Читать книгу Глибше, ніж секс - Мария Волкова - Страница 6

Після пар студенти роблять усе, що тільки збреде в голову. Йдуть у свої смердючі гуртожитки, купують у магазинах обпальцьовані людьми продукти, докладаючи чимало зусиль, щоб зварити з них щось їстівне, а хтось наполегливо, але безуспішно намагається вчитися у вічному гаморі, що гуляє довгими коридорами будівлі і навряд чи колись стихне.

Мене ж після пар чомусь понесло до залізничного вокзалу. «Можливо, я сумую за домівкою?» – подумала я, але ні, навряд— струснула головою, відганяючи якнайдалі цю думку. Вокзал був набагато більшим і розбудованішим, ніж у моєму місті. Але всі вокзали України об’єднувало одне: на кожному є крамниці з шаурмою, кавою та дешевими жирними чебуреками, які продають такі ж жирні, спітнілі від смаження жінки років під п’ятдесят.

Я сіла на сходах, що були трохи помічені голубами, і заходилася жувати шаурму, яку купила в одному з тих кіосків. Потяги прибували та відправлялися, а жіночий голос із динаміка повідомляв про їхній рух. Ще змалку я ніколи не могла розібрати, що вона там говорить. Мені здавалося, що та жінка п’яна, і в неї просто заплітається язик, але, напевне, так здавалося лише мені, бо люди якось розуміли її й одразу бігли у свої вагони. Я завжди просто дивилася на квитки (в яких, в принципі, теж чорт ногу зломить) і так знаходила свій вагон. Чомусь любила помічати, які виснажені та розтріпані виходять люди з потягів, а які щасливі сідають у них.

У голові прокрутились усі мої поїздки, під час яких я також була щасливою, але яких, насправді, було дуже мало. Я уважно спостерігала за людьми, що виходили з вагонів і прямували до мене, але думки були десь не тут. Такі завтики часто траплялися. У моєму полі зору вискочила розмита постать хлопця. Чорне кучеряве волосся десь по плечі, крізь яке пробивалися промені сонця… Високий зріст… Набитий речами портфель у руці. Начебто нічого незвичного. Та коли мій фокус спрацював, я побачила, що це той самий чувак із мого університету, який із першого дня навчання встиг мене дістати. Я поглянула на свою шаурму, а потім підвела голову і перелякалася так, що ледь не залишила своє гівно тут, на сходах, поряд із пташиним. Він стояв переді мною, і сонце, яке врешті-решт вперше за декілька днів вийшло, засліпило мене, тому я бачила лише контури його тіла.

– Невже ти переслідуєш мене? – задоволено спитав хлопець.

– Що? – підвела голову і вмить скривилася від насичення сонячних променів.

– Це ти вже вдруге не даєш мені спокійно поїсти, – кинула я, подрібнюючи щелепами шматки тугого м’яса.

– Не бачив ще людей, які настільки вперто не хочуть іти на контакт, але не переживай, це ненадовго, – він широко всміхнувся і саме цим чомусь злякав. У сучасному світі люди не так часто діляться з нами щирими посмішками, бо чогось бояться, а коли все-таки діляться, то нас від незвички це насторожує. Я не встигла нічого сказати, бо хлопець уже прямував до пішохідного переходу, а я лише провела його зневажливим поглядом і повернулася до трапези.

Доївши через декілька хвилин свою шаурму й потріпавши від бруду свій худорлявий зад, я викинула в смітник серветки та целофанову торбинку, які йшли в додаток із шаурмою, закинула на плечі рюкзак і пішла до того ж пішохідного переходу, але вкупі вже з іншими, ніж він, людьми.

Додому я вирішила йти пішки. Це повинно було б зайняти не більше тридцяти хвилин. На відстані між вокзалом і будинком був шматок дороги, що тягнувся через невеликий перехід, у якому вдень люди продавали квіти, які, напевне, ніколи ніхто не купував, оскільки навіть до вечора квітів у них на прилавках (якщо це можна так назвати) не меншало. Але чомусь ці люди роками продовжували вперто стояти там і продавати. Коли я поверталася додому, у переході вже не було нікого. Мене лякала темрява, але я вважала, що саме страхом треба бороти страх. Тобі справді легшає, коли ти впускаєш страх у своє життя, а потім просто попускаєшся, бо в цьому немає сенсу, бо потрібно зізнатися, що насправді ти боїшся того, що у тебе в голові.

Дивлячись під ноги, я помічала, як залишки болота обсипалися з моїх кедів на вже сухий від сонця, але досі холодний асфальт. Я почула чийсь кашель неподалік, але вирішила не озиратися й лише пришвидшила крок. Мої ніздрі вдихнули запах жахливого перегару й дали сигнал мозку, що це був якийсь п’яниця. Я озирнулася лише наполовину, і в цю ж мить мене збив з ніг сильний поштовх чужої руки. Я полетіла додолу й, отямившись, побачила обличчя чоловіка. Він хотів відібрати в мене портфель. Лежачи, я намагалася вдарити його ногами, але у відповідь отримала сильний удар у голову, який повністю збив мій фокус, і тепер я не могла бачити його обличчя. Рух почав сповільнюватися, і я заледве бачила, як чоловік віддаляється від мене з моїм портфелем у руці. Уражена голова важко впала на холодний асфальт. Я відчула, як лобом щось стікає. Хотілося думати, що це був лише піт, але біль у голові швидко розвіяв цю думку— кров… До того ж ще й із низьким рівнем заліза.

В голові повільно перемотувались мої найменш неприємні спогади. Я відчувала, що відключаюсь. Мозок майже спав, але вуха, які я так любила ґвалтувати навушниками з гучною музикою, таки не підвели мене – почулися пришвишені кроки з іншого кінця темного переходу. У цей момент слух загострився, і на мить мені здалося, що ці кроки я вже раніше чула. Було ясно, що треба вставати й бігти, але тіло не слухалося. Моя закривавлена шия відчула дотик руки. На асфальті я побачила свій наплічник і відчула, що піднімаюсь, але не сама – мене підіймали чиїсь руки. Тепер мені було все одно, що за руки це були. Навіть якщо це руки того п’яниці, який побив мене. Ніс відчув сильний запах Укрзалізниці, побороти який намагалися парфуми… Я засинала і прокидалась… Відключалася і приходила до тями… Чувся стрімкий крок і швидке биття серця… Не мого… Моє, напевне, вже валялося десь у грудях, напівмертве… Змінилася обстановка: з’явилося жовте світло, на яке мої очі майже не реагували. Старі двері прочинилися після того, як біля моїх вух продзеленчала зв’язка ключів, і я зрозуміла, що вдома. Тепер усе добре… Можна відключатись… Я вдома… Кліп – і очі вже не страждали від штучного світла.