Читать книгу Повія - Панас Мирный - Страница 5

«З щастя та з горя скувалася доля», – каже людська поговірка. Одна Прісьчина доля не складалася по-людській. Горя того – за нею і поперед нею – неозорно, неоглядно… А щастя? Якісь думки про щастя; якісь даремні надії, котрі її завжди дурили, розбивались об гострі пороги остогидлого життя та утрат, нужди та недостачі…

Досі і то було гаразд. Досі хоч даремні надії були; хоч дурили, та все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надію пригадати яку – і того немає. Тихо, мов жарина у попелі, тліє її душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б’ється, чогось-то хоче… Так гниє деревина на корені: уже й віти її посохли, і середина випала, а вона все стоїть; вітер-негода обносе сухе гілля, а зсередини шашіль виточує гниле суччя; кругом дірки, кругом дупла, один стовбур – і той порожній… а все стоїть! Треба не вітру, а бурі повалити його – і він, поскрипуючи, дожидає тії бурі.

Дожидає і Пріська своєї. От же немає!.. А думки, як черва, ворушаться в голові, точать її хворе серце, підрізують немощну силу.

От уже третій день вона думає, як його зібратися у місто? Лягаючи спати, рішає: завтра… завтра безпремінно піду; що б там не було, а завтра зберуся… А на завтра життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та і в чому?.. І знову думки-муки пиляють її до вечора; цілий день, як одну годину, держать її у своїх міцних обценьках, щоб увечері знову вимучити надію на завтра…

Так, збираючись, і не пішла. На третій день з волості, запихавшись, прибіг староста і напав лаяти.

– Все на нас вернете! – кричав він. – А кому се ближче діло – чи жінці, чи старості? Стидалися б! У мене, може, свого діла не обкидаєшся: щодня за вас, чортів, у волость тягають, а тут ще і в місто іди, признавай усякого п’яницю, що замерзне на смітнику!..

Через три дні він знову прийшов; приніс нові чоботи, клунок солі і платок.

– І грошей, – каже, – п’ять рублів було, та гроші за подушне у волості зоставили.

– Там же щось три рублі тільки слідувало. – промовила Пріська.

– То не моє діло. У волості зоставили. Піди сама та й довідаєшся.

Староста пішов. Пріська глядить на приноси – он що тепер від її Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошне прикладає вогню до печеного, – роздивляючись, вона докладає матері:

– І платок новий купили батько, і чоботи… та які ж маленькі та гарні! Кому ж то се? А це – сіль. Ще і в клункові щось є.

Вона вийняла щось заверчене в папір і почала розгортати. Очі її розгорілися, коли вона нагляділа аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкі, з хрестиками на привісках. Це вже для неї куплено, їй!..

– Дивіться, мамо, що батько мені купили, – показує вона матері.

Пріська тільки струснулась і одвернулася… Їй гірко було слухати доччину радісну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю… У віщо вона їй обійшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменіла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно і як воно взялося!..

Пройшов ще тиждень. День за днем і ніч за ніччю полізли, мов безногі черви поплазували, все далі та далі односячи минувше страхóвище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вічі своїми мертвими очима; та, з другого боку, і життя не давало покою: і воно голосно гомоніло, свою безконечну пісню заводило.

Он свято на носі: багата кутя[12], Різдво… Щороку, як не гірко було, а до куті і шматок риби мався, і пироги; про Різдво, уже що, а ковбаси, хоч куповані, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його – краще нічого не мати! Не так Прісьці гірко було, коли б вона полиню об’їлася, як від тих думок важких та тяжких… Вона згадала про ті два карбованці, що у волості зоставили. Навіщо вони їх задержали? Хіба не все з нас узяли, що треба було?.. Піду, піду… своє візьму. За гривеника ковбасу куплю: Здір кабана коле, за гривеника віддасть він ковбасу… Може, він або й другий хто їхатиме у місто – попросю просолу купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще і про чорний день зостанеться.

На другий день, зібравшись, подибала до волості.

– Тобі чого? – пита старшина.

– За грошима, – кланяючись, одказує Пріська.

– Які тобі гроші?

Пріська розказала.

– Гроші узяв Грицько. Він казав, що так і слідує. Іди до його.

Прісьці іти до Грицька – після тії образи гіркої? Ні, вона нізащо не піде. З якої речі їй іти до його, коли гроші до волості прислані?

