау! То ти в нас сьогодні в образі розпусниці?

Вона оглянула мене з ніг до голови із зацікавленою посмішкою. Я зробила вигляд, що не почула того компліменту, бо насправді засоромилась.

– Ти так підеш? – запитала я.

– Так, лише светр переодягну, – відповіла сусідка і додала: – от блін, я й забула!

– Що? – не зрозуміла я.

– Синці! Вони ж нікуди не поділися за ніч!

Вона із сумом прикусила нижню губу, споглядаючи в дзеркалі своє побите обличчя. Я дістала з шухляди пенал-косметичку і відкопала в ньому зелену мазюку, якою інколи замальовувала прищі, і круглу пудру.

– Зараз ми тебе відреставруємо, – піднявши пенал на рівень плечей, промовила я і взялася до роботи: витиснула з тюбика зелену мазюку на місця синців і дівчина сіпнулася.

– Вибач, я тиснутиму легше, – зніяковіла я.

Легкими рухами я замальовувала їй синці. М’язи обличчя дівчини воліли скривитися від болю, але вона терпіла. Погляд її був прикутий до мого сконцентрованого обличчя, і від цього я почувалася незручно. Не люблю, коли хтось дивиться на мене впритул. Тоді я не знаю, куди подітися, погляд починає відволікатися від роботи і стрибати по обличчі людини або по кімнаті, аби тільки не зустрітися з очима навпроти. Вона вдивлялася мені у вічі, намагаючись приховати біль від моїх старанних доторків пальцями. Вдивлялася, наче знала, що я щось приховую. Уста були міцно зціплені, вона намагалися вгамувати біль, а очі світилися і усміхалися. Коли я закінчила замальовувати синці, то взяла в руки круглий спонжик, який вже був трохи оранжевий від мого користування, торкнулась ним розсипчастої поверхні пудри і декількома легкими рухами завершила реставрацію.

– Тепер ти лялечка, – задоволено мовила я, пишаючись своєю роботою.

Ми вийшли з під’їзду. Було вже темно. Восени швидко темніє і цього достатньо, щоб не любити осінь. Зранку було надто важко віддерти обличчя від подушки і вилізти з-під теплої ковдри, бо коли б ти не прокидалась, завжди темно. А додому доводилося повертатися раніше, ніж влітку, бо темніло надто швидко. Темрява поглинала дні і, напевне, це було однією із причин осінньої хандри. Час наче швидше летить, а отже, і тобі потрібно тиснути на газ. Людям завжди страшно. Страшно, коли час втікає від них, а людям так ніколи й не вдасться його наздогнати. Коли ти, наче стоїш на типовому українському роздоріжжі, на якому не залишилося рівного асфальту, лише одні ями, і не знаєш, куди йти і що робити далі. Та й ніхто тобі не зарадить, не підкаже і не виділить бюджету на ремонт цих ям, бо кожен зайнятий латанням власних.

Зате восени місцеві алкоголіки могли вилазити зі своїх схованок у підвалах раніше. Вилазити і лякати перехожих, мене в тому числі, водночас із цим випрошуючи в них гроші на нову пляшку. А потім з гучною озвучкою оббльовувати сміттєві баки, які вже декілька днів тріщать від паперових стаканчиків, одноразових пакетів і недоїдків, тому що місцева влада не виділяє достатньо комунальників для прибирання або виділяє тих, хто мешкає за містом і щодня потерпає від проблем із транспортом, особливо під час зими. Проблеми в містах завжди однакові: мала кількість комунальників та надмірна кількість алкоголіків.

Віолетта знала, де знаходиться заклад, у який ми прямували. Це місце, походу, було місцем збору неформалів і творчих людей. За барною стійкою було безліч видів алкоголю, а особливо пива з невідомими мені етикетками та дорогого віскі. Я любила хороший дизайн етикеток для алкоголю. Тут були різні: однотонні, кольорові, в одній кольоровій гамі, з яскравими надписами, з героями мультфільмів чи коміксів, та ще багато чого, тому мені одразу сподобався цей заклад.

– Ходімо, вип’ємо чогось! – із запаленими очима запропонувала дівчина.

– Так… – погодилася я, розглядаючи із роззявленим ротом ці милі пляшки. Ми сіли за той високий стіл, і до нас підійшов бармен.

– Два шокаладні роми по сто, – замовила вона, весело стукнувши по барній стійці долонею, а потім ледь скривилась, вочевидь, перегнувши із силою удару, але з її лиця не зійшла та запалена усмішка.

– Сьогодні п’яною будеш ти, – загиготіла Віолетта. – Але перед цим ти повинна зацінити ось цей ром, один з моїх улюблених, до речі, – зауважила вона.

Я засунула носа в склянку, легенько вдихнула та розбовтала ром по стінках, роблячи вигляд, що тямлю в цьому.

– Та пий давай! – засміялася дівчина. – Бісова поціновувачка!

Я підозріло глянула на неї і перехилила склянку з напоєм, зробивши скупий ковток. Тримала в роті цю краплю алкоголю, чекаючи, щоб він всмоктався в судини швидшим шляхом. Він мав міцний шоколадний смак із гіркотою. «Напій для сильних дам», – подумала я.

– Ну і-і? – очікувала мого вердикту дівчина.

– Важко буде не спустити на нього сьогодні всю степендію, – зізналася я.

– О тааак, – голосно протягнула Віолетта. – Святу сьогодні бути! – викрикнула вона і перехилила в себе все, що було в склянці. Я вже подумала, що концерт навіть не почнеться, як я уже тягнутиму її на собі додому, але ця божевільна виявилася на диво міцною.

Після нас у заклад почали сходитися люди. Яскраво нафарбовані дівчата з гострими стрілками на очах та у коротких спідницях оглядали нас зневажливими поглядами. Хлопці нашого віку, у футболках, сорочках – усі такі різні. Вони звертали на нас увагу, лише оцінюючи поглядами. Ні на що більше не наважились. Твій одяг може виглядати безглуздо, але варто тобі додати до свого образу темно-червону помаду – вся увага хлопців одразу твоя.