Читать книгу Глибше, ніж секс - Мария Волкова - Страница 12

Ввечері я сиділа на кухні, смакуючи бутерброд із дешевою вареною ковбасою та тертим, із кислим післясмаком, сиром зверху та намагалася не почувати себе в Радянському Союзі. З такою їжею це вдавалося не так легко. Я переживала, що дала тій дівчині свою адресу. «Оце ж дурепа!» – кричав мій здоровий глузд, який був захований десь дуже глибоко та, на жаль, прокричав мені це надто пізно. Вона ж могла все придумати та просто спитати адресу, щоб пограбувати мене, коли я буду на парах. «От гівно… Оце ж влипла», – наче лупцював мене зсередини, говорячи це, мій здоровий глузд.

Раптом щось грюкнуло у двері. Я сіпнулась, і мої щелепи завмерли на півдорозі, подрібнюючи бутерброд. Це що, в біса, таке? Тепер хтось короткими ударами стукав у двері. Я поставила бутерброд на тарілку, опустила ноги на підлогу і, повільно рухаючись, попрямувала до входу у квартиру. Треба крастися тихо й обережно дивитися у вічко, щоб той, хто знаходиться по той бік, не помітив, що у квартирі хтось є. Так я завжди робила вдома, коли приходили сусіди або волонтери, чи «волонтери», які просили гроші для хворих дітей. Удавала, наче нікого нема. А що б я їм казала? Коли вдома була мама, вона спочатку відчиняла і посилала цих довбаних сусідів чи волонтерів у трішки гірше місце, ніж те, з якого вони прийшли, а з часом почала теж тихо підкрадатися, зазирати у вічко, а потім, незалежно від того, хто це був, звалювала назад у кімнату. Хоча ні, коли перевіряли лічильник, вона таки відчиняла. Неохоче, але відчиняла. Ще й, як на зло, завжди хтось приходив, коли ми були особливо домашні – в одній білизні, і тоді мама спантеличено бігала майже голяка в пошуках хоч якогось одягу й часто вдягала його навиворіт. А потім, тихо матюкаючись, зі словами: «Кого це ще принесло? У нас усі вдома!» (хоч це було далеко не так), ішла відчиняти.

Я повільно наближалася до дверей, коли зрозуміла, що мої тапки надто гучно шморгають підлогою. Зняла їх і пішла босяком навшпиньки, така собі безнадійна балерина. Глянула у вічко та видихнула з полегшенням. Це була моя нова тимчасова сусідка. Ну звісно, хто ж іще? Я відчинила двері й почула запах жахливого перегару. Вона ще й нажралася! Прекрасно! Молодець, Єва. Зараз мої вчинки найкраще описало б емоджі піднятого вверх великого пальця (із сарказмом, ясна річ).

– Заходь, – без емоцій сказала я.

– Я тут трошки цей, ви… гик, блять… Ви… Гик!

– Так – так, ти випила, я зрозуміла, – швидко договорила замість неї я.

Дівчина опустила голову та, заплітаючись у власних ногах, переступила поріг квартири. Я провела її до кімнати та вклала в ліжко. «Чорт, в мене ж лише одне ліжко, – згадала я, – нам що, доведеться спати разом?!». Цієї ночі я точно не ляжу поряд із цим спиртзаводом! Дівчина плюхнулася на ліжко й вирубалася. А я зітхнула з усвідомленням того, що сьогодні спатиму на підлозі. На щастя, я згадала, що бачила в коморі ще один матрац, який вже, цілком можливо, їла міль. Я вийшла з кімнати, тихо зачинивши за собою двері, а після цього подумала: «А навіщо ж я далі крадуся? Це тіло й так не здатне нічого почути зараз – хоч дискотеку влаштовуй». Витягла з комрічини матрац, і, коли вдарила по ньому долонею, вверх здійнялася маленька хмарка пилюки. Кинувши матрац біля ліжка, я постелила на нього чисте простирадло, навіть два, з надією вберегти себе від пилу й лягла спати з розумінням, що ніяких пояснень я сьогодні не почую.

