Читать книгу Життя без обмежень. Шлях до неймовірно щасливого життя - Нік Вуйчич - Страница 5

Народження первістка – чудовий привід для згуртування сім’ї. Та коли народився я, моїй матері ніхто не надіслав квітів. Це вразило її та посилило відчай.

Вся в сльозах, вона питала у мого батька: «Невже я не заслужила квітів?». «Вибач мені, – відповів він. – Звісно, ти їх заслужила!». Він пішов у квітковий магазин і повернувся з прекрасним букетом.

Про все це я довідався, коли мені виповнилося зо тринадцять років. Тоді я почав розпитувати батьків про моє народження і про їхню реакцію на те, що я народився без рук і ніг. В той день мені було тяжко у школі. Я розповів про це мамі, і вона плакала разом зі мною. Я сказав їй, як страждаю через те, що не маю рук і ніг. Вона витерла мої сльози і сказала, що вони з батьком вірять в те, що у Господа є для мене якийсь план, і дуже скоро Він його відкриє. Я й далі розпитував батьків. Мої питання були продиктовані звичайною цікавістю. Крім того, цікаві однокласники весь час дошкуляли мені розпитуваннями.

Спершу мене лякало те, що могли повідати батьки. І справді, їм було важко розповісти все. Я не хотів влаштовувати їм допит. Попервах мама й тато були дуже обережні й намагалися мене всіляко захистити. Та я зростав і розпитував їх дедалі наполегливіше. І тоді, зрозумівши, як мені важко, вони розповіли мені про свої почуття і страхи. Почувши, що мама не хотіла взяти мене, новонародженого, на руки, я дуже засмутився (це м’яко кажучи). Як я міг іще почуватися, коли довідався, що навіть власна мати знехтувала мною… Певна річ, я страждав.

Уявіть себе на моєму місці: дуже боляче почуватися зневаженим… Але потім я подумав про те, що зробили для мене мої батьки за цей час. Вони багато разів доводили мені свою любов. До моменту цієї розмови я був уже досить дорослим, щоб подивитися на проблеми очима матері. Перебіг її вагітності був нормальним, і лише інтуїція підказувала: щось не так. Вона була вражена і налякана. Як я повівся б на її місці? Не впевнений, що зміг би впоратися з цим горем так само, як вони. Я поділився з ними своїми думками, і ми знову занурилися в спогади.

Добре, що ми почекали з цією розмовою. До цього часу я вже напевне знав, що батьки мене люблять. Ми продовжували ділитися своїми почуттями і страхами. Батьки допомогли мені зрозуміти: вони свято увірували в те, що Бог створив мене таким задля якоїсь мети. Я був дуже наполегливою і завзятою дитиною. Мої вчителі, батьки інших дітей і сторонні люди часто говорили моїм батькам, що моє ставлення до життя надихає їх. А я усвідомлював, що хай як мені було важко, багатьом ведеться ще важче.

Сьогодні я багато подорожую світом і бачу жахливі страждання. І вдячний за те, що у мене все склалося саме так, а не інакше. Я не зосереджуюся на тому, чого мені бракує. Я бачив дітей-сиріт, які страждають жахливими захворюваннями, бачив молодих жінок, котрі потрапили у сексуальне рабство, бачив чоловіків, що опинилися у в’язниці через те, що вони були занадто бідні, щоб сплатити свої борги. Страждання є скрізь і часом вони нестерпні. Та навіть у найжахливіших нетрях, в серці найстрашніших трагедій є люди, яким вдавалося не тільки вижити, а й залишатися щасливими. У нетрях Міста Сміттярів, на околиці столиці Єгипту Каїра, я ніяк не сподівався побачити радість. Квартал Маншит Нассер притулився на прямовисній скелі. Назва кварталу дуже точно відповідає смороду, що шириться його вулицями. Більша частина з п’ятдесяти тисяч жителів Міста Сміттярів днями тиняється вулицями Каїра, збирає сміття, звозить додому й сортує його. Щодня люди порпаються в горах сміття, залишеного вісімнадцятьма мільйонами жителів столиці, сподіваючись знайти щось таке, що можна продати, переробити або хоч якось використати.

На вулицях я бачив купи сміття і смердючих залишків. Здавалося б, люди, що живуть тут, повинні бути охоплені відчаєм… Їхнє життя і справді важке. Але ті, з ким я зустрічався, дбали одне про одного, були щасливі й сповнені віри. Єгипет на дев’яносто відсотків мусульманська країна. Місто Сміттярів – єдиний переважно християнський квартал Каїра. Майже дев’яносто вісім відсотків цього кварталу – християни-копти.

Я бачив безліч нетрів по всьому світу. Каїрські нетрі виявилися найжахливішими і найбільш відразливими. Та в цьому маленькому світі панувала неймовірно тепла і дружня атмосфера. У крихітній бетонній церкві послухати мене зібралися близько ста п’ятдесяти осіб. Коли я заговорив, то був вражений радістю і щастям, що їх випромінювали ці люди. Я рідко почувався таким щасливим, і буквально купався в їхній любові. Розпитував людей про те, як змінилося життя в районі завдяки волі Бога. Віра підносила їх над життєвими негараздами. Їхні сподівання були пов’язані не з земним життям, а з життям вічним. Вони вірили в дива і дякували Богові за те, що Він є і що Він робить для них. І я розповів їм, як Ісус змінив моє життя. Перед від’їздом ми залишили кільком сім’ям рис, чай і невелику суму грошей, на яку можна було б купити їжі на кілька тижнів. Ми привезли з собою спортивне спорядження, футбольні м’ячі та скакалки для дітей. Нас одразу ж запросили пограти з місцевими дітьми. Ми веселилися і раділи життю, хоча перебували у страшних нетрях. Ніколи не забуду цих дітей і їхні усмішки. Я вкотре впевнився, що щасливим можна бути за будь-яких обставин – треба тільки вірити в Бога.

Як бідні діти можуть сміятися? Як можуть радіти в’язні? Ці люди піднеслися над обставинами, які були поза їхнім контролем і розумінням. А потім зосередилися на тому, що могли зрозуміти і контролювати. Мої батьки вчинили так само: поклалися на слово Господа. Все в цьому житті робиться відповідно до Його плану і мети.