Читать книгу Повія - Панас Мирный - Страница 10

Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так світило, так гріло ясне сонечко! Бігучі річечки спускалися з гір, рили талий сніг, розтоплювали; у полі могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дівчата вечорами збиралися весну закликати… Раділи люди. Уже вони турбувалися об тім, коли орати, коли засівати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, оглядали снасті у возів, у плугів, що несправне – справляли. Пріська журилася, чим його свою землю засівати і як його засівати. Вона складала всі свої надії на Карпа. Карпо згодився: «Не журіться, усе гаразд буде!» Та Пріська, видно, вже звиклася з журбою: більше журиться, чим радіє. До того і сни їй щоночі сняться, все страшні такі сни. Найбільше вона пам’ятає один.

То було якраз проти Похвали. До Похвали вона завжди говіє. Висповідавшись, прийшла вона з церкви і, щоб не грішити, лягла мерщій спати. Їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бік, а геть далі їй так їсти захотілося. Вона аж здивувалася… Ніколи сього зроду не було, а се – як на гріх! Вона геть гнала від себе ту лукаву думку і незчулася, коли заснула.

І сниться їй: кудись вона іде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; і по сей бік гора, і по той бік – друга. Гори покриті темним лісом, а долина – як рута зелена. Сонце світе, золотить і гори, і ліси, і долину. Там, на праву руч, на горі, на самому шпилечку, стоїть, як лялечка, біла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом і банями. «Що це за місце? Чи не Київ, бува?» – думається їй. І от вона простує до церкви. Висока гора, і схід на неї крутий, змією кругом шпиля так і обвився. Та невже ж вона не збереться? Підійде трохи, спочине та й знову підійде. Тільки що піднялася височенько, бачить – між деревом щось за звір лежить і прикро-прикро дивиться на неї… Очі його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так і прикипіла до місця, а звір – ані змельне… «Господи! – думає Пріська. – Де ж мені дітися? Куди сховатися?» Тільки що вона хотіла ступити, а звір так і кинувся на неї… «Се ж вовк!» – наче блискавка, мелькнула думка в її голові, і разом з думкою її кольнуло і в серце, і в голову, і у ноги… Вона жахнулася-кинулась.

Тіло її тремтіло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам’яті. Господи! Що се за сон? Що він віщує? Вона знала, що коли собака сниться – то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.

Вона похвалилася Христі й Одарці.

– То вам од усяких клопотів та й сни такі сняться, – заспокоювала Одарка.

Та Пріська не заспокоїлась. Той сон так і стоїть перед нею як живий: вона його ніяк не забуде…

Минув тиждень. Була Вербна неділя[19]. День обіця бути погожий: на небі ні хмарочки, ні плямочки – чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє і гріє, у повітрі тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить поміж талим снігом.

– Ну, вже ж, мамо, сьогодні зарані упораюся, зарані пообідаємо, та піду хоч раз погуляю. Я ще сії весни і не гуляла, – каже зранку Христя.

Пріська не перечила: хай піде, хай погуляє! Тільки що з церкви вийшли, зразу вони і сіли обідати. Ще і обіду не дообідали, як чує Пріська – щось шамотить у сінях.

– Кого ж то Бог несе? – спитала вона, кладучи ложку. У хату уступив соцький Карпенко. Привітався, з неділею поздоровив.

– Спасибі, – одказує Пріська, а в самої серце так і затіпалося. «Чого се?.. Видно, щось таке…»

– А що скажете? – допитується.

– До вас. За вами, – одказує Карпенко.

– Чого се?

– Не знаю. Старшина звелів: «Піди, – каже, – скажи, щоб прийшла у волость».

– Що ж там у волості вашій?

– Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся.

Чудно Прісьці і страшно. Вона нікого не позивала, і на неї, здається, нікому пеняти, а в суд кажуть. Хіба Грицько що підстроїв?

І не дообідала – пішла. Їй так важко, так гірко. Серце так непокійно б’ється… Наче на муку або за лихом яким іде вона – так важко іти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночі. А серце так і токоче… чує, чує лихо…

Насилу додибала.

Волость уся в зборі: старшина, писар, староста, судді, соцькі.

– Привів, – довів Карпенко старшині.

– Де вона?

Пріська виступила вперед.

– Ось на тебе жаліється Загнибіда, – каже старшина.

– Який Загнибіда?

– Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Він тепер у городі живе.

– Пам’ятаю.

– Пам’ятаєш? Так от він і жаліється, що ти досі йому своєї дочки не доставила.

– Якої дочки? З якої речі? – гнівно відказала Пріська.

– Ти ж найняла її, чи що.

– Коли? Та я його літ десять, як і в вічі бачила.

– Не так трохи, – умішався писар.

– Та я допевне не знаю. Що він там пише – прочитайте, – сказав старшина.