Я лежала на матраці і вдивлялася в голу стелю, намагаючись щось там розгледіти. Але на ній було порожньо, на відміну від стелі Дениса, на якій був приклеєний плакат якогось гурту. Зловивши себе на цій думці, я викинула стелю з голови, повернулася на бік, обняла руками подушку й заснула. Сни мені часто снилися дебільні, тому я була вдячною за людську здатність забувати їх майже одразу після пробудження. Цього разу уві сні хтось плакав, стогнав. Невже я знову плачу під час сну? Мама колись будила мене всю в сльозах від якогось нічого жаху. І я розплющувала заплакані очі, бачила перед собою стривожене обличчя мами і заспокоювалася. Цієї ночі я розплющила очі й зрозуміла, що плачу не я, та й не снилося мені нічого такого. Рюмсання лунало зверху – на ліжку. Я миттю підскочила.

– Що за нафіг? – чувіха сиділа на ліжку, обійнявши руками зігнуті коліна, і плакала.

– Ти чого? – повторила я, дивлячись на дівчину знизу вверх. Вона мовчала, тихо схлипуючи, а я не наважувалася вилізти на ліжко й сісти поруч.

– Те, що тобі терміново потрібно десь перекантуватися, якось пов’язано з твоїми синцями, я вгадала? – вона глянула на мене й кивнула. Я зітхнула і опустила погляд на темну підлогу.

– Вони все вирішують за мене, вони вирішують усе в моєму житті. І те, зі скількома синцями я піду на пари, залежить від їхнього настрою, – роздратовано пробурмотіла вона.

Я зрозуміла, що мова йшла про батьків. Завжди складна тема. Дівчину прорвало, і з її сумних очей знову полився град сліз. Мені стало її шкода, і страх вилізти на ліжко кудись зник. Я сіла поруч із нею.

– Так ось чому ти так нажралася, – наче сама до себе сказала я. – Ей, вони не варті цього, чуєш? Я поняття не маю, хто ти і якого біса я пустила тебе у свою квартиру, але вони не варті цих сліз. Діти не повинні плакати через батьків, а батьки не повинні лупцювати дітей!

Коли трапляються непорозуміння з рідними, кортить утеки від усіх, а від них – у першу чергу. Чому ж вони вбивають нас? Повільно та жорстоко, цілячись у саме серце або ж туди, де нам найболючіше – у те місце, де ми вразливі, і фраза «сіль на рану» – це занадто мало, щоб описати весь той біль, яким нас можуть наповнити. Як ми можемо вживатись із соціумом, якщо не можемо жити з рідними, як? Вони ж наче рідні. Невже для когось це слово нічого не означає? Чи, може, це я сприймаю його неправильно? Воно – просте слово з п’яти літер, яке, якщо подумати, навіть звучить неприємно. Рідні. Ррррідні. Наче рве тебе. Розриває і ріже. Руйнує, розбиває, розкладає.

– Мені т-т-т-ак соромно… – схлипувала дівчина.

– Чш-ш, я принесу тобі води, зараз, зачекай.

Я піднялася з ліжка й підійшла до дверей, коли почула звук блювання. Повільно повернулася назад із думкою: «Ні, ні, ні, тільки не це…» і скривила обличчя. Але дівчина вже обблювала мою постіль і, розкинувши руки на ліжку, винувато дивилася на мене.

– Та все окей, вона мені й так не подобалася, – витиснула криву посмішку я. А вона хотіла посміхнутися у відповідь, та нова хвиля суміші шлункового соку, водяри та обіду полилася з її рота. Я побігла за тазиком із водою і вже за лічені секунди притримувала її фіолетове волосся. От же блять… «Блять» в сенсі оцінки загальної ситуації… Допомагаєш людині, а потім вона обригує тобі пів кімнати. Я змусила її випити пляшку води й знову поклала спати. Сподіваюся, другого разу не буде. Я відчинила вікна, щоб не задихнутися від характерного кислого запаху, й пішла на кухню. Сьогодні я тут не спатиму. Сіла за стіл, на якому залишилися крихти від бутерброда, і заснула, підклавши руки собі під голову.