– А може, Грицько сам буде у волості; бо до його йти – чи й дійду я? – криючись із своїми думками, одказує Пріська.

– Може, й прийде. Дожидай.

Пріська присіла на рундуці. У волості шарпанина-біганина: одно туди йде, друге звідти виходе, третього ведуть… Прищенко гордо виступає і, граючи очима, допитується: «А що – узяв?» За ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: «Засипав карбованцями та ще й допитуєшся, чи взяв? Та ще підожди хвалитися… що ще посередник скаже». – «Суньсь, сунься до посередника, – кричить Прищенко. – І посередник тії заспіває!..» – І пішли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, і сердито вичитує: «Що це за суд? який це суд? Три дні держали, ще три дні сиди! Дома усе врозор пішло, а він – сиди!.. Де се воно видано – тиждень чоловіка у чорній держати?..» – «Бач, яка голінна до чоловіка; сама прийшла визволяти… скучила!» – донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима і, плюнувши, зійшла з рундука; регіт провів її…

«Всюди своє лихо, – думалося Прісьці, – та чужим людям воно за смішки».

– А он Грицько малу вервечку за собою веде! – хтось обізвався.

Пріська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним – душ на десять чоловіків, похнюпившись.

– І то все на прохолоду, – угадував другий.

– Авжеж! – додав третій…

Дехто зареготався.

Грицько наближався до рундука. Пріська між передніми, що за ним ішли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, підійшовши до рундука, поздоровався.

– Тут старшина?

– Тута.

Він пішов у волость і не забарився вернутися з старшиною.

– Ви чому не платите подушного? – гукнув той.

– Помилуйте, Олексійовичу! Хіба не знаєте, яка ця осінь була? Заробітку аніякого!

– А на пропій є? – крикнув старшина.

– З шинку і не вилазять, – піддав тихо Грицько.

– У чорну їх! – рішив старшина.

Десятники повели всіх у чорну. У Пріськи серце забилося, заболіло. «Ну, за що, про що? – стукало їй у голову. – Чим вони винуваті, що заробітку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. і що поможеться з того, що посидять у чорній?» Їй ніколи не вірилось, коли було Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та відпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож і Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалілася, та нічого не виходила, тільки люди насміялися… Вони і з цих сміються; до неї доноситься їх несамовитий регіт… Ні жалю, ні серця немає!.. Прямі собаки, прости Господи!

За думками вона і не чула, як старшина допитувався Грицька:

– А ти нащо з теї два карбованці задержав?

– З кого? – мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.

– Молодице! як тебе? Он про тебе річ, – хтось із чоловіків наткнув її. Пріська устала і підійшла до старшини.

– Це з неї? – спитався Грицько.

– З неї.

Грицько усміхнувся.

– Ви ж знаєте, що мені п’ятирубльову бумажку дадено: здачі не було. Два рублі у мене зосталися; я їй віддам.

– Так он у його, молодице, твої гроші, – сказав старшина і пішов у волость.

Грицько посунувся за ним; Пріська сіпнула його за рукав.

– Коли ж ти, Грицьку, віддаси? – тихо спитала вона.

– Тьфу! Як собака та! – огризнувся Грицько. – Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне і повернув.

– Як же се, Грицьку? З мене слідувало три рублі, а ти п’ять віддав?

– Знаю, що три слідувало. Я три й полічив, а п’ять віддав.

– А мені ж хто віддасть?

– Хто віддасть? Звісно, свої треба давати.

– Віддай же зараз, Грицьку, бо мені треба.

– Віддай зараз! Де ж я тобі зараз візьму? При мені грошей немає. Прийди додому, то й віддам.

– Коли ж приходити?

– Та там; на празниках або після свят.

У Пріськи аж ув очах пожовкло.

– Як після свят? Мені до свят треба.

– Що з тобою балакати! Де ж я тобі тепер візьму? – скрикнув Грицько, махнув рукою і скрився у волость.

– В цього вижилиш, коли лишнє взяв! Цей віддасть! – чулось поміж народом. – Он, мого полтиника заїв…

– А мого карбованця, та ще й у чорній за те я посидів…

– О, він майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!..

