Читать книгу Глибше, ніж секс - Мария Волкова - Страница 13

Прокинулася від різкого запаху блювотиння й перегару у квартирі. Чорт, довго ж прийдеться тут провітрювати. Я підійшла до кімнати та тихо прочинила двері. Дівчина ще спала. А на блідо-зеленому обличчі фіолетові синці тепер проглядалися виразніше. Я зачинила двері й повернулася на кухню. На годиннику була 9:00, й універ ми вже й так проїбали, тому я поставила чайник на газ, кинула на дно чашки пакетик якогось «Грінфілду» і, викинувши обгортку в сміттєвий бак, згадала, як нещодавно знайшла там номер Дениса. Піднялася на пальці й дістала той пластир з номером із верхівки холодильника. Варто йому дзвонити?

«У мене в ліжку спить оббльована сучка», – набрала я повідомлення, натиснула «send» і, заблокувавши телефон, поклала його екраном до столу. Водночас із закипанням чайника задзвонив телефон.

– Ти занадто поганої думки про себе, – сказав впевнений голос із телефону, і я відчула, як він хитро посміхається, вимовляючи це.

– Дебіл, я не про себе, – закотила очі я.

– Ахахах, та годі тобі. З ким не буває? – я вже повірила, що він дійсно так вважає.

– Я серйозно, кретин, обригана сучка – це та дівчина з фіолетовим волоссям з універу.

– Та, на яку ти матюкалась у кампусі?

– Вона.

– Якого біса вона в тебе забула? – крізь телефон я відчула, як він здивувався. – А взагалі, я зараз нічого не доганяю, підтягуйся до кав’ярні в центрі через півгодини, бо без чашки кави я не спроможний слухати твою ранкову муть про сучок.

– Ей, а на кого я цю дурепу лишу? – з цими словами я почула, як відчинилися двері, й з кімнати вийшла дівчина, пронизуючи мене похмільним поглядом та блимаючи важкими синцями під очима.

– Ванна де? – прохрипіла вона.

– Направо, – показала жестом я.

– Окей, я буду, – відповіла я в трубку та натиснула червону кнопку.

Я залила окріп у чашку, кілька секунд потиснула ложкою пакетик із сипучим чаєм і перекинула його до іншої чашки з окропом. Думаю, нова сусідка не відмовиться від чаю. Я по телику чула, що міцний чорний чай із цукром допомагає від похмілля. Хоча, можливо, це просто рекламний хід виробників…

Дівчина вийшла з ванної, сіро-зелений колір обличчя нікуди не подівся, а з лоба стікали краплі води.

– Я зробила чаю, сідай, тобі полегшає.

Вона озирнулася, опустила погляд на стіл, трохи подумала й сіла поряд на сусіднє крісло. Вона присмокталася до чашки та за один раз випила її цілу, навіть не скривившись від температури та трьох чайних ложок цукру, які я туди всипала.

– Я нічого не пам’ятаю… – дивлячись у вікно, сказала вона.

– Знаєш, так іноді навіть краще.

Я долила окропу в її чашку та кинула новий пакетик.

– Мені треба відійти на якийсь час, я можу залишити тебе саму? – дівчина спідлоба глипнула на мене й сказала:

– Та що зі мною, бляха, станеться?

– До біса ти, я за квартиру хвилююся, – здивовано відповіла я. Оце ж кончена, їй-богу!

– Ой, давай, вали вже до свого музиканта!

Я озирнулася, але нічого не відповіла.

«Чорт, як же тут нестерпно тхне» – подумала я дорогою до кімнати й закрила рукою носа, наче прищепкою. Через пів години була призначена зустріч із Денисом, тому часу на прибирання в мене не було. «Ну хоч вікна повідчиняю, чи що?»

Мій портфель ще, напевне, від того вечора був брудним, але я лінувалася його чистити. «Наступного разу» – говорила я собі щоразу, а сліди бруду тим часом нікуди не зникали. Я кинула до нього пляшку води, гаманець та навушники – звичний арсенал «типової нетипової» – і пішла в коридор. Взулася, кинула до кишені ключі, згадала, що тепер маю сусідку, відчепила від зв’язки один і понесла до кухні, у якій боролася із похміллям нова співмешканка.

– Ось ключ від квартири, будь добра, не просри його, – із цими словами я поклала ключі на стіл перед дівчиною. – Мені знову вночі чекати «тіла»?

– Та не буду я бухати, заспокійся. Досить з мене вчорашнього…

– Ну, тоді бувай.

