Читать книгу Глибше, ніж секс - Мария Волкова - Страница 16

Декілька з людей чекали початку концерту на вулиці, смачно покурюючи цигарки. Захоплювали їх змерзлими від повітря губами і говорили про своє. Хтось, на додачу до цигарок, в іншій руці тримав пляшку пива з яскравою етикеткою, ту, красиву. Ми були наче в якомусь пабі Німеччини, не вистачало лише притаманних культурі цієї країни баварських костюмів. Я так любила місця, переступивши поріг яких, ти на короткий час опиняєшся в іншому куточку світу, в ламповому місці з окремим характером та затишком. Схожі місця давали можливість таки втекти від ненависної буденності та забутися на якийсь час.

Хтось ззаду схопив мене за плече, і я здригнулась.

– Як добре, що ви вже тут. Ми скоро починаємо, – посміхнувся високий хлопець із підведеними чорним олівцем очима.

Я мало не вдавилась ромом і, сміючись, запитала:

– Що з тобою в біса таке?

– Сценічний образ, – відповів він, підкреслюючи обличчя плавним жестом руки, з гримасою самовпевненості. Стрілки на очах надавали його фізіономії ще більш хитрого характеру, і, як би не хотілося це визнавати, вони жахливо йому пасували.

– Тобі личить, – підмітила я, а він натомість скорчив гордий вираз обличчя. Такий, наче не почув мого компліменту або ж і так знав це, бо звик щоразу чути це від фанаток.

– Образ гоміка тобі дійсно до лиця, – договорила я, не давши йому занадто самовпевнитися. Дівчина з фіолетовим волоссям дзвінко засміялася.

– Але ж тобі подобається, – впевнено захистився Денис.

Я повернула голову назад до бару і зробила ще ковток цього божественного напою, але цього разу вже набагато сміливіший.

– Дай сто п’ятдесят віскі, – махнув рукою до бармена Ден, а потім залпом його випив.

– Хлопче, а вам уже дозволено вживати алкоголь?

Ром розширював не лише зіниці, але й моє вміння жартувати.

– Розігрів перед виступом повинен бути правильним. Через десять хвилин починаємо, підтягуйтеся, – промовив хлопець, дихнувши на мене подихом з міцним віскі та, легко погладивши моє плече, пішов у глибину темного залу.

У закладі відбувався рух і гамір. Було тепло, оскільки всі вже щось випили. Натовп юрмився біля сцени. Ми допили ідеальний ром і також пішли в скупчення.

– Ти знаєш, що вони грають? – запитала Віолетта.

– Поняття не маю, – знизила плечима я. – Зараз почуємо.

Ми стояли за кілька метрів від сцени, посередині приміщення. Людей поряд освітлювали яскраві ліхтарі, і від цього їхні п’яні постаті переливалися різними кольорами. Вони всі були такими красивими: заплющені повіки і легкі невимушені посмішки. Жирний блиск шкіри надавав їхнім обличчям сяєва. Такі справжні, а лиця такі живі. Цей заклад і ліхтарі стирали з людей буденність, залишаючи їх природними, оголеними зсередини. Барабанщик уже щось постукував, звучали тихі баси гітари, гурт завершував налаштування. На сцені вже було троє учасників, але Дениса серед них не було. Лиця музикантів були такими ж розмальованими, як у мого нового знайомого. Чорні лінії прикрашали скули, контури обличя та очі, у когось – шию. Це було просто і стильно, їм вдалося створити перше враження. Постукування барабанів у дуеті з гітарою та клавішами вже виробляли мелодію, і погляди рухливого натовпу вже були прикуті до сцени, а зайві розмови припинені. Раптом зверху просто на середину сцени, один з ліхтарів кинув своє пряме біле світло, і тепер публіка бачила темний силует із гітарою в руках та стійкою з мікрофоном спереду. Перші слова пісні – і я впізнала голос Дениса. «То ти в нас ще й співаєш», – подумала я. Його голос розпливався простором залу, набираючи напруження в дуеті з музикою. Я заплющила очі і відчула, як міцний ром уже гуляє тілом. Мені було добре і тепло, а ззовні лунала музика. Я хотіла зупинити цей момент і розчинитися в ньому.

