Читать книгу Глибше, ніж секс - Мария Волкова - Страница 14

За вікном тролейбуса гуляли люди. Вони так світилися, наче сонце з неба проходило крізь їхні тіла. Пора розстебнутих пальт була моєю улюбленою. Таким чином ми пускаємо тепло всередину себе, а потім защіпаємо його ґудзиками, щоб не втратити. Сьогодні злими й незадоволеними були лише контролери тролейбуса – товсті жінки, які ледь протискались у проходах, і спухлими пальцями відривали квитки пасажирам. Напевне, вони походять звідти, звідки й продавці масних чебуреків на вокзалі. Сімейний бізнес, чому ні? Жіночки часто бурчали щось на кшталт: «Відступіть! Як я повинна тут пройти?!» Вони такі злі, бо товсті або ж їх просто вдома ніхто не трахає. А хто ж їх трахатиме, якщо вони товсті? У будь-якому випадку, вправні й моторні друзі жінок завжди були в продажу.

Я вийшла на зупинці, забігла в магазин по улюблені цигарки, і, розплачуючись за них на касі, згадала свою квітку, яка так не любить, коли я курю. Подивилася на пачку, яка зручно лежала у руці. Можливо, вона буде останньою?

Знову ці важкі двері під’їзду, а одразу за ними – обличчя.

– Тааак, ось ти й попалася, – вилетіло з яскраво нафарбованих уст. От чорт! – Пройшов тиждень, а ти досі не прибрала в під’зді! Чи я незрозуміло сказала?

Жінка витиснула мене на вулицю, стала перед вхідними дверима і сильною рукою зачинила їх. Відступати було нікуди.

– Ем… У мене зараз завал із навчанням, я обов’язково приберу, – бовкнула я.

– Шановна, правила для всіх однакові. Прибирай або з’їжджай! – погрозливо відповіла сусідка. «Та що це в біса таке?»

– Ну, у вас, здається, багато вільного часу, якщо ви ходите й слідкуєте, хто коли прибирає, то чому б вам самій і не прибрати? – повільно та впевнено мовила я. – Зміна діяльності – це корисно.

Я побачила, як зіниці жінки зменшилися і вона прикувала до мене погляд. Пухке обличчя з чіткими вилицями почало забарвлюватися в колір її багряного волосся. Тепер вона скидалася на стиглий помідор. Жінка поставила руки на пояс, її грудна клітка збільшилась у два рази, рот привідкрився і з нього вирвалося:

– Та ти знаєш, на кого нарвалася?! Як ти смієш? До старших! – заволала вона.

З мене знову вирвалася порція сміху, і я, обійшовши жінку, відчинила двері й швидко побігла вгору на свій третій поверх. Я не могла припинити сміятися і, переступивши поріг квартири, зайшлася ще більшим сміхом.

– Що за? Ти накурилася? – у коридор прибігла моя сусідка й перелякано глянула на мене. Я трохи заспокоїлася і відповіла:

– Просто в нас дуже весела сусідка.

– Так навіть не цікаво… – зітхнула дівчина.

– Та ну тебе, – нарешті відхекалась я.

Роззула ноги та, коли зайшла у кімнату, була приємно здивована. На ліжку не було постелі, а плями на підлозі зникли. Я роззявила рота й вже хотіла щось сказати, але дівчина, яка вже стояла позаду, мене випередила.

– Я, звісно, сучка, але бруду після себе не залишаю, – зауважила дівчина.

Я з полегшенням видихнула.

– Вибач за це. І я, скоріш за все, наговорила якоїсь дурні вночі, не сприймай серйозно, – махнула рукою Віолетта.

– І не подумаю, – відповіла я, відчувши, як важкий тягар спадає з плечей. Ми зайшли на кухню. На газовій плиті вже закипала кава.

– А звідки в нас кава? – я згадала, як нещодавно викинула у сміттєвий бак цілу пачку. З ледь помітною відразою зазирнула в чашку. Сподіваюсь, це не вона.