– Давай… – позіхнувши відповіла сусідка й додала услід, – я Віолетта, до речі.

– Єва, – кинула я у відповідь, лише зараз подумавши про те, що досі не знала її імені.

Я швидким кроком спустилася сходами і відчинила важкі вхідні двері під’їзду. Довелося натиснути на них всім тілом, щоб зрушити з місця. Перед під’їздом лежали ті самі пси, що недавно ласували зіпсованими котлетами з мого холодильника. Я привіталася, почухала їх по голові й пішла далі. А як же без цього?

Попри те, що вчора мене картали думки про те, що, впустивши Віолетту до себе, я прирекла себе цим на пограбування чи смерть, в глибині душі мені не було настільки тривожно. Між іншим, із цих двох варіантів безпечнішим було б убивство, тому що за які гроші я б повертала власниці квартири всю бісову техніку? Я не знала цієї Віолетти, але мені було спокійно за неї. Іноді малознайомі люди викликають у тебе довіру, і ти хоч вбийся, але пояснити цього не можеш. Ти просто їм віриш, наче один з пари найважливіших органів – серце або мозок – заспокоює іншого, мовлячи: «Чувак, просто довірся, я знаю, що все буде окей», а іншій відповідає: «Добре, я вірю тобі, чувак». І живуть ці обоє у злагоді та мирі, і тобі від цього теж спокійно. Напевне, зараз ці мої два органи саме так і домовилися, особисто я так все і уявляю.

Місто нарешті дочекалося тепла, і люди раділи сонцю. У квартирах ще не опалювалося, і, напевне, тому на вулицях стало тісніше – усі виходили надвір грітися. Бісові комунальники! Хоч переїжджай жити на вулицю, щоб не застудитися вдома. Нарешті мої чоботи зможуть відпочити від постійних злив і болота. Я поспішала в кав’ярню, на годиннику було вже 11:20. Затишний непримітний заклад був схований у двориках, і я ніколи раніше сюди не ходила – не було часу та й компанії. Я відчинила двері, вони голосно дзеленькнули, і всі звернули на мене увагу. Чорт, як не люблю цих дзвоників на дверях! Чому вони всі вилупилися? Я одразу помітила серед натовпу Дениса – його хитрий погляд неможливо було сплутати ні з яким іншим. Я підійшла до столика, зняла верхній одяг і повісила його на вішак в кутку приміщення.

– Привіт, я не знав, що ти п’єш, тому взяв те, що подобається всім дівчатам – лате. Як на мене, тут воно найсмачніше.

– Прекрасно, дякую, – трохи різко відповіла я.

– Так що там у тебе коїться? – запитав хлопець зробивши невеличкий ковток з маленького горнятка. У ньому була чорна кава з густою жовтуватою пінкою зверху. Він справді хотів мене вислухати.

– Загалом, ця дівчина знайшла мене в універі й попросилася трохи пожити. Наскільки я зрозуміла, у неї проблеми в сім’ї. Її обличчя в синцях і вона говорила щось про побиття сьогодні вночі, коли прийшла п’яна, – коротко розповіла я.

– Ого, то можна було просто попроситися пожити? – засміявся хлопець.

– Не смішно, – кинула я. – А що, як її почнуть шукати батьки?

– Це навряд чи… Хіба що знову буде потрібна жива боксерська груша, – з сумною посмішкою припустив Денис.

– І ще в мене зараз уся постіль у кімнаті оббльована… Чужі шлункові відходи я ще не відмивала, – скривилась я. – І не збираюся.

– Кх, ахаха, – попирхнувся кавою хлопець і зайшовся сміхом. – Так ось чому ти так швидко погодилася зі мною зустрітись, – додав він із вдаваним доріканням. – Ну, все буває вперше, нехай щастить із прибиранням!

– Та йди до біса!

Я вже була готова обматюкати його з ніг до голови, але раптово посміхнулася (але це тільки тому, що матюкатися в публічних місцях було б вкрай невиховано).

Ця ситуація зі сміхом у момент злості нагадала мені, як у молодшій школі, коли на мене кричала вчителька, я просто душилася, щоб не засміятися. Вона кричить, а в мене сльози ледь не течуть від сміху. Захисна реакція чи істеричний сміх – називайте, як хочете, але, чорт, це було так смішно й страшно водночас! Пройшло чимало років, але цей дитячий недолік залишився зі мною, хоч недоліком він мені вже не здавався. Це допомагало ставитися до проблем легше та зі сміхом. Коли на тебе кричать, важко щось змінити, а криком у відповідь ти лише розпалиш війну, тому залишається просто сміятися, і who cares?

