Читать книгу Життя без обмежень. Шлях до неймовірно щасливого життя - Нік Вуйчич - Страница 6

Батьки мої родом із Сербії (територія колишньої Югославії), обоє походять з суто християнських сімей, які емігрували в Австралію, коли вони були ще дітьми. Це довелося зробити, оскільки віра не дозволяла брати в руки зброю, а комуністичний режим переслідував їх. Свою віру вони могли сповідувати лише таємно. Крім того, вони страждали через брак фінансів, бо відмовлялися вступати до комуністичної партії, яка все контролювала в країні. У дитинстві мій батько часто голодував.

Після Другої світової війни мої дідусі й бабусі разом із тисячами сербських християн подалися до Австралії, США та Канади. Наші сім’ї опинилися в Австралії, де ніхто не заважав сповідувати свою віру. Інші родичі осіли в США і Канаді.

Мої батьки познайомилися в церкві Мельбурна. Душка, моя мати, вчилася на медсестру в Королівській дитячій лікарні Вікторії. Борис, мій батько, працював бухгалтером. Пізніше він став поєднувати роботу з пасторським служінням. Коли мені виповнилося сім років, батьки вирішили переїхати до США, де легше було дати раду з моєю інвалідністю. Мій дядько, Бата Вуйчич, займався будівельним бізнесом в Агура-Гіллс, що за тридцять п’ять миль від Лос-Анджелеса. Бата завжди переконував мого батька, щоб він отримав робочу візу в США, а вже роботою дядько його забезпечив би. У районі Лос-Анджелеса жило багато християн-сербів, і було кілька церков, що не могло не вплинути на рішення моїх батьків. Батько довідався, що отримати робочу візу не так то й легко. Та однак він вирішив подати заяву, а поки ми перебралися за тисячу миль на північ, у Брізбен, штат Квінсленд, де клімат був сприятливіший для мене (крім інвалідності, я ще потерпав від сильної алергії).

Коли ми задумали переїхати до Сполучених Штатів, мені було вже близько десяти років і я вчився у четвертому класі. Батьки вважали, що я, мій брат Аарон і сестра Мішель перебуваємо у такому віці, коли нам буде легко пристосуватися до американської освітньої системи. Трирічну робочу візу в США тато чекав півтора року. Нарешті, в 1994 році ми переїхали.

На жаль, через низку обставин переїзд до Каліфорнії виявився невдалим. Коли ми залишили Австралію, я вже вчився у шостому класі. Школа в Агура-Гіллс виявилася переповненою. Мене змогли прийняти лише у великий клас. Навчання було складним, та й програма суттєво відрізнялася від австралійської. Я завжди навчався добре, а тут довелося по-справжньому боротися. Через різницю у програмах доводилося наздоганяти своїх однолітків. Крім того, уроки з різних предметів проходили в різних класних кімнатах (в Австралії ми навчалися в одному класі), і це ще більше ускладнювало моє життя.

Ми жили разом з родиною мого дядька – з його дружиною Ритою і їхніми шістьма дітьми. Хоча будинок був доволі просторим для Агура-Гіллс, нам таки було тісно. Ми збиралися якнайшвидше переїхати у власний будинок, але ціни на житло виявилися набагато вищими, ніж в Австралії. Мій батько працював у свого брата. Мама не могла працювати медсестрою, бо більшість свого часу вона мусила приділяти дітям і їхньому навчанню. Вона навіть не подавала заявки на отримання ліцензії в Каліфорнії. Проживши три місяці в родині Бати, мої батьки вирішили, що переїжджати у США – невдала ідея. Мені було важко вчитися, батьки мали проблеми з оформленням медичної страховки для мене. Та й життя в Каліфорнії виявилося досить дорогим. Крім того, батькам здавалося, що отримати посвідку на проживання в США не вдасться. Адвокат їм сказав, що моя інвалідність може ускладнити ситуацію, оскільки влада сумніватиметься в тому, що сім’я зможе оплачувати медичні та інші витрати, пов’язані з цим.

Все як слід зваживши і проживши у США всього чотири місяці, батьки вирішили повернутися до Брізбена. Вони знайшли будинок практично там само, де жили до від’їзду, і всі ми повернулися до старої школи, до своїх друзів. Батько став викладати інформатику в технічному коледжі, а мама присвятила своє життя дітям і, переважно, мені.