Читать книгу Життя без обмежень. Шлях до неймовірно щасливого життя - Нік Вуйчич - Страница 4

Я далеко не одразу збагнув, що ж доброго в тому, що я народився саме таким. Коли моя мама завагітніла, їй було двадцять п’ять років. За професією акушерка, вона працювала медсестрою в пологовому будинку і дбала про сотні матерів і немовлят. Завагітнівши, вона відразу ж стала стежити за своїм харчуванням, з обережністю ставилася до ліків, не пила алкоголю, не вживала аспірин та інші знеболювальні. Вона звернулася до найкращих лікарів, і вони запевнили її у нормальному перебігові вагітності.

Та однак її щось непокоїло. У міру наближення пологів мама кілька разів ділилася своєю тривогою з чоловіком. Весь час повторювала: «Сподіваюся, з дитиною все буде гаразд».

Під час двох ультразвукових досліджень лікарі не помітили нічого незвичайного. Вони сказали моїм батькам, що у них буде хлопчик, та й словом не прохопилися про те, що у дитини немає кінцівок! Я народився 4 грудня 1982 року. Спершу мамі мене не показали, але вона відразу ж запитала у лікарів: «З дитиною все гаразд?». У відповідь ані слова. Спливав час, а мамі все ще не показували немовляти. Вона відчула недобре. Лікарі не поспішали вручити їй дитину: викликали педіатра, відійшли в дальній кут кімнати і стали оглядати мене й радитися. Коли мама почула мій голосний плач, заспокоїлася. Та батько, який ще під час пологів помітив, що у мене немає руки, відчув запаморочення, і його вивели із приміщення.

Сестри і лікарі були вражені моїм виглядом. Вони швидко закутали мене в пелюшки. Мама бачила, як засмутилися медики. «Що сталося? – запитала вона. – Скажіть, що з моєю дитиною?».

Лікар не відповідав, але мама наполягала. І тоді він обмежився медичним терміном: «Фокомелія».

Мама все зрозуміла, не могла в це повірити. Фокомелія – це каліцтво, відсутність кінцівок.

А тим часом мій батько перебував у коридорі, на самоті зі страшними думками про те, що сталося з його дитиною. Коли педіатр вийшов, щоб із ним поговорити, він розридався: «Мій син, що з ним? У нього і справді немає руки?».

«Ні, – щонайм’якше відповів педіатр. – У вашого сина немає ані рук, ані ніг».

У батька підкосилися коліна. Він упав на стілець і не міг говорити. Та згодом гору взяв інстинкт чоловіка і батька. Він кинувся у палату, щоб сказати дружині про це, перш ніж вона побачить дитину. Та мама вже все знала і гірко плакала. Лікарі запропонували їй взяти мене на руки, але вона відмовилася і веліла мене забрати.

Сестри плакали, акушерка плакала. І, певна річ, я також плакав! Нарешті вони показали мене мамі. Мама не могла знести цього видовища: у її дитини не було кінцівок.

«Заберіть його, – сказала вона. – Я не хочу торкатися до нього і бачити його».

Батько й досі шкодує про те, що лікарі не дали йому можливості правильно підготувати дружину. Коли вона заснула, він прийшов до мене в дитячу, а потім повернувся до дружини і сказав їй: «Він такий гарненький». Батько запитав, чи не хоче мама подивитися на мене, але вона була занадто приголомшена. Він зрозумів її почуття і поставився до них із повагою.

Моє народження стало для батьків і нашого приходу не святом, а величезним горем. «Якщо Бог – Бог люблячий, – говорили люди, – то чому ж Він дозволяє такому статися?».