Читать книгу Глибше, ніж секс - Мария Волкова - Страница 4

Я полюбила каву, напевне, роки три тому. Полюбила тому, що колись змушувала себе пити її силою. У дитинстві мама забороняла пити каву, пояснюючи, що цей напій – для дорослих. І, зрозуміло, мені кортіло зробити все навпаки, тому це був мій перший серйозний бунт проти батьківського режиму. Ось так деколи трапляється: нам доводиться робити щось, примушуючи себе, і ми не помічаємо, як всередині нас зароджується любов до цього. Але правильної відповіді на питання: «Кава чи чай?» я досі не могла дати. Між деякими речами просто неможливо обирати. Ось береш гарячий напій до рук— і струмінь тепла проходить по всьому тілу, зігріваючи холодну плоть. Кава завжди була елементом зближення людей, оскільки каву п’ють з друзями, партнерами по життю чи роботі, і ці маленькі чашечки наче тримають розмову вкупі, не даючи близькості кудись вислизнути. Але навіть якщо сьорбати гіркуватий напій наодинці, самотність навряд наздожене, бо інколи достатньо просто кави, а інші люди бувають зайвими.

Я пила велике лате у студентському кампусі. Його пінка була до чорта незграбною, бо навряд чи ту низеньку жінку років сорока, з білим кучерявим волоссям по плечі та припухлими повіками можна було назвати баріста-професіоналом. Мій телефон стояв на низькому дерев’яному столику, у кришку якого впиралися мої задовгі як для нього ноги. У навушниках Васильєв зі Сплінами наспівував «Маяк». Навулиці вирував осінній вітер. Люди ховали у масивних шерстяних шарфах свої депресивні, сірі від нестачі вітамінів чи передозу наркотиками обличчя. Навіть сидячи у приміщенні я відчувала цей вітер знадвору: він ніжно погладив моє рум’яне від холоду лице. А потім звідкілясь виник новий, легкий аромат, що миттєво пробив мій закладений ніс, але, на щастя, не викликав чхання.

Навпроти мене не спитавши дозволу всівся той самий чувак, який вчора трапився у тій таки аудиторії. Я вдала, що не звернула уваги, і продовжила дивитися на людей, але побачила у вікні відображення його очей з тим самим зацікавленим поглядом, що сміливо тупився мені прямо у вічі. Рука хлопця майнула біля мого обличчя, і один навушник полетів з вуха на стіл.

– Якого біса?! – обурилася я.

– Тепер можу поговорити з людиною, яка буде мене чути, а не дивитися у вікно, намагаючись ігнорувати весь світ і робити вигляд, що досі сидить сама, – напевне, він щось говорив до мене перед тим, як звільнити вухо від силіконової насадки.

– Я думала, навколо таких, як ти, уже давно повинна була б сформуватися така ж компанія, і ви б весело обговорювали якусь дурню, але ти чомусь привалив сюди і успішно намагаєшся мене бісити.

Не варто було цього казати, бо це стало сигналом для того, аби дратувати мене ще більше.

– Ти нервова, бо знаєш, що навколо такої зануди, як ти, – наголосив на останньому він, – навряд чи колись збереться компанія? – глузливо запитав найбільший дурень у світі.

«Що він, бляха, хоче?!» – я закипала від люті.

– Я така нервова, тому що зараз ти порушуєш мій спокій. І я сформулюю питання по-іншому, якщо ти з першого разу не догнав: ти не повинен бути зараз зі своїми музикантами? Чи вони також тебе поперли і обговорюють свою дурню без тебе? Ти теж їх заїбав? – завдала зустрічного удару я.

– Хм, ну ти ж ледь не залишилася на історії музики до кінця пари, так що можна вважати, що ти музикант, хоча й помилковий.

Його обличчя розпливлося в хитрій, загадковій посмішці, на яку я не відповіла, а лише роздратовано пирхнула. Вирішила, що якщо цей зарозумілий хлопчисько не хоче йти сам, то піду я. Інколи потрібно ставити затишок на перше місце замість гордості. І в цій ситуації я так і вчинила, тож взяла своє вже майже холодне лате (про пінку вже не могло бути й мови), ривком встала з місця і попрямувала до виходу. Хлопець щось крикнув мені вслід, але в моїх вухах вчасно опинилися навушники і рядки улюбленої пісні залунали знову.

На вході юрмилася купа народу, люди заходили і виходили, брали їжу і йшли далі. Студентки, які, схоже, у перший день начепили на себе найкращий, на їхню думку, одяг, шепотілися і сміялися так, щоб привернути увагу хлопців, а ті просто питали пароль від вай-фаю у жінки за стійкою і йшли сідати на теплі, вже нагріті чиїмись дупами дивани, і тепер вільно гортали стрічки соцмереж. Рух відбувався завжди. В різні сторони. Як важко було прорватися назовні… Бракувало повітря… Галас людей заглушував думки… Дешеві парфуми студентів перекривали гнилий запах осіннього листя… Висновок один: там, де люди, тобі завжди буде некомфортно і тісно. Простір – це те, чого ти зазвичай хочеш, і те, за що борешся.

Біля виходу курили студенти. Я любила спостерігати за людьми, які курять, як вони сміються і водночас випускають із рота дим. Як гарно хлопці тримають своїми довгими кістлявими пальцями цигарку. При вигляді цього мені завжди хотілося підійти до людини, куріння якої мені сподобалося, і запропонувати намалювати її, але я була надто сором’язлива для цього, тому просто стояла і, приховуючи своє захоплення, спостерігала за процесом.