– Я ходила в магаз, купила кави та ще деякі речі. Додому я поки що не збираюся, – поділилася планами Віолетта.

Я зробила ковток кави і, чорт, чому всі вміють її варити, окрім мене? Але, якшо зі мною житиме ця дівчина, навички барісти мені все-таки не знадобляться.

– Є пропозиція, – наливаючи собі каву, мовила дівчина. – Я не маю з собою речей, тому мені потрібна твоя допомога з проникненням у квартиру моїх батьків.

– А чому б тобі просто не піти додому самій і не взяти речі? – не зрозуміла я. – Як не як, це ж і твоя квартира також.

– Я не хочу, щоб батьки бачили мене, бо тоді, скоріш за все, я більше не повернуся сюди.

– Вони що, прив’яжуть тебе?

– А біс їх знає… Завтра в обід підемо, вони саме будуть на роботі, швидко візьмемо все необхідне, гроші та звалимо.

– Чому ти не попросиш своїх друзів? – наважилася спитати я.

– Я ж казала, у мене їх нема, всі роз’їхалися на навчання. Я сама залишилася гнити в цій дирі зі своїми батьками, – знервовано відповіла дівчина. – Ось так, знаходиш друзів, звикаєш, а потім вони звалюють подалі від тебе й ти лишаєшся сама в цьому болоті. Залишилися тільки знайомі, на яких ризиковано покладатися, ну й одногрупники.

– Чому ти не вступила в інше місто? – намагаючись виявити розуміння, запитала я.

– Тому що мої «вельмишановні» предки сказали, що не платитимуть за те, щоб я бухала в іншому місті, і я залишилася тут, розуміючи, що перспектив у мене все одно немає. Лише за друзів сумно. Ну, тобто за себе, що залишилася без них.

– Ну, ти завжди можеш поїхати до них, та й вони, гадаю, приїжджатимуть додому, – не знаю, який із мене психолог. – Ти надто все драматизуєш, – заспокоїла я.

– У них нові міста, нове життя – без мене, – дівчина опустила очі в чашку кави й зробила ковток, а я вирішла не продовжувати цю тему, змінивши її на більш позитивну.

– До речі, якщо в тебе немає планів на цей вечір, мій знайомий виступатиме в одному клубі з гуртом, сьогодні, і ми запрошені, – пожвавішала я, думаючи, що це покращить її гнітючий настрій.

– Це той твій кавалер з універу?

– Ем…Так, але він не мій кавалер, – відсахнулася я.

– Ну так, нехай буде, – бовкнула дівчина, а я не бачила сенсу сперечатись і щось доводити, тому просто змовчала.

– Я так розумію – це знак згоди?

– Та окей, якщо там буде бухло і народ, я за будь-який рух.

Дівчина допила каву, помила в умивальнику руки, промокнула їх вафельним рушником, що самотньо висів на спинці крісла і пішла до кімнати.

– Тоді сьогодні о 20:00 зустрінемося тут і підемо, – крикнула я їй у слід.

– Окей, – долинуло з коридору.

Я була рада, що вона погодилася, хоча з самого початку ні на мить у цьому не сумнівалася. Я боялася сама йти в невідому компанію, до одногрупників Дениса чи просто лівих людей, де лише я – незнайомка. Це лякало мене, але зона комфорту іноді лякала ще більше. І хто допоможе мені в цьому краще, ніж ця шибайголова? Я була настільки вдячна, що вона прибрала за собою на моєму ліжку, що була готова хоч би й щодня кудись її запрошувати.

Я прогуляла універ, Віолетта кудись пішла і в мене залишалося ще декілька годин до концерту, тому біс із ним, приберу цей довбаний під’їзд, а то ця ненормальна ще змусить свого собаку насрати мені під дверма (якщо він, звісно, у неї є), а мені й свого лайна вистачало.