Писар почав читати. Складно, по-писарській була написана бумага, що Загнибіда ще об Миколі договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублів у рік на його, Загнибіди, одежі; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п’ять рублів за півроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довідавшись об Притичиній смерті, він, Загнибіда, просе тепер волость заставити Притиківну Христю або гроші за півроку одслужити, або ж віддати сім рублів, бо від часу позики пройшло уже більше трьох місяців і він, Загнибіда, яко крайовий чоловік, позбувся росту не менше як на два карбованці.

Пріська слухала і нічого не розібрала. У її голові, наче гвіздки, стирчать слова: «Загнибіда… п’ять рублів… Пилип… дочка…»

Ув очах у неї жовто, аж темно, світ витушкою йде кругом неї.

– Розібрала? – спитався старшина.

Пріська уставилася очима у його.

– Розібрала? – допитується старшина. – Тобі не казав чоловік?

– Який? – наче вітер прошумів поміж сохлою травою, поспитала Пріська.

– Твій! – гукнув старшина.

– Коли?

– Тьху! – розсердився старшина. – Коли?! Ти здуріла, чи що? Коли приходив додому!

Пріська не видержала: сльози градом полилися з її очей, і з гірким криком плачу вирвались у неї слова:

– Я його не бачила… Як пішов… поїхав… туди… у те трикляте місто… Там і смерть його спостигла… Я нічого не знаю.

Судді похнюпились. Плач гіркий Прісьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькі наче померли. У волості стало тихо-сумно. Один лемент Прісьчин роздавався серед неї.

– Що ж його робити? – нахилившись до писаря і до суддів, попитав старшина. Ті мовчали.

– У тебе є, бабко, гроші? – обізвавсь, підвівши голову, один суддя.

– Гроші? Де в мене ті гроші! – і Пріська ще дужче заридала.

– Коли є гроші, то краще їх віддати Загнибіді. Уже ж треба вернути, – розписку приставив.

– У мене ні шеляга… – плаче Пріська.

– То хай дочка одслуже.

– У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто мені помагати буде?

Знову німа німота обняла хату. Коли б Пріська мовчала, а то вона й не перестає – лементує.

– Ти не плач, – почав старшина. – Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та віддаси. Треба ж їх віддати!..

Пріська плакала.

– Ну, рішай, – сказав суддя, – віддаси гроші, чи дочка відслуже?

– У мене немає грошей… У мене одна дочка… – одно товче Пріська.

– Та то в неї тільки повадка така – сльозами доймати, – обізвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.

Пріська озирнулася – то говорив Грицько… Очі в його грали, лице радістю пашіло.

– Не зігнеться й віддати! – казав далі Грицько. – У неї хата своя, наділ за нею зостався… Чого ж їй? І дочка в неї кобила; і сама – то тільки збіднилася.

З гірким докором глянула Пріська на Грицька. Не тільки слова – сльози в неї заніміли відразу. Очі блищать, а сама бліда, труситься… Так звір тремтить, застуканий в тісному кутку.

– Ти хіба знаєш її? – спитався суддя.

– Ще б не знав! У мене в сусідах жила. І чоловіка її знаю… Так, ледачий… п’янчужка був, – весело мовив Грицько.

– Грицьку! Бога побійся… Він уже на тому світі, а тобі ще треба збиратися туди колись… – рвучи слова, промовила Пріська.

– І дочку знаю, – не слухаючи, мовив далі Грицько. – Здорова дівка. Таким би тільки робити та служити, а вона дурно у матері хліб переводе.

– Трясця тобі! – не видержала Пріська і гукнула на всю хату.

– Бабко, бабко, тут не можна лаятись! – сказав старшина.

– Бачте… бачте, – радів Грицько. – От яка вона немощна! Збіднилась – куди тобі! Тиха та смирна.

– Ти ж мене без ножа ріжеш! Прямо по серцю пиляєш! – гірко одказала Пріська.

– Годі вам змагатися! Годі! Замовчи, Грицьку, – приказав старшина.

– Так як рішаєш? – через скільки часу спитав він Пріську.

Грицько стояв, усміхався; судді, похнюпившись, сиділи.

– Як хочте! – з серцем вимовила Пріська. – Хоч розірвіть мене та й з’їжте!

– Та ти не бришкай! – крикнув старшина. – Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так і постанове.

– Для мене все рівно! – знову огризнулась Пріська. – Що ж мені казати? Ви всі проти мене… Намоглися з’їсти – ну й їжте! Я почім знаю, що там у місті було? Чи робив мій чоловік з Загнибідою яке діло, чи ні? Я його не бачила, він мені не казав. Я нічого не знаю.

– То і грошей не віддаси?

– У мене немає грошей!..

– То хай дочка одслуже, – сказали уголос судді.

– Запишіть, – повернувся старшина до писаря.

Писар почав писати. У Пріськи наче мурашва бігала по тілу, писареве перо кременем драло її по серцю… Пріська окинула бистрим поглядом хату – Грицька уже не було.

– Уже, – сказав писар.

