Читать книгу Глибше, ніж секс - Мария Волкова - Страница 8

Прокинулась об одинадцятій вечора від шуму за вікном. Ці довбойоби вивозять сміття, коли люди вже сплять. Над моєю головою лунали жорстокі розмови. Сусіди… Я ще не встигла ні з ким тут познайомитися, та й не вважала це за потрібне. Однак тепер я знаю, що поверхом вище живуть люди, очевидно, з відкритими претензіями один до одного. Чому вони постійно сваряться? І я зараз не про конкретних людей. Невже побут – ось цих декілька стін, так вбивають стосунки? Невже замкнуте приміщення здатне перетворити рідних на ворогів і постійно зіштовхувати їх лобами? Перших декілька років, коли люди з’їжджаються, вони безперервно кохаються, а решта років невпинно сваряться і горлають одне на одного. Змагаються, хто голосніше. В обох цих варіантах вони заважають жити людям навколо. Хоча, можливо, вони просто виказували своє невдоволення щодо сміттярів-довбойобів. У будь-якому випадку, краще б вони кохалися. Кому потрібні ті сміттярі?

«Я і так тепер не засну», – з цією думкою я виплуталася з ковдри й босоніж пошвендяла на кухню. Пучки пальців ніг відчули холод кухонної плитки, тож я мимоволі скривилася й зціпила зуби. Тілом пробігла зграя дрібних мурах. Капці десь зникли, тому я вирішила повернутися в кімнату й накинути на плечі свою ковдру, щоб хоча б якась частина тіла була в теплі. Відчинила кухонне вікно. На підвіконні лежала майже порожня пачка цигарок. За мить одна з напханих тютюном і смолою трубочок вже гарно вклалася в губах і тихенько потріскувала від вогню. А з лівого боку на мене ображено споглядала ніжно-рожева мушкателя, яку я привезла з дому. Я знаю, вона не любить, коли я курю. Навіть трішки відвертає від мене свою голівку з квітів – не хоче дихати цим димом. Єдине, чого вона хоче, – це цвісти, і щоб ніякий дим її не калічив і щоб коти не жували гострими зубами її листя. Тому я й забрала її з собою в нову квартиру. Вдома її завжди їли коти, а тут – цвіте собі спокійно, лише деколи змушена потерпати від пасивного куріння разом зі мною.

Коли звуки перекидання сміттєвих баків догори дном стихли, я визирнула у вікно. Машина, по вінця напхана людськими відходами, вже поїхала, не залишивши вуличним собакам вечері, тому вони просто полягали біля порожнього смітника, опустивши сумні голови на довгі лапи. Я знаю, вони пахли мокрою шерстю і сумом, запах наче доносився аж до мого вікна, а їхні тонкі ребра випирали з-під шкіри. Я вмить згадала про зіпсовані котлети в холодильнику й зрозуміла, що сьогодні ці собаки таки повечеряють.

Цигарка одразу ж вп’ялась у скляну попільничку, втомлено пшикнула й погасла, а мушкателя миттю радісно повернула голову до мене. Схопивши контейнер з котлетами та накинувши спортивну кофту, я подріботіла вниз сходами, і за декілька хвилин собаки вже ласували смаколиками. Вони вдячно дивилися на мене та махали важкими хвостами, а доївши все до останньої крихти, облизували свої змарнілі щоки, ніжно скімлячи на знак подяки. Я провела рукою по мокрій шерсті, і тепер цей запах також був на мені. За мить я знову була вдома, але вже з більш піднесеним настроєм і порожнім пластиковим контейнером. Собаки ситі й тепер можуть спокійно спати біля своїх смітників, очікуючи приходу нового дня. Тому я також вирішила повернутися до сну.

Мурахи знов пробігли по моєму тілу, коли ноги знову торкнулися підлоги і я відчула холод плитки. Увімкнувши стару добру «Stairway to heaven», я плюхнулася на ліжко. Є вічні пісні, які, довго слухаючи, ти на якийсь час відкладаєш «у шухляду», щоб потім дістати й послухати з тим самим відчуттям – повернутися кудись назад на хвилину. Ці пісні – така собі машина часу. Ми ненавидимо й водночас обожнюємо їх, саме тому все одно час від часу повертаємося до прослуховування, щоб пережити ті відчуття знову, наче вперше.