Мені важко було злитися, коли хлопець був поряд. Він смішив мене навіть коли дратував. І я не встигла помітити, чи була в мене осіння депресія. Напевне, завдяки йому я опинилася поза зоною ураження. Я була рада, що в новому місті в мене так швидко з’явилися знайомі, хай то нав’язливий чувак чи алкоголічка з синцями та купою невирішених проблем, все ж хоч якійсь люди. Я була не сама, і це не могло не тішити.

– Мм, смачна кава, дякую, – посміхнулася я.

Хлопець кивнув у відповідь.

– Звідки ти їхав того дня, коли врятував мене? – запитала я.

Хлопець спохмурнів і я зрозуміла, що запитання не з приємних.

– Ну, я ж не місцевий, додому катався, – відповів Денис.

Напевне не варто продовжувати розпитувати його. По людях видно, коли вони не хочуть говорити, тому я перевела розмову.

– А ти чому не пішов в універ? – поцікавилась я.

– Власниця квартири зранку приходила по оплату, треба було трохи прибрати й бути вдома.

– О, ти теж винаймаєш квартиру? – нарешті вдалося знайти точку зіткнення.

– Так, винаймаю, – спокійно сказав хлопець і зробив ковток гіркого напою «для дорослих».

Після цього запала тимчасова мовчанка. Я нервово сьорбнула кави і взялася бігати поглядом по людях у закладі, шукаючи на їхніх обличчях теми для розмов. Хлопець задумливо дивився в чашку з кавою і робив маленькі ковтки, наче не хотів, щоб вона закінчувалася. Зараз він був схожий на поціновувача вина, який лише змочував губи, плямкав і говорив свій вердикт. Хлопець наче боявся, що кава закінчиться, він насолоджувався кожною краплею, дозволяючи напою вистигнути, але його це мало хвилювало. Я думаю, це допомагало йому відволіктися від зайвих думок. Хіба не прекрасно, коли якийсь час тебе хвилює лише кава? Він ледь торкався губами чашки й заплющував очі, повільно ковтаючи напій. Цікаво було, про що він думав у цей момент? Денис поставив горнятко назад у блюдце, забрав тонкі фаланги пальців з невеличкого вушка та звів погляд на мене.

– У нас сьогодні концерт у «Канаві», буду радий, якщо ти прийдеш. Граємо о 21.00.

– У тебе є гурт? Чому ти не говорив раніше? – вражено запитала я.

– Ну як гурт, – зам’явся Ден, – просто інколи бавимося з одногрупниками. Один із них знає адмінів закладу, і, щоб людям не було нудно (а люди не люблять, коли їм нудно, одразу починають якусь маячню витворяти), ми інколи граємо там майже задарма. Та це, в принципі, не важливо, якщо є хоч якась можливість заграти десь, окрім університетської актової зали, – знизив плечима хлопець.

– Та це ж круто! Звісно, я прийду!

– Можеш захопити свою сусідку-алкоголічку.

– Окей, я скажу їй.

– Я ж не буду однією зі стрьомних падруг?

Ми посиділи ще якийсь час, а потім до Дениса хтось зателефонував.

– Вибач, у мене ще сьогодні репетиція перед завтрашнім виступом, пацани дзвонили, мушу бігти, – заметушився Денис.

– О, так, звісно, біжи, – запевнила я. – Мені теж пора йти прибирати квартиру від нової співмешканки, – мовила з відчаєм.

– Чекатиму тебе сьогодні о 21:00. Дивися, не провтикай, – суворо нагадав хлопець.

– Я буду, не сумнівайся, – посміхнулася у відповідь, одягаючи пальто.

Ми покинули заклад і, попрощавшись, розійшлися в різні сторони. Я рушила в напрямку зупинки. Тройлейбуси, на щастя, ходили часто, наче це було також пов’язано з виходом сонця на небесну арену, тому мені не довелося довго тупцяти на місці.

Сидіння біля вікна були моїми улюбленими ще з дитинства. Батьки завжди тримали їх для мене, а самі сідали поряд, спостерігаючи, як я захоплено розглядаю життя за вікном. Люди такі гарні, коли не бачать, що за ними спостерігають. Саме тому випадкові фотографії виходять такими живими й справжніми. Саме тому в нас закохуються, коли ми цього не помічаємо й не бажаємо. Бо ми не стараємося щось для цього зробити, ми такі, як є, і для когось цього достатньо. Люди люблять правду й всюди шукають щирості.