Читать книгу Глибше, ніж секс - Мария Волкова - Страница 7

Склеєні міцним сном повіки нарешті розплющилися. Першим, що я побачила, було біле світло, яке просто розривало мої очі, намагаючись засліпити їх. Фокус потрохи повертався до роботи, і я побачила білу стелю, на якій висів плакат якогось гурту. Величенький такий плакат. Просто наді мною. Руками я почала обмацувати тіло і зрозуміла, що лежу в ліжку, накрита теплою ковдрою. Запах, який я відчула після важкої ночі, здався мені надто різким, але таким приємним і домашнім. Це був запах випраної білизни.

Моя голова, що вчора здавалась просто розбитою і розквашеною, зараз лежала на м’якій подушці й, здається, майже не боліла. На лобі я намацала великий, але акуратний шматок лейкопластиру, а незначні подряпини на руках були оброблені та чисті. «Досить валятися», – подумала я і взялася повільно піднімати своє знесилене, побите тіло. У поле зору потрапила гітара, яка обережно стояла біля столу без жодної пилинки. «На ній часто грають», – припустила я. На столі був типовий для кожної людини безлад. Але чомусь цей безлад здався мені ідеальним – таким, який можеш дозволити собі, коли живеш окремо від батьків. Настільна лампа, книги – грубі й тонкі, цікаві й не дуже, у різних палітурках – займали полиці, а офісне крісло на коліщатках протирало шар блискучого лаку на паркеті. Дорожня сумка та декілька пар взуття лежали при вході до кімнати.

Мої ноги спустилися додолу й ковзнули в капці. «Капці? У мене таких немає». Я вийшла з кімнати з опущеною і важкою головою і майже не могла підняти її вище. Чи то в ній так багато зайвих думок? Чи то мозок поплив до біса після вчорашнього удару? Переді мною стелився широкий коридор і поворот наліво. Стіни, на мій подив, були голими. Але якийсь затишок в цій квартирі відчувався. Вузький коридор вивів мене до невеличкої кухні. Прямокутний стіл, два стільці. Біля газової плити стояв хлопець і, очевидно, варив каву, бо насичений запах був тепер у кожній кімнаті, та й у кожному кутку квартири. Моїм рятівником був той самий Денис, який ще недавно мене так сильно дратував. Він, помітивши мене, підбіг і відсунув стільця, щоб я сіла.

– Мала, ти як? – стурбовано запитав він.

– Я в нормі, а ось твоя кава зараз втече, – ледь усміхнено відповіла я.

Посміхатися було важко і, напевне, усмішка моя була більше схожа на кривляння, але я впевнена: він побачив, що вона була щирою і несла в собі велику вдячність. Хлопець побіг рятувати каву, і це йому також вдалося. Можливо, колись він врятує світ?

– Дякую тобі… Дякую… Ем, я не вмію дякувати, вибач… – це була промова заплутаного язика та мозку, який надто очевидно гальмував. Навіть кава, напевне, могла б краще подякувати…

– Ти хотіла сказати: «Дякую, що врятував мене від такої тупої смерті: на асфальті, ввечері, у темному провулку і з розбитою головою?» – кумедно спитав Денис.

– Ах… Так… Саме це я і хотіла сказати. Дякую, – з полегшенням видихнула я.

– Та без «бе», – усміхнувшись, сказав рятівник і додав: – Каву будеш? Як бачиш, щойно зварена.

Цей дивак взагалі колись сумує? Хоча, знаєте, бачити таких людей у нашому сумному світі набагато приємніше. Повинен бути баланс, і цей хлопець чудово його підтримував.

– Ну не даремно ж ти цілий ранок її варив, – відповіла я і, трохи підвівшись, підсунулась ближче до столу.

Денис налив каву в чашки, які вже стояли на столі до мого приходу. Зверху утворилася густа пінка, яка ніколи не виходила в мене, саме тому я перестала варити каву в турці, зрозумівши, що баріста з мене ніякий. Наливши неповну чашку, рука хлопця потягнулася до холодильника й витягнула маленьку картонну упаковку з вершками.

