Читать книгу І день як вимір нашого життя - Олександр Афонін - Страница 86

Здається, що дзвенить весь світ

Шкільним останнім дзвоником.

І сонце скаче по траві

Веселим жовтим коником.

В сльозах батьки і вчителі,

А діти посміхаються,

Бо не батьки, а ці «малі»

Зі школою прощаються.

Мабуть, пробігти має час

Вже непомітним коником,

Щоб діти з сумом ще не раз

Згадали день цей з дзвоником.