– Так от тобі рішенець: ті гроші, що твій чоловік зазичив у Загнибіди, хай дочка одслуже. Чуєш?

Пріська стояла, мовчала – мов не до неї була та річ.

– Іди собі, – сказав старшина. Пріська стояла.

– Чого ж ти стоїш? Іди додому! – знову сказав старшина і моргнув вусом на соцького. Той підійшов до Пріськи і взяв її за руку. Наче п’яна, коливаючись і плутаючи ногами, пішла Пріська за соцьким з волості. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемніло і… як сніп, вона повалилася додолу.

Вона опам’яталася вже дома… Над нею стояла Христя і, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю і все, знай, змочувала холодною водою смажні Прісьчині вуста.

Де се вона? Що з нею діється?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату… Це її хата… і плач – Христі, і гомін – Одарки.

– Де я? – було її перше слово.

– Дома, тіточко, дома, – одказала Одарка.

– Це ти, Одарко… Ти, Христе… Ти ще коло мене… Слава Богу… – шептала вона, то закриваючи, то відкриваючи очі. – О, як мені трудно! Як мені трудно! І чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? – далі вже з плачем почала Пріська. – От тобі й сон… Оце той сон!.. оце та напасть… оце те лихо… Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?

– Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! – припадаючи до матері, утішала її Христя.

– Ти тут, тут… – шепче Пріська. – Ні, тебе вже тут немає. Ти вже не моя… Одняли тебе від мене.

Христя прикро на матір дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.

– Я ж тут, мамо. Хто мене одніме від вас?

– Добрі люди, дочко… Їм завидно, що ти в мене ростеш… Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка… ти – наймичка… Чи твій батько тому виною, чи добрі люди – не знаю. Загнибіда з міста однімає тебе від мене за якісь п’ять рублів, котрі то в подушне пішли, то Грицько украв… За їх тебе беруть від мене одслужувати… Оце той сон… Оце той проклятий сон! – плаче та розказує Пріська.

Христя схлипує, а Одарка – тільки похилилася… Слухає рвану Прісьчину річ, і вразливі смуги бігають по її широкому зблідлому виду. Сама мати, вона поняла Прісьчине лихо, вона поняла, що з Пріською було, чого її принесли додому обмерлу… Страшною стороною стало проти неї людське життя; гіркі, як полинь, думки будило воно у її голові, думки про розор сім’ї… От і в неї ростуть діти – і в неї пооднімають їх… І ніхто не згляне, ніхто не подивиться, як болітиме материне серце… Вона назнарошне підняла голову, щоб ще раз подивитися на Пріську, побачити і навіки запам’ятати її мучене лице…

Сонце саме сідало; у хаті червоно-червоно… Прісьчине лице серед того червоного світу ще виглядало страшнішим: бліде, жовте, здавалося, воно плавало у крові.

Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце обливається кров’ю від жалощів… «А людям усе байдуже, – подумала вона. – Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-боліти?»

У той саме час Грицько вернувся додому.

– Слава Богу! – увійшовши у хату, радо вимовив він, – здихався таки чорта!

– Якого? – питалася Хівря.

– Притиківну випер суд у місто служити.

– Цссс… – засичала Хівря, вказуючи очима на Федора, що сидів непримітно в кутку на лаві.

Грицько глянув – Федір блідий, як крейда, держався за лаву руками і огненними очима дивився на батька, важко дишучи.

Грицько зам’явся, пройшовсь по хаті, витяг люльку, набив, запалив і мовчки потяг з хати.

Федір провів очима батька, перевів на матір… Хівря сиділа на полу і низько-низько схилилася. Видно було, як вони обоє засоромилися сина… Федір гірко та глибоко зітхнув, устав і мовчки побрався на піч.

– І як-таки тобі так, не роздивившись, та зразу і брякнути! – поклавшись спати, вимовляла Хівря Грицькові.

– Та кат його знає! – вивертався той. – Вечоріло – і не бачив нічого.

– Розкажи ж, як се воно так вийшло?

– А Федір спить?

– Спить. Не бійся.

Грицько почав розказувати, як він у місті побачив Загнибіду, як з ним таки добре підпили і почали хвалитися своїми вдачами і невдачами. Загнибіда говорив про свої крамарські діла, кого і коли накрив, як і його накривали… Грицько розказав за Федора і прохав порадити, як його запомогти. «Це Притиківна – того Притики, що замерз?» – питає. – Того самого. – «Гроші після його зосталися?» – Зосталося п’ять рублів. – «Гаразд! Усе гаразд буде. Я напишу від його розписку, що він зазичив буцім у мене. Приставимо у суд. Як заплатити нічим буде – суд і накаже: одслужити дочці. От ти так і здихаєшся, поки син одужає».

Важке зітхання і ще важчий плач роздався по хаті. То, слухаючи страшні батькові перекази, заплакав Федір. Грицько штовхнув Хіврю під бік – підвела, мов! – і почав щось сам собі бурмотати, наче спросоння.