Пріська повернула додому сумна та нерадісна. Ще й нічого, а вже Грицько почина загравати. Сьогодні он… прилюдно… собакою назвав: «Як та собака!» Подумай!.. За віщо? За те, що своє стала правити? Сказано – кровопій людський! І та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Пріська ніяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову і не сходить з думки, не забувається… Ні, я тобі так сього не покину. Чого мені тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Знав, на що брав – і віддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Ні, ні… сьогодні ж піду. Пообідаю і зараз піду. Я не одійду від твого двору, буду соромити перед цілим селом, поки не віддаси.

І Пріська, пообідавши, подибала до Грицька. Грицько саме обідав. Його очі якось тривожно бігали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром – ознака, що Грицько уже хлебеснув.

– Швидко прийшла! – глухо промовив він, узрівши Пріську перед собою.

– Бо за своїм, – одрізала та.

– Підожди ж, поки пообідаю, – не то гірко сміючись, не то грізно сварячись, промовив Грицько.

Пріська присіла на кінець полу, дожидає… У хаті тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хівря від столу до печі, як сопе Грицько. Ніхто словом не обізветься, ніхто його не пророне, мов поніміли усі. І збоку дивлячись – видно, як та німота кожного гнітить, там, усередині, тліє… Здається, одно слово – і, як вітер, зразу вирве те полум’я наверх, запалає буря…

Пріська, похнюпившись, сидить, слухає тії гіркої німоти; гляне на Хіврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спідлоба, мов лобуряка, світить своїми – і знову похилиться…

Ось і обід скінчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.

– Підожди, поки покурю, – уїдливо сміється Грицько, виходячи з хати.

У Пріськи аж у душі заколотилося… Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.

– А ти й досі дожидаєш? Підожди ж ще, поки висплюся, – каже Грицько, усміхаючись.

Пріська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усії сили – вона тріпнулася: сльози градом полилися з очей.

– Грицьку! Бога ти побійся! – крізь сльози почала вона. – Ще трохи знущався ти з нас за життя покійного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? І ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобі віддячить, то твоїм дітям!

Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемніло Грицькове лице; очі загорілися-запалали.

– Ти ще клясти прийшла! – скрикнув він.

– Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на Бога… Празник святий іде… Ти ж будеш і їсти, і пити, а тут за душею шеляга немає.

– Грошей, кажеш, немає, – обізвалася Хівря, постукуючи горшками, – а святки справляти хочеш!

– Хіба як ми бідні, то нам і їсти не треба, Хівре? – одказала Пріська.

– А я, знаєш, що скажу тобі на це, Прісько?.. Як злидні, та ще й з перцем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покійним, то й у вас би гроші були.

– Добре таке говорити, у кого вони є. А коли – і того треба, і другого недостає… і подушне заплати, і викупне дай… А наші заробітки які? Він же один тільки й робітник був.

– А дочка? Дочка – мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собі? Не віддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другі? А то сидить дома та хліб переводить.

– Легко так, Хівре, казати, дивлячись на других. А коли б самій прийшлося так жити та бідувати – не тії б заспівала.

– За дурною головою та й ногам лихо! – одказала Хівря.

Пріська мовчала. Вона бачила, що що вона не кажи – ніхто її не вчує; а кожне Хіврине слово – спичка у серце: краще мовчати.

Досі ущиплива та докірлива розмова стихла. Усі знову насупились.

– Так як же, Грицьку? – почала, помовчавши, Пріська.

– Я тобі сказав у волості. Не чула? – гукнув Грицько.

– Чому не чула? Не глуха, небійсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже після свят.

– Та ще чи й після свят віддам? – позіхаючи, відказав Грицько.

– То вже дурниця, Грицьку! Як не віддаси – позивати буду!.. – посварилася Пріська.

– Позивай… Чого ж ти прийшла? Іди – позивай! – блимаючи очима, каже Грицько.

Хівря скрутнула головою і важко зітхнула.

– Господи! Як то воно люди забуваються! – напустилася вона на Пріську. – Коли се ти така розумна стала? Чи не після того, як осталася удовою? Як у нас жила, хліб-сіль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хліб-сіль забувається.

– Хіба я у вас дурно той хліб їла? Не робила я, не служила вам? І заміж вийшла – то вам панщину одробляла. Уже кому, Хівре, гріх таке казати, а тобі гріх!

– Добрий гріх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижні валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись біля тебе? Та знов – від кого ти і за кого заміж ішла, забула?

