Читать книгу Життя без обмежень. Шлях до неймовірно щасливого життя - Нік Вуйчич - Страница 12

У п’ятнадцять років я примирився з Богом, перепросив у Нього і попросив настанов. Я просив Його освітити мій шлях і показати сенс життя. Через чотири роки я охрестився, почав говорити про свою віру з іншими людьми. І зрозумів, що знайшов своє покликання. Моя кар’єра оратора і проповідника розвивалася досить успішно. За кілька років сталося дещо несподіване, що вкотре переконало мене в правильності вибору.

Та неділя була схожа на всі попередні неділі. Я прибув у звичайну каліфорнійську церкву, де й мав виступати. На відміну від більшості моїх виступів, які відбувалися у найвіддаленіших куточках землі, цього разу мені треба було виступити поблизу від дому. Християнська церква в Анагаймі розташована неподалік мого будинку.

Я в’їхав до церкви в інвалідному візку, пролунав спів хору, почалася служба. Я влаштувався перед парафіянами, які заповнили величезну церкву, і подумки став готуватися до виступу. Це вперше мені довелося виступати в цій церкві, тому я не думав, що тут мене хтось знає. І раптом я з подивом почув, що хтось гукає мене: «Ніку! Ніку!».

Голос був незнайомим. Я не був певен, що звали саме мене. Однак обернувся і побачив літнього чоловіка, який махав мені рукою.

«Ніку! Поглянь-но сюди!» – знову крикнув цей чоловік.

Помітивши, що йому вдалося привернути мою увагу, він вказав на молодика, котрий стояв поруч із ним у битком набитій церкві. Той тримав на руках дитину. У церкві було так людно, що я помітив лише блиск малюкових очиць, його блискуче темно-русяве волосся і відкриту усмішку.

Чоловік підняв малюка високо вгору, щоб я зміг його розглянути. І раптом я відчув щось неймовірне. Якби у мене були коліна, то вони неодмінно підкосилися б.

У свої півтора року малюк був таким само, як я. Ані рук, ані ніг! У нього не було навіть тієї крихітної ступні, яка була у мене. Я зрозумів, чому ці чоловіки так хотіли, щоб я його побачив. Пізніше я довідався, що малюка звати Деніелом Мартінесом, а його батьків – Крісом і Патті.

Мені треба було готуватися до виступу, та, побачивши Деніела, вірніше, себе в цій дитині, я відчув хвилю почуттів, яким не було виходу. Мене пройняли глибокі співчуття до дитини і її батьків. Та потім на мене накотилися гіркі спогади і негативні емоції. Я подумки повернувся в минуле і зрозумів, що цьому малюкові доведеться повторити мій шлях.

«Я розумію його почуття, – подумав я. – Я вже пережив те, що йому ще тільки належить». Дивлячись на Деніела, я відчував глибинний зв’язок із ним. Мене охопили забуті почуття невпевненості, пригніченості і самотності. Я майже не міг дихати, обливався потом. У мене голова йшла обертом. То не був напад паніки. Просто в моїй душі прокинулася дитина.

А потім на мене зійшло одкровення, що сповнило мене відчуттям спокою. В дитинстві я не знав нікого в такому от становищі, хто міг би повести мене, допомогти мені. Однак у Деніела є я. Я можу допомогти йому. Мої батьки можуть допомогти його батькам. Йому не доведеться проходити через те саме. Можливо, я зможу позбавити його того болю, якого сам зазнав. Я вже впевнився у тому, що жити без рук і ніг складно, однак зумів це подолати. Ніщо не змогло завадити мені знайти свій шлях у житті.

Я радий, що надихаю і підбадьорюю інших людей. Навіть якщо не зміню планету так, як хотілося б, однаково знаю, що не згаю намарно життя. І ви повинні повірити в те, що в ваших силах зробити те ж саме.

Життя без сенсу не дає надії. Життя без надії не дає віри. Якщо ви знайдете спосіб наповнити своє життя сенсом, то знайдете і надію, і віру. І надія, і віра поведуть вас уперед, в майбутнє.

Я прийшов до церкви, щоб надихнути і підбадьорити інших. Коли люди побачили хлопчика, геть такого, як оце я, вони влаштували йому овацію. Він послужив промовистим доказом того, як я змінив життя багатьох людей, особливо тих, хто зіткнувся з серйозними проблемами – як от Деніел і його батьки.

Це було настільки дивно, що мені захотілося поділитися своїми почуттями з усіма присутніми. Я запросив Деніела і його батьків піднятися на сцену.

«У житті не буває збігів, – сказав я. – Кожен крок запланований Богом. Те, що така ж дитина, без рук і ніг, виявилася у нашій церкві, це не збіг».

По цих словах Деніел обдарував прихожан сяйливою усмішкою. Коли батько підняв малюка вгору, запанувала тиша. Побачивши юнака і малюка з однаковим каліцтвом, люди заплакали. Почулося тихе схлипування.

Я рідко плачу. Та коли всі навколо заголосили, я теж не стримав сліз. Увечері вдома і слова не промовив, і далі думав про дитину і про те, що сам відчував у його віці. Про те, що він відчуватиме, дорослішаючи, з якими випробуваннями і жорстокістю йому належить зіткнутися. Я розумів, що він страждатиме, і мені шкода було його. Та я розумів і те, що ми з батьками зможемо полегшити життя малюка і його батьків. Я знав, що зустрічатимуся з цим хлопчиком, даруватиму йому надію. Мої батьки пройшли той самий шлях, та ніхто їм не допомагав. І я був упевнений в тому, що вони будуть вдячні за можливість допомогти цій родині.