Читать книгу І день як вимір нашого життя - Олександр Афонін - Страница 40

Ох, яке яскраве сонце,

Яке небо чисте!

Ходить квітень, походжає

Розбудженим містом.

Загляда в усі шпаринки,

Стука у віконця,

Щоби люди їх відкрили

І впустили сонце.

І не тільки у домівки,

А й у власні душі,

Щоб вітрильник сподівання

В душах з місця зрушив,

Щоб весняний теплий вітер

Напинав вітрила,

Щоб думки, щасливі, світлі,

Набирали сили.

Бо людині без надії —

Як птахам без неба.

Треба вірить, треба мріять,

Треба, треба, треба…