Пріська похилилася. То було справді так. Хівря пам’ятлива, не забула нічого з її давнього; забула тільки Хівря, що як Пріська одужала, то поповиварювала вона води з неї, – не було їй спочинку ні вдень, ні вночі… Мовчить Пріська, а Хівря одно вичитує:

– Або, як волю об’явили… хто, як не Грицько, поміг вам вибудуватись? Він і на сохи дерева дав, і на крокви. Хоч воно і не своє – панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав… Забула?

– Що ж робити, Хівре? – тихо схлипуючи, почала Пріська. – Я пам’ятаю вашу запомогу. Спасибі вам. Та згляньтеся ж і ви на мене: свято іде, рокове свято… У мене ж нічого немає. Оті два рублі – то ж останні, на які тільки й надія.

– Де ж ти їх візьмеш, як немає? Позич у кого, – рає Хівря.

– Хто ж мені позичить? – уже навсправжки плаче Пріська.

– Ну, чого ви завелися? – грізно скрикнув Грицько.

І розпустили патяки обоє! Вона нахваляється позивати… ну – і йди, ну – і позивай… Страшні її позви, куди пак!.. І нічого тут сидіти та слинити. Іди – позивай!

Пріська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться – і навсправжки вижене. А хіба довго йому розсердитись?

– Господь з вами! – утираючи сльози, промовила Пріська. – Не даєте – самі поживайте! Вам більше треба… Куди вже мені позивати вас?

І, похилившись, вийшла з хати.

– Я так і знав, що прийде бісова манія! – промовив услід їй Грицько.

– Походе-походе та й підоб’ється, – одказала Хівря. – Краще мені платок на празник буде.

Важкі думки, невдачі, глибока образа докорів гнали Пріську додому; серце її боліло, сльози заливали очі… Що їй тепер діяти? Іти жалітися старшині? Вона вже раз жалілася йому, а що вижаліла?.. Всі вони один одного, як чорт болота, держаться; всі одним миром мазані…

Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стріла її.

– Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду – не діждуся вас!

Стара, важко дишучи і не обзиваючись до дочки, опустилася на піл.

– А ви й не примічаєте, що я в нових чоботях? – щебече та. – Дивіться – якраз прийшлися при нозі, мов на заказ шиті… Таких і по всьому селу других не знайдеш: і юхтові, і не шкапові. Дивіться-бо!

Пріська зирнула; досада ущипнула її за серце.

– Оце вже й натягла! Оце вже і шмарувати почнеш у них? Годі лишень; скинь та положи… Поки нові – то більше дадуть за їх.

– Як? Хіба ви продавати будете? – неспокійно спитала Христя.

Пріська мовчала.

– Це ж мені батько купили… Старі он уже розтопталися, розлізлися… скоро дірки будуть, – скидаючи, бурмотала Христя.

Як недавнечко ще раділо її серце, коли вона придівала їх; коли вони, мов вилиті, обхопили її ногу: і невеличкі – а хоч би де придавили!.. «Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її і на заказ шиті», – думала вона, гадаючи, як усі здивуються, коли вона на свято узує їх, як усі будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла і, коли вона навела її очі на їх, веліла скинути – продавати думка… Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселі думки помутнілися; досада і сльози потемрили їх.

– З якої речі їх продавати? Це мої… Ну, старі і продали б. Нащо й купувати було, на продаж хіба? – одно своє Христя.

– Мовчи! – скрикнула Пріська. – Хоч ти не заливай за шкуру сала: і без того його залили вже мені!

Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припічку і з досади сіла за роботу. Пріська собі, спочивши, роздяглася і взялася за гребінь. Пріська сидить на днищі, висукує та виводить нитку за ниткою; Христя довбається над мережкою… Чутно, як у тії веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Пріська колишеться над гребенем; Христя зігнулася над сорочкою. Нерадісні думки колишуть першу; та нелегкі зігнули й другу… У хаті сумно, німо, глухо… І нікому тії німоти порушити, нікому того суму важкого розвіяти… Ось чутно, рипнули сінешні двері. Ні Пріська, ні Христя не підводять голови, не оглядаються. Хто до їх прийде і чого?

– Здоровенькі були! – роздався край порога молодий жіночий голос.

– Тітка Одарка!.. Здорові! – перша одказала Христя.

– Здорова, Одарко! – глухо привіталась і Пріська.

– А я увіходжу у сіни, слухаю – тихо; думаю – немає нікого, та так несміло і йду. А вони, бач, сидять собі та сумують.

– Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, – каже Пріська.

– Ми се недавнечко пообідали. Мале моє заснуло; Карпо пішов з дому… Сумно самій. Піду, думаю, провідаю тітку Пріську, як там вона?

– Спасибі тобі, Одарко, – зітхнувши, дякує Пріська. – Тільки ти ще і добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сідай, будь ласка, та погомонимо. Сьогодні оце виходила уперше з двору.

– Де ж ви були?

– Де мене тільки не було? Була і в волості, була і в Лобурця.

І Пріська повідала Одарці, чого і куди ходила і що виходила.

Сумно лилася глуха її мова; мовчки слухали її Одарка і Христя: нерадісне все те розказувала Пріська, нерадісним і закінчила…

– Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу… Коли б земля розступилася – так би крізь землю й пішла.

– Бог з вами, тітко! – умовляє Одарка. – У вас он дочка; треба її до ума довести, треба її пристроїти. Хто об їй потурбується без вас?

– Добрі люди, Одарко, коли вони ще є; а немає – гірше не буде… Я жила свій вік між чужими людьми – не пропала, бач; буде шануватися – і вона проживе, а не буде – то її діло… А мені – годі б уже швендяти по сьому світу: дивитися на його не хочеться.

Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи ті нерадісні речі, засумувала, похилилася. Їй здавалося – то само лихо глухо бубонить свої жалощі, то вже не жилець сього світу скаржиться на гірке життя. Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостеніє з гіркими докорами на вустах!.. «Отаке наше життя, отака наша доля!» – глибоко зітхаючи, думає вона… А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своєї роботи. Одна Пріська не перестає, не вгаває…

– Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Одні гіркі сльози, людські докори, нужда та злидні… Он, свято йде: другі – раді тому празникові, гульні та спочинку; а нам чого радіти? чим його стрічати, як проводити?.. Ні узвару, ні риби, ради багатого вечора, немає; ковбаси – розговітися – ні за що купити. Думала, Грицько віддасть хоч карбованця; каже – немає; а знаю, що є… Що ж його робити?.. Нові чоботи Христі купив старий: радіє дитина обновці… а тепер приводиться ті чоботи продати або заставити… От тобі й радість!

І Пріська заплакала. Під плач матері Христя собі почала схлипувати.

– Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, – почала Одарка. – Якої вам риби треба? Солоної? Оце завтра або післязавтра поїде Карпо у місто; я йому дам своїх грошей, скажу – ви дали. Хай купить. А ви віддасте.

– Одарко, голубко моя! – замолила Пріська. – Сам Господь тобі заплате тим добром, що ти для нас робиш!

– Та стійте, не перебивайте, – почала знову Одарка. – На скільки вам риби? На семигривеника чи на копу?

– Та й на копу буде.

– Ну, на копу. А узвар у мене є. Чи квасолі, чи гороху треба буде – беріть, скільки схочете: у нас все рівно ніхто його не їсть, а вам, може, для пирогів здасться. Нехай Христя іде за мною, бо мені пора, – досі дитина прокинулась, – та й візьме, скільки там треба.

Христя трохи не молилася на Одарку, ідучи слідом за нею.

– Спасибі вам, тітко, велике спасибі! Ви мене мов на світ народили: тепер мати не продадуть чобіт… А то, подумайте-таки, свято іде, старі чоботи зовсім розтопталися, а нові думають продати. Така мене досада взяла, такі сльози обняли, як мати сказала: скинь та положи: поки нові – більше дадуть за них… Так моє серце й заколотилося… Другі ради свят усе нове справляють, а мені чоботи купили, та й ті одбирають! – щебетала Христя.

Одарка пізнала у тому веселому гомоні Христі свою дівочу пору, свої молоді літа. Так і вона колись раділа кожній новині. А тепер?.. Манá, думалося їй, все то манá… Все то минеться-забудеться, як життя гляне у вічі своїм суворим оком… Де та і радість дінеться, де і веселі думки подінуться?.. А подумаєш – щасливі літа: і лихо недокучливе, і сльози на який-небудь час… І Одарка раділа, слухаючи Христине щебетання.

Не менше раділа й Пріська, сидячи сама собі в хаті… З серця неначе хто камінь зняв, сльози вгамувалися… Думки легенькі такі плутаються в голові… «Сказано, як добра людина знайдеться… сказано-то…» – шепче сама собі Пріська.