Раптом відчула на собі чийсь погляд, розплющила очі і побачила, як за мною спостерігають чорні очі зі сцени. Не чорні скули, шия чи обличчя, а очі. Виразні великі і хитрі. Денисові. Просто зі сцени він, співаючи, дивився на мене. Дивися так, наче шпигував, слідкував, перевіряв, чи все добре. Я посміхнулась у відповідь, не надавши значення його палкому погляду, але він не посміхався, лише серйозно спостерігав, а помітивши, що я також дивлюся на нього, швидко відвів очі в нечітку темряву позаду мене, наче нічого й не було, наче мені це все здалося. Їхня музика була схожою на інді, але деякі пісні були дещо важчими, драйвовішими. Молодь танцювала під ритм, піднімаючи мокрі від поту тіла стрибками якомога вище. Ми нескінченно посміхались і кайфували. Фіолетове волосся сусідки вже не було фіолетовим, воно відбивало кольори штучних ліхтарів зі сцени. Я не була п’яною, але почувалася розслаблено і добре. Незважаючи на шум, мені було спокійно. Я закидала руками назад своє мокре волосся і це здавалося мені супер сексуальним. Ми голосно аплодували після кожної пісні. Збоку пищали дівчата, бажаючи звільнити свої розпашілі тіла від одягу і кинутися на музикантів. Були і сумні і повільні пісні. А як же без них? Вони змушують тіло зупинитися, розслабитися і спокійно хитатися під музику. Дозволяють нотам проникнути під шкіру і бігати там мурахами. Кожен із присутніх у такі моменти думає про щось своє, хтось плаче, обіймається. Люди стають справжніми, вразливими.

Концерт зробив нас щасливими, і тепер ми були в очікувані алкотрешу, тому більшість людей залишилася. Музиканти саме складали інструменти, коли ми з Віолеттою повернулися за барну стійку.

– Ще сто рому, – вимогливим голосом крикнула Віолетта, ще не відійшовши від гучного концерту.

– Склянку води з льодом, будь ласка, – відхекавшись, попросила я.

У цей момент мені здавалося, що я спроможна випити ціле озеро або хоча б усю воду, яка була а закладі. Бармен поставив переді мною склянку з водою, у якій постукували кубики льоду. Я випила її залпом і з полегшенням видихнула.

– Тепер мені потрібно в жіночі кімнату, – повідомила я.

– У бік сцени і на ліво, – відповіла дівчина. – Я чекатиму тут.

Я сповзла з високого крісла і пішла за вказаним маршрутом. У залі досі було темно, але своїм розфокусованим поглядом я побачила, що за декілька метрів від мене назустріч хтось ішов. Раптом переді мною на стіну сперлася рука, замкнувши мене в кутку цегляної стіни.

– Хей, мала, як концерт? – запитав голос із темряви. Судячи з темного гриму, я зрозуміла, що це був хтось із гурту. Алкоголь у судинах не дозволив мені злякатися.

– Це було мокро, – відповіла я, включивши кокетку. Хлопець мав коротке волосся і був трохи вищим від мене. Я почувалася розкутою і тепер нічого не боялася, все через ром, кажу вам. Він підійшов ближче.

– То, може, вип’ємо за знайомство? Я – Сєрий.

– Єва.

Краєм ока в кінці залу навпроти нас я побачила очі, які час від часу зикрали на мене під час концерту. Вони були такими ж чорними і спокійними, як і пів години тому.

– Ей, Сєрий, – гукнув Денис. – Вона для тебе занадто неприступна!

– Ну, тоді ми з радістю виправимо це, – відповів він із посмішкою, дивлячись на мене, і ризикнув наблизитися ще ближче. Я гадаю, від хлопця пахло алкоголем, але я не могла цього відчути, оскільки теж була достатньо вгашеною. Боковим зором я досі бачила силует Дениса позаду. Він нікуди не зник.

– Сєрий, – не здавався хлопець. – Твої срані барабани я повинен складати?! – підвищив тон.

– Та щоб тебе! – повернувши голову від мене до Дена, обурився барабанщик.

– Кицю, чекай мене за барною, – вкінці сказав Сєрий і пішов у напрямку сцени спиною так, що обличчя було повернуте до мене, двома пальцями ткнувши собі у вічі, а потім направив їх у мене. – Я скоро! Барабани не займають багато часу!

Він пішов до Дениса, який ще стояв на своєму місці, а потім звернув у гримерку. Я кинула на хлопця запитальний погляд і, не чекаючи відповіді, пішла туди, куди прямувала спочатку.