Ми пили каву й жували хрусткі бублики, які лежали в сплетеній тарілці для фруктів. Вікно квартири виходило на вулицю, якої я раніше ніколи не бачила. Ми торкалися губами чашок, спокійно сьорбаючи гарячий напій, і спостерігали за приходом ранку. Скільки ж кольорів змінює небо за цілий день! Неймовірно. Напевне, я була готова просидіти тут ось так у спокої цілий день. Вперше від нашої зустрічі хлопець не порушував мій спокій, а був його частиною і, в принципі, засновником.

Мовчання… Як потрібно інколи просто помовчати… Але мовчите ви не тому, що не знаєте, про що говорити, не тому, що занадто сором’язливі, горді чи ображені. Насправді ви мовчите для вашого зближення. Це наче невидимий обмін енергією. Можливо, ми мовчали саме тому, а можливо, моя побита голова просто не могла зварити ніякого дотепного речення.

Я відчувала на собі короткі та боязкі погляди хлопця, але не звертала на них уваги. Напевне, якби я, як і під час другої нашої зустрічі, була в навушниках, він би знову витягнув один, щоб привернути увагу, але навушників не було, тому йому залишалося просто дивитися. Мені раптово захотілося додому. Знаєте, бувають інколи такі неочікувані напади певної емоції, і ти нікуди не можеш подіти її, тому змушена піддатися і дозволити їй якусь мить керувати собою. І тут я наче виринула з глибокого сну. Прокинулася не п’ятнадцять хвилин тому, коли ще лежала у свіжих простирадлах, а саме зараз. Я різко повернула голову до хлопця, і він злякано подивився на мене, наче я зловила його на якомусь маленькому злочині. А злочин цей полягав у коротких поглядах на мене.

– Окей, – швидко відрізала я, протерши очі. – Побіжу я.

– Ти дійдеш сама? – насторожено подивися на мене хлопець, і цей злочинний погляд раптом кудись зник, наче його ніколи й не було. – Як ти почуваєшся?

– Все добре завдяки тобі, – трохи засоромилась. – Ще раз дуже дякую за порятунок і каву, – щиро відповіла я, вставши з-за столу.

Денис провів мене в коридор, там стояли мої білі брудні кеди та наплічник, який таки залишився зі мною. Я взялася зав’язувати шнурівки, здавалося, що я робила цю дію цілу вічність. Немічно в’язала пальцями петлі та закручувала їх у вузлики. Один, а потім другий. Наче цілий день. Довго і нудно. Наче не могла розімкнути це коло.

– Бувай, побачимося в університеті. Дай знати, як доберешся додому, – кинув услід Денис.

– Так… Бувай, – махнула рукою на знак прощання.

Я спустилася до виходу з під’їзду, важко відчинила двері та вдихнула запах ранкового повітря. Кисень дістався мозку, і я подумала: «А як же я дам йому знати, що вже вдома?» Цей дивак не давав мені свого номера, напевне, він таки справді «того»…

Вийшовши з під’їзду, я зрозуміла, що не знаю місця, де знаходжуся. Усе місто загалом було для мене новим і невідомим, а тут ще й опинилася в абсолютно іншому районі. Я ж бо знала лише сполучення «вокзал – квартира – універ». Якимось дивом я знайшла автобусну зупинку й усю дорогу моніторила карту в смартфоні, і, на щастя, проїхавши декілька зупинок, опинилась у своїй місцевості. Дітей у ґумаках тепер не було, а мокре повітря ще залишилося. Можливо, саме воно поглинуло дітей. І крихітні ґумаки також. Таке вологе й затяжне, воно наче приклеювало тебе до землі, затягувало в дорожні ями, ніби хотіло залатати їх тобою. Ще трохи, і я була б уже в цих ямах, ноги не трималися, вилітали з кедів, які я так і не змогла нормально зашнурувати. Залишилося дійти якихось декілька метрів. Декілька метрів – і опинитись у своєму ліжку, в обіймах ватяного покривала, яке вже потроху точила міль.

Двері… Під’їзд… Поштові скриньки… П’ята, сьома, десята квартира… Моя була дванадцята. Ще трохи… Голова була занадто важка, щоб тримати її рівно, тому я дивилася на сходи перед собою. Дихати було важко. За мить я вже лежала у своєму ліжку, накрита покривалом. Навіть не пам’ятаю, як відчинила квартиру та знайшла кімнату. Тепер вже точно вдома. І знову сама. Цілком і повністю. Лише міль цілувала моє покривало. Напевне, з часом вона добереться до того, хто лежатиме під ковдрою. І що залишиться тоді?