Дамська кімната була рожевою, і я одразу згадала свою школу, у якій був один такий самий рожевий кабінет, який щоразу різав нам очі, щойно ми відчиняли його двері. Я набрала в руки холодної води і вмила обличчя. Воно було дуже розпашіле, щоки – рожеві, наче ті жахливі стіни, і тепер я зливалася з кольором приміщення. Промокнула шкіру одноразовим рушником і кинула його в бак, який вже був переповнений такими ж рушниками. Одноразовими. «Тримайся» – подумки наказала я собі, розглядаючи рожеве і нетверезе обличчя в дзеркалі. Вже за декілька хвилин, кривою ходою, я повернулася за бар. Сусідка вже фліртувала з барменом, і тепер я збилася з рахунку, яку склянку рому вона в себе перехилила. Я лише сиділа на тому ж кріслі і пила вже щось інше. «Що ця паскуда мені намішала, поки мене не було?». Байдуже. Що б це не було, смак у нього, варто визнати, був приємним. Фокус в очах все далі плив, а я просто усміхалася, і вже за мить переді мною, просто на барній стійці, хтось танцював. Афтерпаті була гарячою, люди вешталися залами, стискаючи руками красиві пляшки пива або склянки, танцювали і пітніли. Кокетливі дівчата брали хлопців за руки і вели кудись подалі від людського ока. Я танцювала поряд з дівчиною, яка точно мала сьогодні намір споїти мене, ми багато сміялись і крутили дупами.

– Хеей, а ось і вони! – почулося ззаду. Я побачила хлопців із гурту Дениса.

– Можна потусити з вами? – явно не чекаючи відповіді, спитав барабанщик Сєрий.

Тепер нас було багато. Наші п’яні тіла танцювали, руки звивалися догори, малюючи пальцями нечіткі абстрактні форми. Алкоголь дозволяв бачити замість світла ліхтарів кольорові кола, а замість людей – гнучкі силуети, що танцювали. І це було так класно – бачити менше. Часто саме так і хочеться – бачити не все, і зараз алкоголь дозволяв мені це. Коли людьми керує градус, вони можуть не бачити, що силует, який десь у кутку залу цілує іншу людину – це іхній партнер. Чи людина, яка біля барної стійки фліртує з дівчиною, – це їхній друг, який насправді викликає симпатію. Алкоголь дозволяв не бачити того, чого бачити не варто. Наче вірний друг, який інколи приховував правду, щоб нам не було боляче. Вся ця атмосфера дуже зближувала людей. Вони цілувалися, тонули в обіймах один одного, і нікого не хвилювало те, що на це їх штовхав алкоголь і завтра вони, скоріш за все, цього не згадають. Цілувалися і дівчата, які, напевне, у звичайний день ніколи б не підійшли до хлопців і не заговорили, але декілька коктейлів розкривали їм рота в усіх сенсах цієї фрази.

Денис танцював біля мене, брав за руки і дозволяв крутитися під своїми. А може, це був і не Денис чи, може, навіть не хлопець. Але яка різниця? Я відчувала поряд із собою тіло – таке сильне, енергетичне і палке. Чиїсь руки обіймали мене за стан, малюючи по ньому лінії. Я чула навколо людський сміх і він повністю поглинав мене, проганяв геть думки, які лише недавно здавалися важливими, і сміх дзвенів у вухах, доповнюючи музику. Раптом я відчула перед собою когось. Хтось тримав мене за руки, повільно спиравши на себе. Я розплющила очі і побачила перед собою барабанщика. Наші тіла вже були зовсім близько, його руки на моїх стегнах, мої – на його торсі. Він повільно нахилявся до моєї голови, яка вже моталася на шиї, наче повітряна кулька, не маючи достатньо тверезості, щоб опиратися, тому моя повітряна кулька, яку було важко назвати головою, просто закинулася назад і чекала. У цей момент мене хтось шарпнув за руку, і я за інерцією попленталася від Сєрого. Повіки були настільки важкі, що я не мала сили їх розтулити. Ніздрі відчули запах свіжого повітря, а потім я ледь не перелетіла через бісів поріг. Зате одразу розплющила і вирячила від страху очі. Біля мене стояла Віолетта і міцно тримала за руку.